🟠 00:22 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
27.08.14 вторжение войск РФ
🟠 00:22 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- Автор теми CAXAP
- Дата створення
- 🟠 00:22 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #226144
Лонжин Белкиной назойливо обещает конфеток с дурианом на шару, а побратиму алкоголику, даже не обещает.
11-й, выпав из запоя решил, что он Бахмутский и ему опять начнут смаколыкы высылать, а он их пропивать.
Видать совсем какое то говно 11-й пьет и считает, что он защищает что то
- 🟠 00:22 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #226145
То, что все шушера и РФ готовятся к упавшим в зеро рейтингам зеленского было понятно по новой волне заливания Порошенко старым российским дерьмом из всех псевдонимы независимых СМИ...
- 🟠 00:22 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #226146
От кого защищать? Вы ж с московией не воюете, максимум "провокации" которые "непонятно кто начал". Нападаете только на "порохоботов", забыли что-ли слова ГлавКома?:
Мы свое уже отзащищали, но куча леммингов, коих большинство решило свою страну утопить, выбрав во власть недалекого паяца и марионетку, наделив других идиотов и проходимцев законодательными полномочиями.
Но виноваты, естественно, "порохоботы" - не давали такому Счастью явиться ранее
Это и была защита страны гражданским населением, если что.Но вы победили - зробили це разом!
Так что Рома - наслаждайтесь пАбедой! И запомните - ваша "защита", о которой вы тут постоянно твердите, не стоит и выеденного яйца, если на высшем политическом уровне взят курс на "где-то посередине" и
Это при проклятом Барыге страна защищалась, а с таким главнокомандующим вы можете сколько угодно ее "защищать", но по указке сверху ее медленно, как варят лягушку, ставят раком и 75% уставших от войны этому аплодируют стоя.
Так что давай Рома, хуйни еще что-нибудь про малоросов, пока есть свободное время, и армию еще не загнали под шконку.
Многа букв для вас?
Статус:
Offline
Реєстрація: 22.11.2010
Повідом.: 5101
Реєстрація: 22.11.2010
Повідом.: 5101
- 🟠 00:22 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #226147
До сліз, просто до сліз, нагадай коли порох з московією воював🤣у вас довбаний совок у мозгу застряг.... "За товаріща сралін,"! Зеля такий же підор, як і порох і діє так же! Єдиний позитив, що не порушили інститут зміняємості влади, бо сивий гетьман готував вже грунт для довічного гетьманування😂 але щось пішло не так і ви, порохоботи, своєю агресією і тупізною цому посприяли!!! І це дуже добре!!От кого защищать? Вы ж с московией не воюете, нападаете только на "порохоботов", забыли что-ли слова ГлавКома?:
Мы свое уже отзащищали, но куча леммингов, коих большинство решило свою страну утопить, выбрав во власть недалекого паяца и марионетку, наделив других идиотов и проходимцев законодательными полномочиями.
Но виноваты, естественно, "порохоботы" - не давали такому Счастью явиться ранее
Но вы победили - зробили це разом!
Так что Рома - наслаждайтесь пАбедой! И запомните - ваша "защита", о которой вы тут постоянно твердите, не стоит и выеденного яйца, если на высшем политическом уровне взят курс на "где-то посередине" и "Не смотря на все данные разведки я увидел в глазах Хуйла желание закончить войну" (Зе).
Это при проклятом Барыге страна защищалась, а с таким главнокомандующим вы можете сколько угодно ее "защищать", но по указке сверху ее медленно, как варят лягушку, ставят раком и 75% уставших от войны этому аплодируют стоя.
Так что давай Рома, хуйни еще что-нибудь про малоросов, пока есть свободное время, и армию еще не загнали под шконку.
- 🟠 00:22 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #226148
Т.е россия (страна-террорист) не напала на Украину уже 6 лет как? Или "сами, все сами", а Порошенко просто мимо шел, барыжил чем мог?
Ну ничего - пример Зеленского вас вылечит довольно быстро, если вы не в терминальной стадии. Тогда вы, наконец, поймете, что высшая государственная власть определяет вектор развития государства, его оборонную стратегию и т.п.
"Дайте ему еще 100" дней, и когда он похерит вообще все, до вас, наконец дойдет что не сын Порошенко в окопе, и не исключительно волонтеры и добровольцы определяют способность государства сопротивляться.
Только смысла от вашего возможного "прозрения" нет никакого, к сожалению.
Матерь божья...
Так готував, так готував, что в стране прошли обыкновенные демократические выборы, без приписок, подтасовок и каруселей где идиоты выбрали идиота без всякого на то влияния админ. ресурса.
Це охуенно, Рома! Наслаждайся полной грудью!
Падение пром. производства в январе - 8%. Дефицит бюджета - растет как на дрожжах. Власть занимает и пытается занять бабок на внутреннем и внешнем рынках как не в себя, Порошенко такого и не снилось. Скоро, очень скоро, ты, боец, прочувствуешь это все и на своей шкуре, ибо это все бюджет.
Статус:
Offline
Реєстрація: 22.11.2010
Повідом.: 5101
Реєстрація: 22.11.2010
Повідом.: 5101
- 🟠 00:22 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #226149
Ще раз, для турепеньких, коли порох воював з московією???
По другому пункту, я ж і кажу, щось пішло не так, навіть концерти з скандуванням себе любимого "по-ро-шен-ко, по-ро-шен-ко" не допомогли, доречі це була дуже жалюгідна хуйня від обісцяного гетьмана🤣
Статус:
Offline
Реєстрація: 02.02.2012
Повідом.: 26796
Реєстрація: 02.02.2012
Повідом.: 26796
- 🟠 00:22 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #226150
- 🟠 00:22 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #226151
С такой же уверенностью можно нести любую бездоказательную чушь, заканчивая ее словами "но что-то пошло не так". Ферштейн?
Например ваши родители хотели отрезать вам ручки и ножки, "но что-то пошло не так". Не несите откровенную чушь, ок? Любой политик собирает митинги и проводит встречи. Это его работа. И это никак не доказывает того бреда, что вы несете.
Рома, я много раз читал что вы любите выпить, но не пытайтесь доказать мне что вы еще и идиот. Какие критерии должны быть, чтобы можно было уверенно сказать "Тот-то воевал с теми"? Ответите, тогда можно предметно выяснять, почему Порошенко подходит/ не подходит под эти признаки. Если не ответите - тогда у вас тупо поток графомании.
Статус:
Offline
Реєстрація: 02.02.2012
Повідом.: 26796
Реєстрація: 02.02.2012
Повідом.: 26796
- 🟠 00:22 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #226152
Ромчику,а ким ти себе вважаєш що до розумовх здібностей,і в армії ти з якого року?
- 🟠 00:22 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #226153
Ой, лишенько п'яне... Тут кожен з цієї гілки - волонтёр. Кожен! І робив, і робить дуже багато. Те, що вміє і здужає. А ще є люди, які воювали за незалежність. Скажи, тобі не соромно таке писати?
Статус:
Offline
Реєстрація: 22.11.2010
Повідом.: 5101
Реєстрація: 22.11.2010
Повідом.: 5101
- 🟠 00:22 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #226155
"Вы ж с московией не воюете, максимум "провокации" которые "непонятно кто начал" - це твої слова? Тому й питаю, коли порох воював з московією??? Зеля також саме воює, як і порох!
По першому (тепер по першому пункту), ну я не хочу приводити цитата ботов і ломів думки сивого, але, принаймні в соцмережі складалось воаження, що Петя "дуже молодець")))
ПиСи, не вірте всьому, що пишуть))) Да, звісно я можу випити, але... але...
- 🟠 00:22 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #226156
- 🟠 00:22 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #226157
Репортаж з окремої кімнати
Як живуть, про що розповідають і про що мовчать колишні полонені, звільнені під час обміну в грудні 2019-го
Знайти місце, де до початку березня дозволили проживати 16 полоненим, звільненим у межах нещодавнього обміну, неважко. Біля будівлі, де на перших поверхах проводять курси підвищення кваліфікації працівників Міністерства праці та соціальної політики, на запитання про гуртожиток якісь жінки, що вийшли покурити, із сарказмом, який неможливо не відчути, відповідають: «А, ви до цих? Ну звісно». «Цих» одразу знаходжу на третьому поверсі, жінки запрошують у свою кімнату, де живуть утрьох.
Олена. Та, що з тризубом
«Ми з Володимирівною в камері разом були, тому нам і зараз так краще», — каже Олена Сорокіна, яку тепер упізнають завдяки футболці з тризубом, що його жінка намалювала в камері. У ній вона вийшла з автобуса під час обміну, надягнула ще під охороною бойовиків, тільки-но побачивши у вікно бійця з українським шевроном. А першу футболку розмалювала для того, щоб вдягнути на суд. Робила це ночами, боялася, що хтось зі співкамерників її здасть, бо в підвалі «МГБ» сиділа інтелігентніша публіка, а в ізолятор та колонію більшість потрапляла зовсім не за політику. Серед арештованих було багато випадкових жертв: хтось навіть не розумів, чому опинився за ґратами. Сусідами по нарах подекуди були відверті злочинці, контрабандисти або ті, хто в чомусь схибив, намагаючись вести бізнес на окупованій території. Тому так важливо було знайти однодумців. Але Олені пощастило: навіть ті, хто не підтримував її проукраїнських ідей, про футболку охороні не розповіли. А та, перша, готувалася довго, тож вийшла дуже красива. Олені вдалося її вдягнути на засіданні «Верховного суду ЛНР» і навіть «випадково» повернутися до суддів спиною, де було написано: «Моя держава — Україна!». Після вироку, коли жінку переводили в СІЗО, футболку знищили: розірвали просто в неї на очах.
«Вони питають: прізвище, національність, місце проживання. Чому, кажуть, ти українка, якщо прізвище російське? Тож довелося розповісти родинну історію, як дід ішов на війну й у військовому квитку йому додали те «-ін», автоматично виправивши графу «національність». А брат його так і залишився Сорокою. Ось такі в мене були історично-ідеологічні суперечки в суді», — згадує Олена. Зізнається, що, попри шалений психологічний тиск і дезінформацію, була впевнена, що Україна витягне її звідти. Після арешту містом ширилися плітки, що вона повісилася в камері, потім що їй присудили вищу міру і розстріляли, але ті, хто шукав, у це не вірили й боролися за те, щоб Олена потрапила до списків на обмін. Російський офіцер, який брав участь у допитах, якось поцікавився, де саме в Росії Олена хотіла б «відпочити». На що вона відповіла, що мріє поїхати на захід країни, де бувала колись у дитинстві, побачити сніг у Карпатах, погуляти у Львові. Тільки такий відпочинок уявляє собі. Про ці свої плани каже й тепер, у маленькій кімнаті гуртожитку в центрі Києва, обговорює це так щиро, що стримати сльози складно не тільки їй.
Олена залишалася в Первомайську (окупована частина Луганщини) з багатьох причин: не мала великих статків, щоб спробувати перевезти свій маленький зоомагазин на вільну територію, не могла кинути й домашніх улюбленців, із якими, як відомо, не дуже беруть на квартиру. При цьому вона не дуже приховувала своє ставлення до того, що відбувалося довкола: у її магазин часто заходили однодумці, а прихильникам «русского мира» доводилося вислуховувати від продавчині, у чому вони не праві. На початку окупації Олена з подругою навіть писали заяви про злочин у поліцію, коли побачили, що в місцевому військкоматі стали набирати людей в «ополченці», — каже, були ще такі наївні. І до 2018 року, коли все ж таки запланувала виїжджати в Попасну, знайшла, як каже, свій фронт роботи: систематично передавала інформацію для української розвідки. А ще розклеювала патріотичні листівки, про які з гордістю розповідали навіть всеукраїнські канали: «У мене був принтер, на ньому й роздруковувала вітальні листівки до державних свят України, просто писала про те, що Луганськ — це Україна. Ввечері по телебаченню показали ці мої фотографії, що я передала хлопцям, було дуже приємно. Хотілося, щоб вся Україна знала, що ми тут є, ми боремося! А одну повісила тоді на нашому базарі — дуже високо, бо маю чималий зріст. Усі позривали, а ця висить. Повно людей, усі бігають повз, а вона висить!».
Власне, через ці листівки Олена й потрапила на підвал. Якось вона не помітила відеокамеру, яка зафіксувала процес «скоєння злочину». «МГБ» вело її два місяці, з’ясовуючи, з ким жінка спілкувалася, хто приходив у магазин. Шукало свідків, намагалося сформувати «групу диверсантів». А потім Олену просто забрали дорогою з роботи. «Мене фактично не били. Але психологічний тиск був колосальний. Це зараз я вже майже постійно плачу, бо організм, мабуть, вирішив, що небезпека позаду. А тоді трималась, як сказав один ефесбешник, як мужик. Заперечувати свою діяльність не було сенсу: під час обшуку знайшли й листівки поруч із принтером, у комп’ютері їхні специ відновили все моє листування, хоча я думала, що видаляла. Добре, що я справді не могла вказати на тих, кому передавала свідчення, бо контакти отримала через друга, який у той час воював. Йому мої свідчення не загрожували, бо він сюди міг повернутися хіба що на танку. А офіцер розвідки, найімовірніше, навіть ім’я мав не те, яке знала я. То, можливо, вони й розуміли, що з мене вже нічого не візьмеш. Усі докази є, більше нічого я не знаю». Олену засудили до 13 років ув’язнення за зраду Батьківщини та екстремізм — щодо його наявності в листівках навіть проводили експертизи. На «суді» жінка заявила, що свою Батьківщину не зраджувала й належати до незаконних утворень не бажає. Коли стало зрозуміло, що відбудеться обмін, навіть не схотіла писати «клопотання про помилування». «Отже, — сказала їй охоронниця, — обмін буде без вас». «Добре, без мене» — відповіла Олена. «Коли прийшли вдруге, написала «клопотання»: прошу внести до списків обміну, бо хочу бути в колі близьких мені людей. Потім кілька разів змушували додавати слова та речення, міняти формулювання, щоб хоч якось втиснути цю заяву», — згадує Олена.
Каже, що завжди працювала на себе: мала маленький бізнес. Тепер мріє про грантову допомогу, щоб відкрити його знову. Але вже якомога подалі від війни, бо суперечок на ідеологічні теми психіка не витримує. Проте сперечатися змушують навіть зараз. Коли розмова торкається чутливих тем, Олена плаче. «Це огидно, коли чиновники намагаються виставляти нас ледарями та неробами, які тільки качають права та не хочуть працювати. Я знаю, що в мене буде все нормально, коли хоч якось оговтаюся від полону. Ми ж живі люди, які були в жахливих психологічних та фізичних умовах. Але чому я повинна відмовлятися від того, що держава зобов’язалася надати мені у вигляді допомоги?» — запитує жінка, розповідаючи про поневіряння з одноразовими виплатами та пошуком місця проживання, яких їм начебто запропонували в міністерстві аж тисячу. І в неї ще відносно легка історія, бо разом зі «справою» до України передали її паспорт. Утім, є проблеми й іншого ґатунку. «Наприклад, зараз психологи займаються груповою роботою, і я розумію, що конче потребую цієї допомоги, — розповідає Олена. — Але принципово не ходжу з усіма. Бо боляче дивитися, як різні люди намагаються довести свою начебто патріотичність, хоча вони потрапили в полон геть з інших причин. Інколи це відверті вороги, злочинці, кати. Як на мене, то був найдивніший обмін за весь час війни».
Володимирівна. Бабуся з тротилом
«Кого ви там наміняли? Бабця ледве ходить, краще б когось із військових!» — таких коментарів під репортажами про обмін не бракує. Проте, щойно починаєш спілкуватися з цією «бабцею», розумієш, що таких сильних жінок, як Анастасія Мухіна, ще треба пошукати. Їй уже 72 роки, після перебування в луганських підвалах вона втратила всі зуби, імунітет майже не працює. Як і багатьох звільнених полонених, її майже одразу звалив із ніг грип. На той час вона вже була в санаторії «Лісова галявина», куди направили після обстеження в лікарні українців, яким не було куди їхати. Через велику температуру літня жінка, яка й до цього пересувалася з палицею, просто не вставала з ліжка. Більшість сусідок лежали в такому самому стані. Але замість лікування заклад, що позиціонує себе як шпиталь, запропонував хворій... прикладати капустяний лист. Якось Анастасія Володимирівна знепритомніла і впала. Потім скаржилась на біль у грудях, голові, з носа постійно йшла кров, але їй навіть рентген ніхто не запропонував. Коли настав час виїжджати із санаторію, чиновники не надто церемонилися з людьми, навіть не повідомили, куди їх вивозять, мовляв, радійте тому, що дають. «Навіщо вас узагалі звільнили, краще б ви там досі всі сиділи», — переповідають слова працівниці санаторію, які вона вигукнула перед камерами журналістів, котрих покликали ображені екс-полонені. Їм та жінка представилася... психологом санаторію. Громадські активісти впевнені, що такі прикрі випадки трапляються через брак досвіду спілкування в працівників профільних закладів із людьми, які пережили полон. Бо треба навчати поводитися з людьми, які мають дуже важкі психологічні травми (але де навчають людяності?..).
Врешті полонені переїхали до гуртожитку. Тільки після розголосу в пресі та за сприяння волонтерів Анастасії Мухіній зробили належне обстеження та виявили перелом кількох ребер. Про всі ці поневіряння розповідають її сусідки, поки жінка разом із волонтерами намагається оформити виплати в Пенсійному фонді. «Кажуть, що виплати поновлять тільки з моменту мого звернення. А за ті місяці, що я була в полоні, ні, бо вони начебто не знають, як усе це оформити документально, оскільки такі випадки трапляються не так часто. А ще перевірятимуть, чи не отримувала я бодай переселенських виплат до того, як потрапила в полон», — розповідає вже сама Мухіна, повернувшись у гуртожиток. Їй більше нема куди повертатися: житло й старі родичі залишилися в Луганську. Жінці, якій інкримінували 13 статей «кримінального кодексу ЛНР», тепер туди зась. Щоправда, той самий розголос допоміг зібрати для неї кошти, на які вона зможе продовжити лікування й купити найнеобхідніші речі. А придбати їй житло через деякий час пообіцяв, зателефонувавши особисто, міський голова Дніпра. Вже після бесіди я дізналася, що Анастасію Володимирівну, якій зараз важко підніматися сходами до свого місця в гуртожитку, тимчасово забрав до себе додому Олексій Сізонович, колишній бранець із Сорокиного (раніше Краснодон). А розкладачку для Мухіної допоміг придбати інший екс-полонений Сергій Жемчугов — Герой України, звільнений із полону ще у 2016-му.
«Свої очі повинні бути всюди, — каже Мухіна. — Спочатку я займалася, так би мовити, самодіяльністю: писала від руки листівки про те, чому не варто вірити Росії, що Луганськ — це Україна, і кидала їх у поштові скриньки, «забувала» на столах біля кабінетів чиновників чи на пошті. Якось в автобусі розмовляла з жінкою про те, як боляче, що Луганщина захлинулася в російській пропаганді, а Україна не звертається до мешканців окупованих територій. Вона слухала, а тоді запропонувала допомогти з реєстрацією для оформлення пенсії, записала мій номер. Потім мені зателефонували «наші хлопчики», з якими я відтоді почала співпрацювати. Вже після звільнення вони мене знайшли, коли побачили по телевізору, ми все це згадували». «Про значну частину тієї «роботи» я навіть зараз не можу говорити, бо там залишилися мої старі родичі. Їх теж тягали на підвали, щоб мене зламати. Але я офіційно зізналася тільки в тому, що розклеювала листівки, бо з ними мене й взяли. Щоправда, вдома під час обшуку вилучили ще тротил... Скажімо так, я його просто знайшла десь біля будинку», — розповідає Володимирівна з паузами, розмірковуючи, щоб не видати зайвого.
Розвідницькі навички 72-річної патріотки вражають: усі номери телефонів для зв’язку вона знала напам’ять і нікуди не записувала, інформацію передавала за допомогою умовних усних повідомлень. А щоб полегшити роботу наших розвідників, вигадувала такі схеми, про які колись напишуть у шпигунській книжці. На допитах її залякували страшними тортурами, під час перевезень штовхали аж до ударів головою, підсовували неякісні ліки, імітуючи турботу про здоров’я, погрожували 20 роками ув’язнення, що для Анастасії Володимирівни, враховуючи її вік, означало довічне. Навіть «офіційні адвокати ЛНР» відмовлялися захищати Мухіну — зі 150 «юристів» із другої спроби насилу знайшли одного. Але такий захист мало допоміг: «Верховний суд» розглядав тринадцять статей, судили жінку за шістьма і врешті дали 17 років позбавлення волі.
Денис. Ясинуватський підривник
Він заходить до цієї маленької кімнати на чай, але постійно вибачається. Можливо, на жіночій території йому незручно, але вже за кілька хвилин розслабляється, бо відчуває, що перебуває серед своїх. Денисові Ковалю приховувати вже фактично нічого. Його звинуватили у підриві військової техніки в Ясинуватій, у «ДНР», що кваліфікувалося як тероризм та диверсії.
«У мене досі немає паспорта. Проблема з ним була ще на початку війни. Я його загубив, а відновити вже не встиг. Тепер щось не виходить із реєстрами, але сподіваюся, що вирішиться. Хочеться мати всі документи в порядку, щоб поїхати на заробітки, наприклад, за кордон. Усе доведеться починати наново. Поки сидів, померла дружина, тепер я сам. А ще лікуватися довго. Коли я перебував у Феофанії, знайшли певні проблеми. Але лікуватися треба десь в інших закладах, не там», — розповідає за чашкою чаю. Їх у тій ясинуватській групі було кілька чоловіків, кожен виконував свою частину роботи, тому не всі були знайомі один з одним. «І це правильно, бо ми розуміли, що ризик потрапити в полон дуже високий, — розповідає Денис. — Добре, що до арешту я встиг попередити свого брата не повертатися додому, бо він саме збирався їхати через лінію фронту. Служить зараз у ЗСУ. В інших учасників доля склалася по-різному. Не можу все розповідати, але є ті, хто ще чекає на обмін, а інші вирішили відсидіти строк і залишитися в окупації: від обміну відмовилися їхні батьки, налякані пропагандою. Мене тоді взяли останнього, здав нас хлопець, який недавно приєднався й не був знайомий з усіма. Знаю, що про наше звільнення навіть банер у Верховній Раді вивішували. Але як вирішувалося питання, кого включати до списків, а кого ні, не знаю».
Про три місяці перебування в сумнозвісній «Ізоляції» Денис згадувати не хоче. Каже, що катували. Якщо тиждень не били, то було щастя. Називає імена тих, кого тіло запам’ятало найбільше. Розповідає, що на момент його ув’язнення російські керівники вже зачистили катівні від осетинів, кадировців і навіть «казаків». Були кадрові зміни і в колонії: поки Денис там перебував, керівництво змінилося тричі. Але люті в тих стінах не поменшало.
Із деякими полоненими, яких звільнили разом із ним, Денис був знайомий ще в колонії. Зізнається, що були серед них і люди з відверто антиукраїнськими поглядами, стукачі, колаборанти та навіть причетні до незаконних збройних формувань. Хтось тихенько поїхав додому, де, можливо, розповідатиме свої легенди, а хтось залишається жити разом із ними в гуртожитку, шикуючись у чергу по допомогу гуманітарних організацій. В інтернеті вже з’явилися викривальні матеріали, що розповідають про особливо одіозних осіб, але, каже Денис, що тут вдієш, коли ти з ними на одній кухні суп вариш і живеш у сусідній камері. «Тобто в кімнаті», — після паузи виправляється він.
----------------
Майже всі тимчасові мешканці гуртожитку готують зараз документи для подання на Державну стипендію імені Левка Лук’яненка, засновану 2018 року. Призначається вона громадянам України, які незаконно утримувалися Російською Федерацією або окупаційною владою Криму та ОРДіЛО через їхню громадську та політичну діяльність. Щоб отримати цю стипендію і, головне, здобути визнання власної країни, Олені, Анастасії Володимирівні та Денисові треба довести свою патріотичність і підтвердити діяльність на користь України.
Єлизавета Гончарова
Матеріал друкованого видання № 9 (641) від 27 лютого
Як живуть, про що розповідають і про що мовчать колишні полонені, звільнені під час обміну в грудні 2019-го
Знайти місце, де до початку березня дозволили проживати 16 полоненим, звільненим у межах нещодавнього обміну, неважко. Біля будівлі, де на перших поверхах проводять курси підвищення кваліфікації працівників Міністерства праці та соціальної політики, на запитання про гуртожиток якісь жінки, що вийшли покурити, із сарказмом, який неможливо не відчути, відповідають: «А, ви до цих? Ну звісно». «Цих» одразу знаходжу на третьому поверсі, жінки запрошують у свою кімнату, де живуть утрьох.
Олена. Та, що з тризубом
«Ми з Володимирівною в камері разом були, тому нам і зараз так краще», — каже Олена Сорокіна, яку тепер упізнають завдяки футболці з тризубом, що його жінка намалювала в камері. У ній вона вийшла з автобуса під час обміну, надягнула ще під охороною бойовиків, тільки-но побачивши у вікно бійця з українським шевроном. А першу футболку розмалювала для того, щоб вдягнути на суд. Робила це ночами, боялася, що хтось зі співкамерників її здасть, бо в підвалі «МГБ» сиділа інтелігентніша публіка, а в ізолятор та колонію більшість потрапляла зовсім не за політику. Серед арештованих було багато випадкових жертв: хтось навіть не розумів, чому опинився за ґратами. Сусідами по нарах подекуди були відверті злочинці, контрабандисти або ті, хто в чомусь схибив, намагаючись вести бізнес на окупованій території. Тому так важливо було знайти однодумців. Але Олені пощастило: навіть ті, хто не підтримував її проукраїнських ідей, про футболку охороні не розповіли. А та, перша, готувалася довго, тож вийшла дуже красива. Олені вдалося її вдягнути на засіданні «Верховного суду ЛНР» і навіть «випадково» повернутися до суддів спиною, де було написано: «Моя держава — Україна!». Після вироку, коли жінку переводили в СІЗО, футболку знищили: розірвали просто в неї на очах.
«Вони питають: прізвище, національність, місце проживання. Чому, кажуть, ти українка, якщо прізвище російське? Тож довелося розповісти родинну історію, як дід ішов на війну й у військовому квитку йому додали те «-ін», автоматично виправивши графу «національність». А брат його так і залишився Сорокою. Ось такі в мене були історично-ідеологічні суперечки в суді», — згадує Олена. Зізнається, що, попри шалений психологічний тиск і дезінформацію, була впевнена, що Україна витягне її звідти. Після арешту містом ширилися плітки, що вона повісилася в камері, потім що їй присудили вищу міру і розстріляли, але ті, хто шукав, у це не вірили й боролися за те, щоб Олена потрапила до списків на обмін. Російський офіцер, який брав участь у допитах, якось поцікавився, де саме в Росії Олена хотіла б «відпочити». На що вона відповіла, що мріє поїхати на захід країни, де бувала колись у дитинстві, побачити сніг у Карпатах, погуляти у Львові. Тільки такий відпочинок уявляє собі. Про ці свої плани каже й тепер, у маленькій кімнаті гуртожитку в центрі Києва, обговорює це так щиро, що стримати сльози складно не тільки їй.
Олена залишалася в Первомайську (окупована частина Луганщини) з багатьох причин: не мала великих статків, щоб спробувати перевезти свій маленький зоомагазин на вільну територію, не могла кинути й домашніх улюбленців, із якими, як відомо, не дуже беруть на квартиру. При цьому вона не дуже приховувала своє ставлення до того, що відбувалося довкола: у її магазин часто заходили однодумці, а прихильникам «русского мира» доводилося вислуховувати від продавчині, у чому вони не праві. На початку окупації Олена з подругою навіть писали заяви про злочин у поліцію, коли побачили, що в місцевому військкоматі стали набирати людей в «ополченці», — каже, були ще такі наївні. І до 2018 року, коли все ж таки запланувала виїжджати в Попасну, знайшла, як каже, свій фронт роботи: систематично передавала інформацію для української розвідки. А ще розклеювала патріотичні листівки, про які з гордістю розповідали навіть всеукраїнські канали: «У мене був принтер, на ньому й роздруковувала вітальні листівки до державних свят України, просто писала про те, що Луганськ — це Україна. Ввечері по телебаченню показали ці мої фотографії, що я передала хлопцям, було дуже приємно. Хотілося, щоб вся Україна знала, що ми тут є, ми боремося! А одну повісила тоді на нашому базарі — дуже високо, бо маю чималий зріст. Усі позривали, а ця висить. Повно людей, усі бігають повз, а вона висить!».
Власне, через ці листівки Олена й потрапила на підвал. Якось вона не помітила відеокамеру, яка зафіксувала процес «скоєння злочину». «МГБ» вело її два місяці, з’ясовуючи, з ким жінка спілкувалася, хто приходив у магазин. Шукало свідків, намагалося сформувати «групу диверсантів». А потім Олену просто забрали дорогою з роботи. «Мене фактично не били. Але психологічний тиск був колосальний. Це зараз я вже майже постійно плачу, бо організм, мабуть, вирішив, що небезпека позаду. А тоді трималась, як сказав один ефесбешник, як мужик. Заперечувати свою діяльність не було сенсу: під час обшуку знайшли й листівки поруч із принтером, у комп’ютері їхні специ відновили все моє листування, хоча я думала, що видаляла. Добре, що я справді не могла вказати на тих, кому передавала свідчення, бо контакти отримала через друга, який у той час воював. Йому мої свідчення не загрожували, бо він сюди міг повернутися хіба що на танку. А офіцер розвідки, найімовірніше, навіть ім’я мав не те, яке знала я. То, можливо, вони й розуміли, що з мене вже нічого не візьмеш. Усі докази є, більше нічого я не знаю». Олену засудили до 13 років ув’язнення за зраду Батьківщини та екстремізм — щодо його наявності в листівках навіть проводили експертизи. На «суді» жінка заявила, що свою Батьківщину не зраджувала й належати до незаконних утворень не бажає. Коли стало зрозуміло, що відбудеться обмін, навіть не схотіла писати «клопотання про помилування». «Отже, — сказала їй охоронниця, — обмін буде без вас». «Добре, без мене» — відповіла Олена. «Коли прийшли вдруге, написала «клопотання»: прошу внести до списків обміну, бо хочу бути в колі близьких мені людей. Потім кілька разів змушували додавати слова та речення, міняти формулювання, щоб хоч якось втиснути цю заяву», — згадує Олена.
Каже, що завжди працювала на себе: мала маленький бізнес. Тепер мріє про грантову допомогу, щоб відкрити його знову. Але вже якомога подалі від війни, бо суперечок на ідеологічні теми психіка не витримує. Проте сперечатися змушують навіть зараз. Коли розмова торкається чутливих тем, Олена плаче. «Це огидно, коли чиновники намагаються виставляти нас ледарями та неробами, які тільки качають права та не хочуть працювати. Я знаю, що в мене буде все нормально, коли хоч якось оговтаюся від полону. Ми ж живі люди, які були в жахливих психологічних та фізичних умовах. Але чому я повинна відмовлятися від того, що держава зобов’язалася надати мені у вигляді допомоги?» — запитує жінка, розповідаючи про поневіряння з одноразовими виплатами та пошуком місця проживання, яких їм начебто запропонували в міністерстві аж тисячу. І в неї ще відносно легка історія, бо разом зі «справою» до України передали її паспорт. Утім, є проблеми й іншого ґатунку. «Наприклад, зараз психологи займаються груповою роботою, і я розумію, що конче потребую цієї допомоги, — розповідає Олена. — Але принципово не ходжу з усіма. Бо боляче дивитися, як різні люди намагаються довести свою начебто патріотичність, хоча вони потрапили в полон геть з інших причин. Інколи це відверті вороги, злочинці, кати. Як на мене, то був найдивніший обмін за весь час війни».
Володимирівна. Бабуся з тротилом
«Кого ви там наміняли? Бабця ледве ходить, краще б когось із військових!» — таких коментарів під репортажами про обмін не бракує. Проте, щойно починаєш спілкуватися з цією «бабцею», розумієш, що таких сильних жінок, як Анастасія Мухіна, ще треба пошукати. Їй уже 72 роки, після перебування в луганських підвалах вона втратила всі зуби, імунітет майже не працює. Як і багатьох звільнених полонених, її майже одразу звалив із ніг грип. На той час вона вже була в санаторії «Лісова галявина», куди направили після обстеження в лікарні українців, яким не було куди їхати. Через велику температуру літня жінка, яка й до цього пересувалася з палицею, просто не вставала з ліжка. Більшість сусідок лежали в такому самому стані. Але замість лікування заклад, що позиціонує себе як шпиталь, запропонував хворій... прикладати капустяний лист. Якось Анастасія Володимирівна знепритомніла і впала. Потім скаржилась на біль у грудях, голові, з носа постійно йшла кров, але їй навіть рентген ніхто не запропонував. Коли настав час виїжджати із санаторію, чиновники не надто церемонилися з людьми, навіть не повідомили, куди їх вивозять, мовляв, радійте тому, що дають. «Навіщо вас узагалі звільнили, краще б ви там досі всі сиділи», — переповідають слова працівниці санаторію, які вона вигукнула перед камерами журналістів, котрих покликали ображені екс-полонені. Їм та жінка представилася... психологом санаторію. Громадські активісти впевнені, що такі прикрі випадки трапляються через брак досвіду спілкування в працівників профільних закладів із людьми, які пережили полон. Бо треба навчати поводитися з людьми, які мають дуже важкі психологічні травми (але де навчають людяності?..).
Врешті полонені переїхали до гуртожитку. Тільки після розголосу в пресі та за сприяння волонтерів Анастасії Мухіній зробили належне обстеження та виявили перелом кількох ребер. Про всі ці поневіряння розповідають її сусідки, поки жінка разом із волонтерами намагається оформити виплати в Пенсійному фонді. «Кажуть, що виплати поновлять тільки з моменту мого звернення. А за ті місяці, що я була в полоні, ні, бо вони начебто не знають, як усе це оформити документально, оскільки такі випадки трапляються не так часто. А ще перевірятимуть, чи не отримувала я бодай переселенських виплат до того, як потрапила в полон», — розповідає вже сама Мухіна, повернувшись у гуртожиток. Їй більше нема куди повертатися: житло й старі родичі залишилися в Луганську. Жінці, якій інкримінували 13 статей «кримінального кодексу ЛНР», тепер туди зась. Щоправда, той самий розголос допоміг зібрати для неї кошти, на які вона зможе продовжити лікування й купити найнеобхідніші речі. А придбати їй житло через деякий час пообіцяв, зателефонувавши особисто, міський голова Дніпра. Вже після бесіди я дізналася, що Анастасію Володимирівну, якій зараз важко підніматися сходами до свого місця в гуртожитку, тимчасово забрав до себе додому Олексій Сізонович, колишній бранець із Сорокиного (раніше Краснодон). А розкладачку для Мухіної допоміг придбати інший екс-полонений Сергій Жемчугов — Герой України, звільнений із полону ще у 2016-му.
«Свої очі повинні бути всюди, — каже Мухіна. — Спочатку я займалася, так би мовити, самодіяльністю: писала від руки листівки про те, чому не варто вірити Росії, що Луганськ — це Україна, і кидала їх у поштові скриньки, «забувала» на столах біля кабінетів чиновників чи на пошті. Якось в автобусі розмовляла з жінкою про те, як боляче, що Луганщина захлинулася в російській пропаганді, а Україна не звертається до мешканців окупованих територій. Вона слухала, а тоді запропонувала допомогти з реєстрацією для оформлення пенсії, записала мій номер. Потім мені зателефонували «наші хлопчики», з якими я відтоді почала співпрацювати. Вже після звільнення вони мене знайшли, коли побачили по телевізору, ми все це згадували». «Про значну частину тієї «роботи» я навіть зараз не можу говорити, бо там залишилися мої старі родичі. Їх теж тягали на підвали, щоб мене зламати. Але я офіційно зізналася тільки в тому, що розклеювала листівки, бо з ними мене й взяли. Щоправда, вдома під час обшуку вилучили ще тротил... Скажімо так, я його просто знайшла десь біля будинку», — розповідає Володимирівна з паузами, розмірковуючи, щоб не видати зайвого.
Розвідницькі навички 72-річної патріотки вражають: усі номери телефонів для зв’язку вона знала напам’ять і нікуди не записувала, інформацію передавала за допомогою умовних усних повідомлень. А щоб полегшити роботу наших розвідників, вигадувала такі схеми, про які колись напишуть у шпигунській книжці. На допитах її залякували страшними тортурами, під час перевезень штовхали аж до ударів головою, підсовували неякісні ліки, імітуючи турботу про здоров’я, погрожували 20 роками ув’язнення, що для Анастасії Володимирівни, враховуючи її вік, означало довічне. Навіть «офіційні адвокати ЛНР» відмовлялися захищати Мухіну — зі 150 «юристів» із другої спроби насилу знайшли одного. Але такий захист мало допоміг: «Верховний суд» розглядав тринадцять статей, судили жінку за шістьма і врешті дали 17 років позбавлення волі.
Денис. Ясинуватський підривник
Він заходить до цієї маленької кімнати на чай, але постійно вибачається. Можливо, на жіночій території йому незручно, але вже за кілька хвилин розслабляється, бо відчуває, що перебуває серед своїх. Денисові Ковалю приховувати вже фактично нічого. Його звинуватили у підриві військової техніки в Ясинуватій, у «ДНР», що кваліфікувалося як тероризм та диверсії.
«У мене досі немає паспорта. Проблема з ним була ще на початку війни. Я його загубив, а відновити вже не встиг. Тепер щось не виходить із реєстрами, але сподіваюся, що вирішиться. Хочеться мати всі документи в порядку, щоб поїхати на заробітки, наприклад, за кордон. Усе доведеться починати наново. Поки сидів, померла дружина, тепер я сам. А ще лікуватися довго. Коли я перебував у Феофанії, знайшли певні проблеми. Але лікуватися треба десь в інших закладах, не там», — розповідає за чашкою чаю. Їх у тій ясинуватській групі було кілька чоловіків, кожен виконував свою частину роботи, тому не всі були знайомі один з одним. «І це правильно, бо ми розуміли, що ризик потрапити в полон дуже високий, — розповідає Денис. — Добре, що до арешту я встиг попередити свого брата не повертатися додому, бо він саме збирався їхати через лінію фронту. Служить зараз у ЗСУ. В інших учасників доля склалася по-різному. Не можу все розповідати, але є ті, хто ще чекає на обмін, а інші вирішили відсидіти строк і залишитися в окупації: від обміну відмовилися їхні батьки, налякані пропагандою. Мене тоді взяли останнього, здав нас хлопець, який недавно приєднався й не був знайомий з усіма. Знаю, що про наше звільнення навіть банер у Верховній Раді вивішували. Але як вирішувалося питання, кого включати до списків, а кого ні, не знаю».
Про три місяці перебування в сумнозвісній «Ізоляції» Денис згадувати не хоче. Каже, що катували. Якщо тиждень не били, то було щастя. Називає імена тих, кого тіло запам’ятало найбільше. Розповідає, що на момент його ув’язнення російські керівники вже зачистили катівні від осетинів, кадировців і навіть «казаків». Були кадрові зміни і в колонії: поки Денис там перебував, керівництво змінилося тричі. Але люті в тих стінах не поменшало.
Із деякими полоненими, яких звільнили разом із ним, Денис був знайомий ще в колонії. Зізнається, що були серед них і люди з відверто антиукраїнськими поглядами, стукачі, колаборанти та навіть причетні до незаконних збройних формувань. Хтось тихенько поїхав додому, де, можливо, розповідатиме свої легенди, а хтось залишається жити разом із ними в гуртожитку, шикуючись у чергу по допомогу гуманітарних організацій. В інтернеті вже з’явилися викривальні матеріали, що розповідають про особливо одіозних осіб, але, каже Денис, що тут вдієш, коли ти з ними на одній кухні суп вариш і живеш у сусідній камері. «Тобто в кімнаті», — після паузи виправляється він.
----------------
Майже всі тимчасові мешканці гуртожитку готують зараз документи для подання на Державну стипендію імені Левка Лук’яненка, засновану 2018 року. Призначається вона громадянам України, які незаконно утримувалися Російською Федерацією або окупаційною владою Криму та ОРДіЛО через їхню громадську та політичну діяльність. Щоб отримати цю стипендію і, головне, здобути визнання власної країни, Олені, Анастасії Володимирівні та Денисові треба довести свою патріотичність і підтвердити діяльність на користь України.
Єлизавета Гончарова
Матеріал друкованого видання № 9 (641) від 27 лютого
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
- 🟠 00:22 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #226158
Волонтер, пастор, кухар
У нього на стіні висить іменний прапор, червоно-чорний, а в кутку зірка Давида. Ну й позивний на івриті — Дава — теж на ньому. Каже, подарували друзі по зброї, які з 2014-го називали його бандерівцем. «Але там ще префікс по*переду, — сміється Дава. — Самі розумієте який».
Як Даву звати насправді, знають тільки його близькі друзі. Бо в окупованому Донецьку в нього залишилися родичі, для яких його деанонімізація становила б реальну загрозу. У соцмережах він підписується Іцхаком Штерном, бо це його улюблений персонаж із кінофільму «Список Шиндлера». Пам’ятаєте того польського бухгалтера-єврея, який умовив німецького промисловця Оскара Шиндлера рятувати євреїв? Майже так само намішано і в долі Дави, бо він не тільки єврей із Донецька, а й протестантський пастор, волонтер, доброволець батальйону «Донбас», кухар у хоспісі для літніх людей, яких привозять із селищ у зоні бойових дій.
«Виїхали з Донецька навесні, коли ще був захоплений Слов’янськ, — неквапливо розповідає Дава. — Дружина до друзів у Часів Яр, а я до Києва. Бо натрапив на повідомлення, що в добровольчий батальйон потрібні помічники, щоб переганяти автівки від волонтерів на фронт. Так і почав ганяти машини, останню якраз до Іловайська. Мені, як цивільному, не дозволялося довго перебувати в підрозділі, тож я залишив її і назад. Уже потім мені розповіли, що ту машину розбили «Градами» під час виходу з котла. Думали, що і я загинув, бо в Києві її на моє прізвище записали».
Ми записуємо це інтерв’ю в очікуванні кіносеансу «Наших котиків» у прифронтовому Бахмуті. Людей традиційно небагато, але свої вже знають, що робити, — приходять, заздалегідь зібравши компанію, щоб сеанс не скасували через недостатню кількість глядачів. Дава дивується моєму запитанню, чому він поїхав на війну. Бо, каже, Бог так звелів: живіть на своїй землі та землю цю захищайте. Тому після року різноманітного волонтерства підписав контракт і відслужив майже два роки. Зізнається, що, на жаль, побачив в армії багато чого совкового. Каже, у добробатах на початку війни все було значно менш забюрократизованим, бо на передовій тримати зброю надійніше при собі, а не в спеціальних шафках, як того вимагає статут.
Але війна в будь-якому статусі — хоч добровольця, хоч контрактника — залишила в його душі глибокий слід. «Страшно не було, бо я не так релігійний, як віруючий, — каже Дава. — А от важко було, це правда. Коли друг твій поруч живий, а через мить уже ні. Багато втратив я на цій війні, когось навіть після демобілізації скосили хвороби. Ми там усі різні були: радикальний націоналіст поруч із євреєм, ісламіст в одному бліндажі з язичником, католики, православні. Але нас дуже міцно тримала спільна справа, бо прийшли добровільно захищати свою Неньку». Дава згадує один випадок перед самим Іловайським котлом. «Тоді офіційних капеланів ще не було, тож мене часто сприймали ще і як священика, а не просто як волонтера. Відчувалася тривога, і я запропонував усім, хто був у кімнаті, помолитися. Ми просто читали «Отче наш». Один хлопець взяв шматок мила і встромив у нього свічку. Вже потім ді*знався, що всі, хто в цей момент був у кімнаті, вийшли живими».
Сам Дава дістав поранення під Світлодарськом. «Куля дурна. А ви думаєте осколок розумніший?» — віджартовується, хоча тоді йому було не до жартів. Пораненого евакуювали до Слов’янська, а потім уже в столичному шпиталі робили операцію. Після одужання за медичними показаннями потрапити назад у військо вже не вийшло, тому зараз Дава офіційно пенсіонер і ветеран. «От якщо хтось вас спитає колись, а чи знаєте ви хоча б одну людину в Україні, якій нема на що поскаржитися, то сміливо кажіть: знаю! Це такий собі пастор у маленькому містечку на Донеччині, який втратив житло та налагоджене життя в Донецьку, але насправді так багато здобув!» — знову ніби жартує, але очі стають серйозними. Звісно, тільки дуже цинічній людині може здатися, що Дава має на увазі невеличку квартиру, яку вдалося купити в занедбаному Часовому Ярі через кілька років служби, і пільги УБД. Він цитує Біблію, каже, щасливий, що має віру, і зізнається, що насправді дуже переймається, коли бачить, як люди живуть виключно матеріальним: «А я за волю воював і волю отримав. І це моє щастя».
У мирному житті ветеран повернувся до свого пасторського служіння, а вся його родина постійно допомагає тим, хто цього потребує на війні. Дава часто буває в хоспісі, який створив і вже кілька років утримує його друг Євген Ткачов. У ньому доживають свої останні роки старенькі й хворі люди, яких волонтери привозять із покинутих прифронтових селищ. Хтось із них геть самотній, а когось війна зробила безхатченком. «Спочатку я когось направляв туди служити. Питаю — кажуть, ніхто не приходить. Бо складно там. Розмовляєш із бабусею за 90 років, а вона тобі: а мені 18! Хтось узагалі не розуміє, що відбувається навколо. З ними геть по-іншому треба: вислухати, а не читати великі проповіді, — ділиться Дава. — Тому став ходити до них сам. І якось потрапив на обід. Годують їх добре, дівчата-волонтерки готувати вміють. Але, знаєте, немає відчуття, що це домашнє, як для рідних приготоване. Тому й вирішив двічі на тиждень працювати там кухарем. Тим більше готувати я люблю з дитинства, це в мене від батька».
Кожну страву Дава спочатку «випробовує» на власній родині. Якщо всім сподобалося, вона переходить у меню хоспісу. А там об’єми майже промислові. Щоб нагодувати 40 людей, наприклад, борщем, треба дві великі 25-літрові каструлі. Рецепти в Дави нестандартні, але це данина обставинам: «Я жив у різних умовах, тому вмію з нічого зробити щось. Не було в нас у 1990-х цибулі, замість неї я клав картоплю, порізану соломкою й засмажену. І колір з’являвся потрібний, і смак кращий. Замість того щоб варити суп із фрикадельками, я роблю його з просмаженим фаршем — так старим легше їсти».
Про кулінарні шедеври Дави завжди з гумором розповідає керівник хоспісу: «Приїжджаєш додому після трудового дня, а дружина у від’їзді. Все, що вона наготувала, — борщ, гречку з м’ясом і суп гороховий, — уже з’їли. Тож сиджу і вибираю: пельмені, яєчня чи тушкованка? А тут в інтернеті фотки з хоспісівськими стравами! Ну й де справедливість? «Господар» їсть яєчню, а в «гостей» свинячо-курячий капусняк, бігос і трохи вітамінів. Як не подякувати другу-кухарю за винахідливість і працьовитість?». А сам Дава поміж жартами говорить про дуже важливі речі. Бо їжа для людини — це не просто споживання якихось продуктів. Це можливість відчути смак життя, майже стовідсотково втрачена для тих, хто опинився в хоспісі. Їжа для тіла інколи може бути й поживою для душі. Тому всі страви, які подає своїм підопічним шеф-кухар Дава, мають майже ресторанний вигляд. Жодних алюмінієвих мисок, у які накладають по черзі «перше, друге та компот»! Усе прикрашене зеленню, апетитне й красиве. Як каже Дава, люди повинні відчувати, що їх люблять, що вони важливі, що про них турбуються: «Це все нескладно, але дуже важливо. Можна просто покласти на стіл буханець хліба, і нехай беззубі старі намагаються його якось з’їсти. А можна завбачливо його подрібнити й подати до перших страв в окремій тарілці. Бо їм насправді не так багато для щастя й треба».
Дава згадує, як нещодавно до хоспісу приїздила його землячка Катерина Соколенко — військова медсестра родом із Федорівки, що неподалік Часового Яру. До війни вона брала участь у двох популярних пісенних конкурсах на телебаченні. Дуже колоритна й голосиста співачка з Донеччини тоді запам’яталася багатьом глядачам. «Катя, відірвавши день від своєї відпустки, приїхала до нас у Часів Яр і влаштувала концерт. Причому не в будинку культури і не на головній площі, а в нашому хоспісі. Бабусі й дідусі не тільки з вдячністю слухали, а й підспівували. Давно Катя не чула таких голосних вигуків «браво!», а старі так чудово не відпочивали», — розповідає Дава.
Дава не знає, чи побачить колись свій рідний Донецьк. Каже, зараз було б ніяково опинитися в тому місті, де створена поліцейська «держава» з підвалами, доносами та катуванням. Розповідає про власні плани, які пов’язані з допомогою дітям. І, звісно, запрошує якось заїхати на обід у хоспіс. Обіцяє, що буде смачно.
Єлизавета Гончарова
Матеріал друкованого видання № 9 (641) від 27 лютого
У нього на стіні висить іменний прапор, червоно-чорний, а в кутку зірка Давида. Ну й позивний на івриті — Дава — теж на ньому. Каже, подарували друзі по зброї, які з 2014-го називали його бандерівцем. «Але там ще префікс по*переду, — сміється Дава. — Самі розумієте який».
Як Даву звати насправді, знають тільки його близькі друзі. Бо в окупованому Донецьку в нього залишилися родичі, для яких його деанонімізація становила б реальну загрозу. У соцмережах він підписується Іцхаком Штерном, бо це його улюблений персонаж із кінофільму «Список Шиндлера». Пам’ятаєте того польського бухгалтера-єврея, який умовив німецького промисловця Оскара Шиндлера рятувати євреїв? Майже так само намішано і в долі Дави, бо він не тільки єврей із Донецька, а й протестантський пастор, волонтер, доброволець батальйону «Донбас», кухар у хоспісі для літніх людей, яких привозять із селищ у зоні бойових дій.
«Виїхали з Донецька навесні, коли ще був захоплений Слов’янськ, — неквапливо розповідає Дава. — Дружина до друзів у Часів Яр, а я до Києва. Бо натрапив на повідомлення, що в добровольчий батальйон потрібні помічники, щоб переганяти автівки від волонтерів на фронт. Так і почав ганяти машини, останню якраз до Іловайська. Мені, як цивільному, не дозволялося довго перебувати в підрозділі, тож я залишив її і назад. Уже потім мені розповіли, що ту машину розбили «Градами» під час виходу з котла. Думали, що і я загинув, бо в Києві її на моє прізвище записали».
Ми записуємо це інтерв’ю в очікуванні кіносеансу «Наших котиків» у прифронтовому Бахмуті. Людей традиційно небагато, але свої вже знають, що робити, — приходять, заздалегідь зібравши компанію, щоб сеанс не скасували через недостатню кількість глядачів. Дава дивується моєму запитанню, чому він поїхав на війну. Бо, каже, Бог так звелів: живіть на своїй землі та землю цю захищайте. Тому після року різноманітного волонтерства підписав контракт і відслужив майже два роки. Зізнається, що, на жаль, побачив в армії багато чого совкового. Каже, у добробатах на початку війни все було значно менш забюрократизованим, бо на передовій тримати зброю надійніше при собі, а не в спеціальних шафках, як того вимагає статут.
Але війна в будь-якому статусі — хоч добровольця, хоч контрактника — залишила в його душі глибокий слід. «Страшно не було, бо я не так релігійний, як віруючий, — каже Дава. — А от важко було, це правда. Коли друг твій поруч живий, а через мить уже ні. Багато втратив я на цій війні, когось навіть після демобілізації скосили хвороби. Ми там усі різні були: радикальний націоналіст поруч із євреєм, ісламіст в одному бліндажі з язичником, католики, православні. Але нас дуже міцно тримала спільна справа, бо прийшли добровільно захищати свою Неньку». Дава згадує один випадок перед самим Іловайським котлом. «Тоді офіційних капеланів ще не було, тож мене часто сприймали ще і як священика, а не просто як волонтера. Відчувалася тривога, і я запропонував усім, хто був у кімнаті, помолитися. Ми просто читали «Отче наш». Один хлопець взяв шматок мила і встромив у нього свічку. Вже потім ді*знався, що всі, хто в цей момент був у кімнаті, вийшли живими».
Сам Дава дістав поранення під Світлодарськом. «Куля дурна. А ви думаєте осколок розумніший?» — віджартовується, хоча тоді йому було не до жартів. Пораненого евакуювали до Слов’янська, а потім уже в столичному шпиталі робили операцію. Після одужання за медичними показаннями потрапити назад у військо вже не вийшло, тому зараз Дава офіційно пенсіонер і ветеран. «От якщо хтось вас спитає колись, а чи знаєте ви хоча б одну людину в Україні, якій нема на що поскаржитися, то сміливо кажіть: знаю! Це такий собі пастор у маленькому містечку на Донеччині, який втратив житло та налагоджене життя в Донецьку, але насправді так багато здобув!» — знову ніби жартує, але очі стають серйозними. Звісно, тільки дуже цинічній людині може здатися, що Дава має на увазі невеличку квартиру, яку вдалося купити в занедбаному Часовому Ярі через кілька років служби, і пільги УБД. Він цитує Біблію, каже, щасливий, що має віру, і зізнається, що насправді дуже переймається, коли бачить, як люди живуть виключно матеріальним: «А я за волю воював і волю отримав. І це моє щастя».
У мирному житті ветеран повернувся до свого пасторського служіння, а вся його родина постійно допомагає тим, хто цього потребує на війні. Дава часто буває в хоспісі, який створив і вже кілька років утримує його друг Євген Ткачов. У ньому доживають свої останні роки старенькі й хворі люди, яких волонтери привозять із покинутих прифронтових селищ. Хтось із них геть самотній, а когось війна зробила безхатченком. «Спочатку я когось направляв туди служити. Питаю — кажуть, ніхто не приходить. Бо складно там. Розмовляєш із бабусею за 90 років, а вона тобі: а мені 18! Хтось узагалі не розуміє, що відбувається навколо. З ними геть по-іншому треба: вислухати, а не читати великі проповіді, — ділиться Дава. — Тому став ходити до них сам. І якось потрапив на обід. Годують їх добре, дівчата-волонтерки готувати вміють. Але, знаєте, немає відчуття, що це домашнє, як для рідних приготоване. Тому й вирішив двічі на тиждень працювати там кухарем. Тим більше готувати я люблю з дитинства, це в мене від батька».
Кожну страву Дава спочатку «випробовує» на власній родині. Якщо всім сподобалося, вона переходить у меню хоспісу. А там об’єми майже промислові. Щоб нагодувати 40 людей, наприклад, борщем, треба дві великі 25-літрові каструлі. Рецепти в Дави нестандартні, але це данина обставинам: «Я жив у різних умовах, тому вмію з нічого зробити щось. Не було в нас у 1990-х цибулі, замість неї я клав картоплю, порізану соломкою й засмажену. І колір з’являвся потрібний, і смак кращий. Замість того щоб варити суп із фрикадельками, я роблю його з просмаженим фаршем — так старим легше їсти».
Про кулінарні шедеври Дави завжди з гумором розповідає керівник хоспісу: «Приїжджаєш додому після трудового дня, а дружина у від’їзді. Все, що вона наготувала, — борщ, гречку з м’ясом і суп гороховий, — уже з’їли. Тож сиджу і вибираю: пельмені, яєчня чи тушкованка? А тут в інтернеті фотки з хоспісівськими стравами! Ну й де справедливість? «Господар» їсть яєчню, а в «гостей» свинячо-курячий капусняк, бігос і трохи вітамінів. Як не подякувати другу-кухарю за винахідливість і працьовитість?». А сам Дава поміж жартами говорить про дуже важливі речі. Бо їжа для людини — це не просто споживання якихось продуктів. Це можливість відчути смак життя, майже стовідсотково втрачена для тих, хто опинився в хоспісі. Їжа для тіла інколи може бути й поживою для душі. Тому всі страви, які подає своїм підопічним шеф-кухар Дава, мають майже ресторанний вигляд. Жодних алюмінієвих мисок, у які накладають по черзі «перше, друге та компот»! Усе прикрашене зеленню, апетитне й красиве. Як каже Дава, люди повинні відчувати, що їх люблять, що вони важливі, що про них турбуються: «Це все нескладно, але дуже важливо. Можна просто покласти на стіл буханець хліба, і нехай беззубі старі намагаються його якось з’їсти. А можна завбачливо його подрібнити й подати до перших страв в окремій тарілці. Бо їм насправді не так багато для щастя й треба».
Дава згадує, як нещодавно до хоспісу приїздила його землячка Катерина Соколенко — військова медсестра родом із Федорівки, що неподалік Часового Яру. До війни вона брала участь у двох популярних пісенних конкурсах на телебаченні. Дуже колоритна й голосиста співачка з Донеччини тоді запам’яталася багатьом глядачам. «Катя, відірвавши день від своєї відпустки, приїхала до нас у Часів Яр і влаштувала концерт. Причому не в будинку культури і не на головній площі, а в нашому хоспісі. Бабусі й дідусі не тільки з вдячністю слухали, а й підспівували. Давно Катя не чула таких голосних вигуків «браво!», а старі так чудово не відпочивали», — розповідає Дава.
Дава не знає, чи побачить колись свій рідний Донецьк. Каже, зараз було б ніяково опинитися в тому місті, де створена поліцейська «держава» з підвалами, доносами та катуванням. Розповідає про власні плани, які пов’язані з допомогою дітям. І, звісно, запрошує якось заїхати на обід у хоспіс. Обіцяє, що буде смачно.
Єлизавета Гончарова
Матеріал друкованого видання № 9 (641) від 27 лютого
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
- 🟠 00:22 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #226159
Это слова из прямой речи Зеленского и Арахамии, а не мои.
Повторяю ПОСЛЕДНИЙ раз. Назовите мне КРИТЕРИИ, по которым можно однозначно сказать воевал или не воевал национальный лидер с государством которое официально признанно агрессором по отношению к Украине и его агрессия артикулирована Порошенко.
Какие конкретно обязанности, как главнокомандующего ВСУ Порошенко не выполнял в сложившихся обстоятельствах? Москву не брал, или у вас есть вменяемые критерии? Больше я повторять не буду.
Петя "Дуже молодець", и "склалося враження" не являются даже косвенными сигналами о том, что ПОрошенко был намерен узурпировать власть. Если вы сами называете людей "ботами Порошенко", то было бы странно если бы они его проклинали. Вполне логично что они его хвалили, только каким местом это к узурпации власти?
Странно, что такие вещи нужно говорить вслух.
Статус:
Offline
Реєстрація: 22.11.2010
Повідом.: 5101
Реєстрація: 22.11.2010
Повідом.: 5101
- 🟠 00:22 Загроза ударних БпЛАЗагроза БпЛА типу «Шахед»#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
- #226160
"Вы ж с московией не воюете, максимум "провокации" которые "непонятно кто начал" тобто це не твої слова, а зелі і арахамії (чи як там його)... Ти в'їбався???)))
Тепер по-друге (в цьому варіанті відповіді) що не так робе зеля на твою думку???