Самозакоханість, апломб і манія величі Севастополя були тим двигуном, що з натужним гуркотом, пихкотінням і скреготом вивозив місто у категорії особливих. На оскомних «гордости русских моряков», «неприступности для врагов» і «базе Черноморского флота» Севастополь багато років стирчав як на п’єдесталі, безмірно милувався собою і давав зрозуміти всім іншим, що вони ніхто на тлі його немеркнучої слави. Ця слава старанно матеріалізувалася в різні пам’ятники, монументи, стели і меморіальні комплекси, що відтворювали події різних епох. Історична пам'ять була для Севастополя рятівним якорем, який підтримував на плаву його амбіції, адже сучасність не давала ніяких приводів для гордощів. За даних обставин місто дуже комфортно в психологічному плані почувалося в Україні: при кожній нагоді підкреслювало свій героїзм і нагадувало, що вона радянсько-російського походження. Місто успішно паразитувало на цій темі: лякало Україну своїм москвоцентризмом і одночасно «збивало бабло» з Росії за опір «українізації». То були дуже вигідні для Севастополя часи, яких він не цінував. Не минуло й року після здійснення мрії про «повернення в Росію», як місто стало гризти власного хвоста, паплюжити вчорашні цінності і немилосердно знущатися над святинями. Ілюструємо прикладами.
Якась ініціативна група задумала звести в Севастополі пам’ятник дітям-партизанам, що разом із дорослими чинили опір гітлерівським окупантам. Цим монументом збиралися затулити непривабливу задню частину так званої стіни слави. Ніби нічого тут крамольного немає навіть і для зовсім не героїчного міста. Тим більше, що такі діти справді були – на ресурсі ForPost надрукували їх імена. Але ж який здійнявся галас на форумі з цього приводу – ніби мова йшла про пам’ятник як мінімум Степану Бандері!
Дослівно: «Как можно изуродовать площадь имени П.С. Нахимова предлагаемым ваянием?»; «Памятник надуманный и проталкиваемый упертыми людьми»; «Утомили уже такими идеями!»; «Мораторий на памятники! Что, они первоочередные задачи? Бред!». Видно, нова реальність примушує севастопольців чхати і плювати на вчорашніх ідолів. Вони навіть вимагають знести деякі споруджені раніше пам’ятники, що на вигляд як «кладбищенские». «Скоро в городе не будет места для живых людей, все только для памятников»; «Может, там еще землянку вырыть, чтобы дети «приобщались к быту партизан?»; «Доколе Севастополь будет кланяться и прогибаться под фанатично-шизофренические идеи малочисленных групп людей?»
У даному випадку однією з таких груп є студія воєнних художників імені М. Грекова, що має виготовляти пам’ятник. На повідомлення про це севастопольці відреагували, як ведмідь на удар ціпком по писку: «Отдали город на откуп пришлым»! Тут мимоволі хочеться скрикнути: схаменіться, які пришельці, це ж «свої», адже дана студія з Москви! І «прогибаться» в різних позах під цього спонсора дотаційному місту доведеться невизначений час…
Сніжана Казимирова
Я очень хорошо помню голодных шахтеров, которые шли через наш город в Киев требовать работу и зарплату. Они шли в спецовке, худые с касками на головах. Моя мама вынесла все, что было в доме съестного и отдала им. Да что говорить, все носили, хотя в те времена жили намного скромнее.
Разве можно было на минуту подумать тогда, что спустя всего 10-15 лет мама будет по ночам молить бога, чтобы эти шахтеры не убили ее внука?
Я уверен, что жизнь свою никчемную путин должен закончить в тюрьме по приговору Гаагского трибунала.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
]
[/URL]
