Потім, коли посеред темної та холодної зими наш організм питає: «То що там у нас із запасами й абонементом на фітнес?», голова починає йому розповідати, що треба втішатися виключно духовними скарбами.
Організм звертцевається до профспілки внутрішніх органів. Ті вчиняють забастовки, страйки, пікети серцево-судинній та нервовій системам й опорно-рухальному апарату. Голова (як завжди буває з центральними органами влади, які мутять якесь неподобство) до певного часу недоторканна, бо це ж голова, в неї їдять.
Погляньмо, як таке стається й куди рухається.
У відносно нормальному стані психіки (увага, тут жарт: «Не буває нормального, буває невстановлений діагноз») інстинкти збереження виду й продовження роду наполягають на пріоритетній активності лише в цих напрямках.
Ці стратегії описують більшість моделей людської поведінки. Від хижацького колупання земних надр до творів високого мистецтва (включно з обмеженням/запереченням потреб у репродуктивності та ресурсності).
Але людство, яке з’явилося внаслідок незрозумілої мутації, продовжує процес мутації з наростаючою швидкістю. Природний мутагенез замінюється штучним, індукованим. Технологічний складник у ньому відіграє вирішальну роль. Найважливішими характеристиками мутагенезу є частота виникнення мутацій та їхня специфічність, тобто можливість повторно одержати однакові мутації внаслідок дії того самого чинника.
Найпростіший маркер частоти соціальної мутації — це швидкість появи нових моделей смартфонів і нових операційних систем для комп’ютерів.
Якщо ви вважаєте, що цей технологічний складник не контролює вашої поведінки, й оточуючі, безвідривно занурені в екрани смартфонів, вас не переконують, то згадайте свої відчуття під час блекаутів минулої зими. Коли ви опинилися без доступу до Інтернету й телефонного зв’язку.
За всіма ознаками це переживання типове для абстинентного синдрому, який виникає в алкоголіків і наркоманів, коли вони різко «зав’язують».
Це стосовно факту залежності. Тепер про те, що й чому ми «вживаємо».
Стрімке руйнування системи соціальних ієрархій, мінімізація ризику голодної смерті, самообмеження репродуктивності — за два покоління ці явища виробили поведінкові установки (патерни), які не просто контролюють інстинктивну поведінку, а ефективно конкурують із нею (про бунт тілесних профспілок при цьому я вже згадував).
Для демократії це цілком добре, для еволюції — поживемо-побачимо.
Бо якщо рахувати вік демократії від Декларації прав людини і громадянина, ухваленої якобінцями 1793 року (хоча водночас вони офіційно проголосили терористичний режим і за рік стратили приблизно 17 тисяч осіб), то кількасот років — це ніщо. Людство за останні п'ять тисяч років, від яких орієнтовно рахують появу цивілізацій, і не такі світоглядні дива бачило.
Разом із епохою вуглеводню закінчується попередній світ і поволі починається якийсь новий. Римська імперія занепадала сотні років, і Темні віки, які настали опісля, були насправді не такими вже й темними.
Які процеси відбуваються з нами в контексті нашої війни? Соціологічні опитування показують на перший погляд два суперечливих результати.
Базові установки людської поведінки періоду до вторгнення й під час нього особливо не відрізняються. Незначно збільшуються показники прагнення свободи й водночас антагоністичні до них показники прагнення конформізму. Перше — в молодих, друге — в старшої вікової групи.
Водночас соціально політичні орієнтації змінилися дуже істотно. Й далі змінюються в бік зростання патріотичних, державницьких і проукраїнських цінностей. Приблизно третина українців вважає себе націоналістами.
Проактивна частина нашої свідомості вимагає максимального збільшення спілкування. Бо інстинктивна поведінка в умовах війни змушує нас постійно моніторити ситуацію «про всяк випадок».
Базові поведінкові установки вимагають розшукати серед цього інформаційного сміттєзвалища щось поживне й корисне. Не теоретично корисне, а придатне конкретно для вас, тут і зараз. У принципі, на смітнику справді можна знайти щось корисне. Але щоб добре орієнтуватися в його топографії, треба й жити на смітнику. Незважаючи на запахи й загальну антисанітарію.
Багато хто вирішує оселитися на інформаційному смітнику, обстоює своє право на свободу вибору та пересування, конкретно скаржачись директорам на конкурентів-сміттярів.
По цьому смітнику (в стилі Стівена Кінга) стрибають три гігантських щури інформаційного апокаліпсису — параноя, тривожність, емоційне вигоряння.
Окрім зростання різниці між базовими установками та соціально політичними орієнтаціями, є ще один системний розрив, який має динаміку збільшення. Це різниця між бажаннями та можливостями.
Орієнтація впродовж кількох десятиліть на безальтернативне особистісне зростання, негайне розширення своїх природних (і не дуже) прав, модифікація правових систем під ці запити, переписування світової історії під новітню систему цінностей, дискредитація термінології, на якій власне й постала демократія, — неповний перелік бажань на визнання їх справедливими й реалістичними.
Водночас ресурсні можливості кожного з нас швидко зменшуються. Якщо говорити про стандарти рівня споживання, то для того, щоб погодити з американськими стандартами всі вісім мільярдів населення Землі, потрібно ще приблизно п’ять таких планет, як Земля.
Це стосується й когнітивної сфери. Самостійно одна людська голова не дає собі ради з таким обсягом інформації, А еволюція ще так далеко не зайшла, щоб виростити кілька допоміжних голів. Горе з розуму, доводиться впадати в депресію.
Для порятунку ситуації вмикається інтенсивна соціалізація «подумаймо про мою проблему разом». Думати про вашу проблему ніхто особливо не збирається, бо кожен наввипередки спішить розповісти про власну.
Оскільки природний процес створення соціальних груп, який передбачав їхню ієрархічність, зникає внаслідок того, що комунікація стає цифровою, для вступу до віртуальної соціальної групи не потрібно докладати жодних зусиль. Відповідно цінність такого членства в групі нікчемна.
Відчуття нікчемності компенсується рівнем крику, претензій. А також персональних і групових доносів на конкуруючі групи й особистостей у Вашингтонський, Брюсельський та решту можливих обкомів. (Не кажучи вже про комсомольського походження мантру: «Куди дивиться СБУ?».)
Весь цей гармидер різко дисонує з настроями людей, які воюють. Якщо соціальні мережі цивільного життя й настрої в них можна порівняти зі смітником, який усе-таки зростає вгору, то там — прірва. Описувати це в подробицях немає особливого сенсу.
Люди, які не переживали чогось подібного, або не зрозуміють, або зрозуміють неправильно. Ті, хто переживав, їм і так усе ясно.
Довкола цих настроїв побутує купа різних дурних припущень, страхів і просто фантазій. Їх об’єднує теза: «Як цим людям потім адаптуватися до нашого суспільства?».
А може, варто, навпаки, подумати, яким чином нам адаптуватися до них, якщо ми їх справді так поважаємо й цінуємо?
Реакція людини на стресоутворюючі події — це нормальна реакція на ненормальні обставини. В цьому сенсі українське суспільство єдине.
Але є різниця в поведінкових наслідках між тим, коли людина пристосовується до реальних обставин, і тим, як вона їх собі істерично вигадує в смартфоні для боротьби зі зростанням відчуття власної нікчемності.
Мозок спочатку реагує на ці реальні та віртуальні подразники про всяк випадок однаково, а потім починає роздуплятися і вгадувати, де реальність, а де вигадка, в якій ви самі себе переконали. Залежно від того, наскільки сильно ви себе переконуєте в реалістичності віртуального світу, ви чините більше або менше насильство над власним мозком. (Виняток становлять люди волонтерського складу мислення, яким не до віртуальності, бо вони фізично займаються конкретними справами).
Тренд мереж цієї осені — «розчарування», цілком прогнозоване явище після весняної гормональної й пропагандистської ейфорії. Мозок відмовляється від громадянської війни сенсів, яку людина сама з собою розпочинає, і впадає в зимову сплячку.
Гарна новина в тому, що процеси гальмування покликані на біологічному рівні мінімізувати наслідки сезонного психозу. З першими морозами прийде й довгоочікувана анестезія. Погана новина в тому, що ми як професійні борці зі здоровим глуздом намагаємося подолати втому підвищенням працездатності.
З погляду бурундука Tamias tristis, назва якого жартівливо поєднує в собі назву й бурундука, й летючої миші, треба правильно обрати, коли ти — бурундук, а коли — кажан. І якщо ви не ГУР, то варто просто зайнятися запасами на зиму. Не напружуйте мозок заради дурниць, потрібне запишіть і забудьте.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
