Змінюй хід війни! Допомагай ЗСУ!

27.08.14 вторжение войск РФ

🟢 05:06 Відбій тривоги в м. Харків та Харківська територіальна громада.Слідкуйте за подальшими повідомленнями.#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
  • 🟢 05:06 Відбій тривоги в м. Харків та Харківська територіальна громада.Слідкуйте за подальшими повідомленнями.#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
  • #187721
У меня сложилось такое впечатление:незнаю:

Ну да, я не всегда тяну сюда реакцию противника. Просто у них инфа о сбитом беспилотнике появилась раньше, чем у нас. Но если бы я сомневался, меня бы здесь не было.
 
  • 🟢 05:06 Відбій тривоги в м. Харків та Харківська територіальна громада.Слідкуйте за подальшими повідомленнями.#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
  • #187722

Вкладення

  • P81010-183041.jpg
    P81010-183041.jpg
    40 КБ · Перегляди: 583
  • 🟢 05:06 Відбій тривоги в м. Харків та Харківська територіальна громада.Слідкуйте за подальшими повідомленнями.#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
  • #187723
Ну да, я не всегда тяну сюда реакцию противника. Просто у них инфа о сбитом беспилотнике появилась раньше, чем у нас. Но если бы я сомневался, меня бы здесь не было.

Ну, ок.
 
  • 🟢 05:06 Відбій тривоги в м. Харків та Харківська територіальна громада.Слідкуйте за подальшими повідомленнями.#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
  • #187724
Вот. Только вживую гораздо красивее! Это не по теме, я знаю. Больше не буду
 

Вкладення

  • 1B18F083-09BE-4062-9C60-C8D651B773F9.jpg
    1B18F083-09BE-4062-9C60-C8D651B773F9.jpg
    57.4 КБ · Перегляди: 568
  • 🟢 05:06 Відбій тривоги в м. Харків та Харківська територіальна громада.Слідкуйте за подальшими повідомленнями.#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
  • #187725
  • 🟢 05:06 Відбій тривоги в м. Харків та Харківська територіальна громада.Слідкуйте за подальшими повідомленнями.#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
  • #187726
gdb2ja.jpg
 
  • 🟢 05:06 Відбій тривоги в м. Харків та Харківська територіальна громада.Слідкуйте за подальшими повідомленнями.#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
  • #187727
13 октября во «Дворце Спорта» прошел масштабный бизнес-форум Olerom Forum One

Видео: Витольд Явдощук/Информатор Киев

 
  • 🟢 05:06 Відбій тривоги в м. Харків та Харківська територіальна громада.Слідкуйте за подальшими повідомленнями.#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
  • #187728
  • 🟢 05:06 Відбій тривоги в м. Харків та Харківська територіальна громада.Слідкуйте за подальшими повідомленнями.#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
  • #187729
В Киеве в Минобороны открыли уникальный Зал памяти защитников Украины

Фото, видео: Максим Торпан/Информатор Киев

dfe064e33f10d45dec3e9c7443b61864.jpg

5402acd403f75f87f545260386d27211.jpg

109758fe0da8894f17e3385f4f342218.jpg

d13f60073c1555f1f72e088c81bc6b53.jpg

1c538d9538eab6460070dc0dc96e4837.jpg

099023d61ed014646321a3fa79bcf255.jpg

e55619eccfc6f3c2445aa9830fa8ed11.jpg

5853d254db877b2b6763b7e08ee2dc39.jpg

390c675a6fc785f700c3844af6631228.jpg

c71b7c1f459bf6ab52bd6df87d633b76.jpg

da10548b327755519875dc3cdbf2f979.jpg

d82fc8246f802d5cb2bfa7da8ae446f1.jpg

2e8d5fd75ed5278fed2fc0a1d73b19bb.jpg

7a5b886689c64902baef2383a9f4c5d2.jpg

12928d0e0d4b6428629a91305c7a7328.jpg

9a58afc7718d97a0c9cef25d266ecf35.jpg


 
  • 🟢 05:06 Відбій тривоги в м. Харків та Харківська територіальна громада.Слідкуйте за подальшими повідомленнями.#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
  • #187730
 
  • 🟢 05:06 Відбій тривоги в м. Харків та Харківська територіальна громада.Слідкуйте за подальшими повідомленнями.#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
  • #187731
  • 🟢 05:06 Відбій тривоги в м. Харків та Харківська територіальна громада.Слідкуйте за подальшими повідомленнями.#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
  • #187732
Нет смысла отвечать, тк появившийся в теме сахар немедленно удаляет мои сообщения.
Так что варитесь в собственном соку, соревнуясь между собой кто больший...

Сахар ваши сообщения не вытер, а вы снова уходите от ответа. Имейте мужество!
 
  • 🟢 05:06 Відбій тривоги в м. Харків та Харківська територіальна громада.Слідкуйте за подальшими повідомленнями.#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
  • #187733
  • 🟢 05:06 Відбій тривоги в м. Харків та Харківська територіальна громада.Слідкуйте за подальшими повідомленнями.#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
  • #187734
Всех поздравляю с праздником!
 
  • 🟢 05:06 Відбій тривоги в м. Харків та Харківська територіальна громада.Слідкуйте за подальшими повідомленнями.#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
  • #187735
Отар Довженко

Українське суспільство легко і швидко забуває. Тому персонажі, які, здавалося, назавжди поховані в ямі негативного рейтингу, завжди мають шанс повернутись у публічну політику. Треба просто почекати й трохи підправити імідж. Саме це зараз відбувається з Віктором Медведчуком, чиє моторошне політичне воскресіння стало можливим лише через безкарність і забуття. Читати далі :
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
 
  • 🟢 05:06 Відбій тривоги в м. Харків та Харківська територіальна громада.Слідкуйте за подальшими повідомленнями.#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
  • #187736
Першопроходець Чорноморії

7626364810a661840833186445572318.jpg


Як запорожець Мокій Гулик відкрив Кубань для України

В останні роки існування Січі селище Микитине славилося тим, що в ньому було двадцять хат, десять шинків, одна «неабияка дерев’яна церква» і перевіз через Дніпро, де сходилися найголовніші шляхи з України до Кримського ханства. Мешкали тут козаки «заради шинкарства» та обслуговування перевозу. Це були переважно люди жонаті, метикуваті й заможні, бо знали, як заробити на чумаках, які по кілька днів чекали своєї черги на переправі, аби далі везти крам у Крим і повертатися звідти із сіллю. У церкві та шинках Микитиного було повно мандрівного люду, що лишав добрячу копійчину: хто за порятунок своєї душі, а хто за її занапащення. Тут, на відстані 30 верст від Січі, вирував невеличкий Лас-Вегас, де можна було робити все, що будь-де на Запорожжі чинити зась, зокрема спілкуватися з жіночим товариством.


Після зруйнування Січі в 1775 році російський уряд оголосив Микитине містом Слов’янськом, а згодом Нікополем. Для його залюднення в березні 1779-го постановили зігнати мешканців 188 запорозьких зимівників, що містилися неподалік (650 чоловіків і 32 жінки). Так з’явилося місто Нікополь — спершу центр провінції, а потім позаштатне містечко з невизначеним майбутнім. У 1782 році в ньому було дев’ять помешкань колишніх запорозьких полкових старшин. Один із них, Мокій Семенович Гулик, володів хатою спільно зі своїм братом Мартином Гунькою та ще трьома товаришами. Усі вони жили купно разом із трьома молодиками-служителями за запорозьким звичаєм: без жінок і поділу майна.

За даними краснодарського історика Бориса Фролова, Мокій Гулик народився близько 1733 року і мав прізвище Назаренко. Утім, мало хто в ті часи міг похвалитися справжнім прізвищем, тобто стійким родинним найменням. Переважало називання за власним іменем, видом занять чи походженням батька чи діда, а в Запорожжі були прізвиська. В архіві Коша Нової Січі можна знайти чимало осіб із прізвиськом Гунька. У 1756-му та 1762-му згаданий Мартин Гунька, козак Калниболотського куреня, можливо, той самий брат Мокія. Схоже з Гуликом наймення мав писар Микитиного перевозу Ілько Гулий, який у 1754-му їздив із листом від Коша до очаківського паші, а дорогою назад був пограбований і вбитий ногайцями. Невідомо, як Мокій Гулик опинився на Запорожжі й чи мав тут старших родичів. Знаємо тільки, що став полковим старшиною, відзначившись за російсько-турецької війни 1768–1774 років у боях під Хаджибеєм (нині Одеса) і Перекопом.

Після зруйнування Січі Гулика не зачепили російські репресії. Він лишився заможною та впливовою людиною, а 1787 року записався до волонтерської команди запорожців. Із неї Ґріґорій Потьомкін, закликавши запорозьких старшин Сидора Білого, Харька Чепігу й Антона Головатого, сформував Чорноморське козацьке військо. Мокій Гулик увійшов до п’ятірки найвпливовіших осіб у тому війську.


Для запорожців участь у новій війні Росії з Туреччиною стала останнім шансом зберегти козацький статус й уникнути сорому перетворення на селян. У такі рамки поставив їх Потьомкін, головний ініціатор знищення Січі та самої назви «запорожці». Тепер вони дістали наймення «чорноморці» й принизливо присягнули «заслужити прощення вини». Якої саме, не було резону питати. Загубившись у пошуках утраченого сенсу, ця частина українського козацтва пристала на умови, продиктовані монархією Романових.

hda1fe.jpg

Будинок запорожця Білого в Нікополі. Світлина 1951 року (Архів інституту археології НАН України). На сьогодні не зберігся


Російське командування спрямовувало козаків-чорноморців у найризикованіші виправи. У серпні 1788-го Гулик очолив одну з команд Дніпровської гребної флотилії, до якої записали всіх піших козаків. На той час козацькі човнові команди були найдієвішим підрозділом російського чорноморського флоту. Біля турецької фортеці Очаків чорноморцям траплялося рятувати неповороткі російські вітрильники, що не могли йти проти вітру й ставали зручною мішенню для ворожих лінкорів. Тоді козаки прив’язували линвою російські судна до своїх байдаків і буксирували їх на бойову позицію. Легкі козацькі човни, які Алєксандр Суворов іронічно назвав «жучкáми», вправно маневруючи на мілководді Дніпро-Бузького лиману, гатили зі своїх гармат по турецьких «слонах» — кораблях, перетворюючи їх на смолоскипи.

7 листопада 1788 року Мокій Гулик узяв участь у відчайдушному штурмі турецької батареї на острові Березань, чий щільний артилерійський вогонь прикривав Очаків від російських атак. Під командою військового судді Антона Головатого чорноморці зухвало висадили зі своїх низьких байдаків десант, уникнувши гарматного обстрілу, захопили турецьку батарею і навели її гармати на цитадель. Турецький гарнізон капітулював. Відзначившись та діставши поранення в тому бою, Гулик здобув чин російського секунд-майора, став полковником Чорноморського козацького війська та був призначений комендантом Березанської фортеці. Невдовзі він брав участь у штурмі Очакова, Аккермана (нині Білгород-Дністровський) і Бендер.


Наступного року Мокію Семеновичу надали 29 днів «домової відпустки» для відпочинку, але він «загубився» в Нікополі аж на два місяці. Антону Головатому довелося офіційно розшукувати його через Катеринославське намісництво. Утім, Гулик часу не гаяв, а закликав усіх, хто прагнув позбутися селянського тягла, записуватися в чорноморські козаки. Щедро роздаючи посвідки про «давню службу в Запорожжі й перебування в куренях», він формував власну команду й, схоже, інтригував проти Головатого.

eadg6e.jpg

Запорозький могильний хрест у Нікополі. Світлина 1951 року (Архів інституту археології НАН України)

Під час штурму Ізмаїлу 1790 року Гулик очолив 600 козаків, що йшли в авангарді атаки. Здобуття цієї турецької фортеці Алєксандром Суворовим забрало більш як 30 тис. життів вояків з обох сторін. У тому жахливому бойовищі чорноморці втратили кожного шостого й мусили йти вгору по Дунаю, «щоб не вживати воду, від мертвих тіл зіпсовану». Тут Гулик дістав друге поранення, а згодом і російський чин прем’єр-майора.

У пошуках утраченої землі

Після гучних перемог на Березані, в Очакові, Аккермані та Ізмаїлі Чорноморське козацьке військо стало елітним підрозділом російської армії. У січні 1790 року Ґріґорій Потьомкін дістав від Єкатєріни ІІ помпезний титул гетьмана козацьких Катеринославських та Чорноморських військ. Із чорноморців він сформував п’ятисотенний полк «гетьманської булави» — свою особисту гвардію, досліджену українським істориком Тарасом Гончаруком. Під оселення чорноморців Потьомкін надав щойно завойоване межиріччя Південного Бугу та Дністра з центром у молдавському селищі Слободзея, де розташувався чорноморський Кіш. Та 5 жовтня 1791-го цей козачий «благодійник» скінчив свої дні. Розповідали, що на його мертві очі поклав мідні монети якийсь чорноморець. Який символізм у цьому «закритті очей» козаком небіжчикові, що за життя зробив із козацтва «небіжчика», а потім «воскресив» його під зручним найменням задля власної користі та на славу своєї коханої самодержиці!..

Справжня ціна потьомкінського «благодіяння» виявилася мізерною. Нові фаворити Єкатєріни облили брудом свого попередника й переділили його земельні надання на свою користь. Це тим легше було зробити, що багато ордерів, підписаних Потьомкіним чи не на коліні, суперечили один одному. Чорноморське козацтво з тривогою очікувало вирішення своєї долі. Як виявилося, його територіальні володіння не були узаконені та й саме існування того війська мало геть сумну перспективу. Як і інші козаки та старшини, Мокій Гулик не отримав обіцяних орденів ані за Очаків, ані за Ізмаїл. У грудні 1791-го чорноморці обрали його військовим осавулом, але вже через місяць, мабуть-таки через інтриги Антона Головатого, посаду віддали якомусь Василеві Ніякому. Чорноморців лихоманило. Чимало їх, укотре зневірених у «чеснотах» православної монархині, подалося під владу турецького султана — на Задунайську Січ. А це вже не могло не викликати тривоги в Єкатєріни, яка мала схильність зневажати слухняних і з шанобливого остраху домовлятися з норовливими.

hh6ech.jpg

Чорноморський козак на коні. Малюнок Крістіана Ґейслера. 1804 рік / Чорноморський козак. Художник Ємєльян Корнєєв. 1812–1813 роки

У березні 1792-го з чорноморського Коша виїхало два старшини. Перший, Антон Головатий, із пишно вдягненим почтом, попрямував до Петербурга випрошувати в цариці нову землю під оселення. Другий, Мокій Гулик, на чолі команди, вбраної у звичайні кобеняки та свити, подався на схід оглядати низину й правий берег річки Кубань. Правовою підставою для них обох було розпорядження Потьомкіна від 19 квітня 1790 року про надання Чорноморському козацькому війську «округи Єнікольської з Таманом», себто околиці сучасної Керчі й Таманський півострів. Місією Головатого було переконати Єкатєріну в тому, що Потьомкін обіцяв чорноморцям від її імені саме ту землю для їх постійного оселення, а тимчасово надав їм межиріччя Дністра та Бугу. Не шкодуючи красномовства, він скаржився на сваволю поміщиків, які без щему сумління забирають козацькі пожитки, просив монаршого заступництва та виділення козакам землі якнайдалі від поміщицьких володінь. Себто незаселені низини Кубані. Місією Гулика став ретельний огляд тієї землі.

У гирлі Кубані загону Гулика довелося пробиратися заболоченим очеретинням із міріадами комарів. Тут «доброго степу мало», — сповіщав писар, який був при ньому. Далі краєвид мінявся: «У наявності там придатна для поселення, хліборобства, скотарства, сінокосу і рибної ловлі та до іншого [земля] кращою бути не може, та й лісів понад Кубанню багато й вода добра». Гулик ішов повз уламки татарської цивілізації, споглядаючи руїни фортеці з кам’яними стінами Темрюк, колишньої резиденції сераскера (намісника) кримського хана Копил (нині Слов’янськ-на-Кубані в Краснодарському краї, РФ), залишки сіл некрасівських козаків — колишніх донців, які після поразки повстання на чолі з Кондратієм Булавіним потрапили на службу до кримського хана, а з приходом російських військ на Кубань на початку 1770‑х переселилися на Дунай, осіли неподалік Задунайської Січі.

4f8267b4bd5dc36a6e10fc8fdc77ea2d.jpg

Пікет на Кубанській кордонній лінії. Літографія. 1858 рік

Руїни, згарища, зруйновані мечеті, могили… Після загарбання Кримського ханства Російською імперією з літа по осінь 1783 року на правобережжі Кубані тривав відчайдушний опір ногайців, жорстоко придушений Суворовим (детальніше див. Тиждень, № 50/2014). Тут починався перший збройний спротив кавказьких народів російській агресії під проводом Шейх-Мансура (Ушурми), проти якого спрямував свої війська руйнівник Січі Петар Текелія, а звершив цю справу нащадок українських гетьманських старшин Іван Гудович, здобувши турецьку фортецю Анапа в 1791-му. Втім, не була земля ця суцільною пусткою. Лише на Тамані Мокій Гулик записав у чорноморські козаки понад сотню різних бурлаків, а загалом нарахував їх на Кубані більш як 2 тис. Хто ці люди? Чи не запорозькі рибалки або залишки некрасівців? Вони уникали розголошення свого непростого минулого. Тож цієї землі з її масними чорноземами й заливними луками Гулик радив Головатому добиватися негайно, бо російські поміщики вже ласо позирали на те природне багатство, та й 2 тис. донських козаків, заснувавши станиці, відхопили добрячий його шмат.

До цієї подорожі Гулика запорожцям рідко траплялося бувати в тих краях. У часи кримського підданства Війська Запорозького (1711–1734) запорожці кілька разів брали участь у походах кримських ханів на Північний Кавказ, проте не бачили для себе перспектив у тому краї, зайнятому кочів’ями ногайців і поселеннями інших тюркських народів, а також різними відгалуженнями адигів (черкесів). За часів Нової Січі (1734–1775) запорозькі рибалки впевнено опанували східне узбережжя Азовського моря, особливо гирло річки Єя. Шлях із центру Кальміуської паланки (нині місто Маріуполь) на єйські коси вони знали добре. Гулик додав до цього нові відомості. Опис правобережжя Кубані, складений писарем команди Мокія Гулика, став офіційним документом, на підставі якого визначали межі Чорноморії, тобто землі чорноморських, колишніх запорозьких, козаків.

30 червня 1792 року Єкатєріна ІІ надала Чорноморському козацькому війську грамоту про пожалування кубанської землі. 15 серпня козацька депутація на чолі з Головатим прибула з Петербурга до Слободзеї. Її зустрічали з пишною церемонією. Біля військовóї церкви спорудили вкритий турецькими ковдрами великий поміст; на нього зійшов кошовий, поруч півколом стояли старшини з булавами і знаменами. Козаки вишикувалися у два ряди від майдану біля церкви й геть за слободзейські околиці. Тричі гримнули гарматні салюти, сповістивши про приїзд депутації. Міжряддям козацького шикування першими пройшли четверо російських штаб-офіцерів, які несли подарований царицею хліб на новосілля. За ними Головатий із сіллю та грамотами від цариці. Військовий суддя вручив кошовому отаманові Захарові Чепізі хліб, сіль, грамоти й почепив йому оздоблену коштовним камінням шаблю — царицин дарунок. Поцілувавши хліб-сіль та вклонившись на чотири боки, кошовий за давнім козацьким звичаєм передав грамоти військовому писарю для виголошення товариству. Після служби Божої почався бенкет. У будинку кошового царицин хліб розділили начетверо, одну частину помістили в церкву «для вічного пам’ятання», другу передали в козацьку флотилію, третю — козакам, які перебували в Коші, четвертою закусили горілку.

Далі почалося переселення козаків та їхніх сімей на Кубань, що тривало до кінця ХVІІІ століття. Власне, українське заселення краю не припинялося аж до початку ХХ століття. Кубанський край, або, як тепер його називали, Чорноморія, набував виразного українського забарвлення. У строкатій палітрі місцевого мовлення переважали діалекти й говірки Лівобережжя Дніпра. Лише тут, у прикавказьких степах, у небезпечному сусідстві з войовничими адигейцями, черкесами та ногайцями українці могли ще понад століття зберігати козацькі традиції. Справжніх січовиків на Кубань переселилося до 40% усього козацького загалу. З часом їхня частка меншала. Чорноморці повнилися вихідцями з росіян, поляків, молдаван, греків, сербів, болгар, албанців, турків, ногайців, кримських татар, євреїв та інших народів, яких доля поєднала з Україною. Серед чорноморців-неукраїнців найвідоміші військовий писар «польської породи» Підлесецький, генерал-майор і кубанський отаман Ніколай Букрєтов був євреєм, старшина і полковник Таманської округи Іван Юзбаша — турком. У чорноморські козаки йшли й адигейці, черкеси, північнокавказькі вірмени-черкесогаї, які тікали з турецьких володінь. На початку ХІХ сто*ліття виникло велике ногайське поселення на землях чорноморців біля Ахтанизівського лиману. Та українці серед чорноморського козацтва переважали. У 1848–1849 роках відбулося останнє масове переселення українців до Чорноморії: більше як 100 тис. вихідців із Полтавської, Чернігівської та Харківської губерній мігрували до кубанських степів, що посилило українські риси тамтешнього регіону.

a217a2d0f32874e762ce2113c5fb881e.jpg

Суворов у Потьомкіна. Рисунок Тараса Шевченка. 1842 рік. Дорікання Суворову за надмірно великі втрати під час штурму Очакова. Крайнім ліворуч зображено чорноморського козака

У пошуках утраченого часу

Марсель Пруст у пошуках свого утраченого часу рефлексував над тими закутками власного тіла й душі, «куди навіть сам Господь боявся зазирнути». Зазирнути ж у закутки ідентичності сучасної кубанської людності — справа, що потребує не меншого інтелектуального героїзму.

Мокій Семенович Гулик на схилі своїх літ володів значним статком. Мав хутір і водяний млин на річці Челбаси, дім і сад поблизу Копильського кордону, ще один будинок у Катеринодарі, столиці Чорноморії (нині Краснодар). У 1796-му знову став військовим осавулом, тобто очолив виконавчу службу уряду Чорноморського козацького війська. Після смерті Захарія Чепіги наступного року претендував на посаду кошового отамана. Але й тут його обійшов «хитрющий писуля» Антін Головатий. Незабаром і він помер. Утім, імператор Павєл І вирішив скасувати давній козацький чин кошового отамана і ввів у Чорноморському козацькому війську посаду військовóго отамана, на яку призначив Тимофія Котляревського. Однак той не наважився довго затримуватися серед норовливого чорноморського козацтва, роздратованого зневаженням своїх звичаїв новим царем. Новопризначений військовий отаман більше часу проводив у Петербурзі, а фактичним правителем краю став Мокій Гулик. Лише в 1794-му він отримав орден святого Володимира за штурм Березані та Очакова, а ще через п’ять років — посаду військового судді та чин російського підполковника. Це коштувало йому втрати зору на одне око, «частих больових припадків, ломоти від пошкоджень ранами». Помер він у 1807-му, так і лишившись неодруженим козаком, без прямих нащадків. Більшу частину свого статку, за даними Бориса Фролова, Мокій Семенович заповів на побудову церкви при цвинтарі в Катеринодарі, роздачу вдовам, сиротам, інвалідам, пожертви монастирям, на потреби місцевих закладів освіти (хоча сам лишився неписьменним). Не забув він і про нікопольську церкву, споруджену коштом колишніх запорожців.

Ось таким було життя цього одного з «отців-засновників» української Чорноморії. Утім, власне українські риси важко розгледіти в його станово-монархічній свідомості, оприявненої скупими уривками офіційних документів. В ідентичності пізніших чорноморців проступає складне мерехтіння туги за колишнім Запорожжям, відданості своєму козацькому стану, вірності монархії Романових та усвідомлення себе віддаленою часткою мінливого українського простору. Це складне мерехтіння збереглося до початку ХХ століття. У часи Української національної революції серед чорноморців виявилося багато тих, хто не пов’язував себе з українською державністю і нацією, а волів називатися «просто козаками». Така позиція, як-от Андрія Шкура, згодом названа «казакійством», привела їх під знамена Добровольчої армії Антона Дєнікіна, а згодом останнього очільника «білого руху» Пєтра Вранґєля.

У жовтні 1920 року між містом Нікополем і селом Шолоховим, поблизу місця останньої Запорозької Січі, відбулися шалені бої між другою кінною армією більшовиків та кавалерійськими частинами вранґелівців. Від щільного кулеметного та гарматного вогню червоних, цих нових володарів української землі, полягла більша частина Чорноморського кавалерійського полку, згуртованого ідеологією «просто козаків». Таким було їхнє повернення на історичне Запорожжя.

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
 
  • 🟢 05:06 Відбій тривоги в м. Харків та Харківська територіальна громада.Слідкуйте за подальшими повідомленнями.#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
  • #187737
Восставшая из пепла

Anti-colorados 14.10.2018

Сегодня – день рождения нашей армии. За 23 года независимости каждое правительство приложило руку к тому, чтобы ее, армию – убить. Причем, делалось это очень технично. После развала совка Украине достался военный потенциал, который по многим позициям был самым крупным в Европе. РФ — не считаем, поскольку Московия никогда не хотела быть Европой и не была ею. На самом деле, у четырех президентов и около двух десятков премьер-министров была нелегкая задача убить такую огромную машину, сохраняя хотя бы минимум внешних признаков приличия.

Но надо заметить, что все эти люди действовали достаточно профессионально потому, что направлений разрушения армии было более, чем достаточно. Главным и титульным способом убийства армии было лишение ее материально-технической базы. До 2014 года для нее почти ничего не закупалось, а наоборот — распродавались «излишки», а излишки эти возникли потому, что Украина не имела никакой оборонной доктрины. Мало того, за время управления страной, эти никчемные или преступные лица, даже не смогли формализовать потенциального противника, без указания на которого, невозможно разработать оборонную доктрину.

В самом деле, как можно знать, сколько армии нужно иметь самолетов и танков, если мы не знаем, против кого они могут быть использованы и сколько сил у этого кого-то. А это влечет цепь фатальных допущений: нет противника – нет и доктрины, нет доктрины – нет оборонительного планирования, нет оборонного планирования – нет и самих планов обороны, а если нет таких планов, то нет нормативов по обеспечению войск силами и средствами. Такая ситуация автоматически выводит в «излишки» всю материальную часть вооруженных сил. А раз так, то эти излишки можно либо уничтожать, либо продавать, что и делалось два десятилетия подряд. Как потом выяснилось, продавалось именно то, что могло понадобиться при обороне от единственного реального противника – РФ.

Наиболее подлыми были действия власти между 2003 и 2014 годами, когда противник уже проявил свое кровавое мурло в инциденте с островом Тузла. Если кто не помнит, то летом 2003 года ВС РФ уже развернули ударную армейскую группировку на Таманском полуострове, а силы ЧФ в Севастополе – были приведены в боевую готовность. Чтобы уж совсем было понятно, в Ростовской обл. и Ставропольском крае уже были развернуты полевые госпиталя, для приема раненных. Но Кучма пообещал Хуйлу уйти и оставить вместо себя Януковича, который полностью устраивал Кремль.

Ющенко не мог не знать этого расклада, а если не знал, то грош ему цена, как политику.

В любом случае, уже надо было готовиться к войне с РФ, поскольку та открыто эта делала и как мы отмечали выше – уже почти начала ее. Тем не менее, развал армии только усилился. Позорное материальное положение военных превратило их в самых ярых ее могильщиков, распродающих все, что возможно. Были разогнаны военные училища и с офицерскими кадрами стали возникать проблемы, а чтобы их преодолеть, начала сокращаться численность армии. Военные забыли не только о квартирах, но уже и о солярке для танков и керосине для самолетов, а потому почти прекратились учения, и армия все больше стала превращаться в бутафорию, которая нужна только для парада, хотя и сам парад уже стал делом ненужным.

В общем, армию уже никто не учил воевать, но лишь маршировать и заниматься хозяйственными делами, наподобие копания траншей от забора до обеда. Причем, все эти мероприятия внимательны мониторились Москвой, которая воспользовалась ситуацией, когда украинские офицеры плавно превращались в нищих и поставила часть из них на свое довольствие, и потом прямо получала от них необходимую информацию. Что самое смешное, эту ситуацию вряд ли можно было назвать шпионажем, поскольку собственная страна уже махнула на них рукой, и при этом на законодательном уровне запретила вести как разведку, так и контр разведку в отношение РФ.

В общем, к зиме 2014 года уже многие военные просто не видели ничего плохого, что они плотно сотрудничают с россиянами и даже принимают от них деньги.

Именно комплекс этих обстоятельств и дал основания Кремлю решить, что ВСУ кончились, их уже нет, и кстати, он были не далеки от истины. По словам главнокомандующего, на момент начала оккупации Крыма, ВСУ располагали примерно тремя тысячами человек боеспособных войск, то есть, у них было все необходимое для выполнения боевых задач прямо сейчас. Это – на всю Украину.

Мы надеемся, что придет время, когда каждый из лиц, повинных в разрушении ВСУ, предстанет перед судом и будет пытаться оправдываться от обвинения в государственной измене, что привело вот уже к 15 тыс. жертв и двум миллионам беженцев. Не будь разваленной и разворованной армия, этого бы не было в принципе.

Не раз ставился вопрос о том, почему мы не дали отпор агрессору еще тогда, в Крыму. Понятно, что тут были политические действия отдельных персонажей политического Олимпа, и баба Юля просто непременно должна ответить за те слова, которые она сказала, когда принималось решение о силовом противостоянии в Крыму, но были и объективные факторы, о которых не стоит забывать. Просто допустим, что военные получили приказ открывать огонь. Именно об этом всегда идет речь, но ведь мы говорим не о том, что рядовой Шельменко начал палить из автомата, а о слаженных действиях множества подразделений. Обычно все происходит по одинаковой схеме. Военная часть имеет свой план действий, в зависимости от различных ситуаций, но всегда это значит, что она покидает свой пункт постоянной дислокации и выдвигается либо в район сосредоточения, либо занимает оборону в указанном планом месте. Но план для этой части является кусочком большего плана, который прописывает действия множества частей. Грубо говоря, батальон выдвинулся под Бахчисарай, чтобы блокировать передвижения российских войск и комбат знает, кто его сосед слева, кто справа, какие резервы в тылу, где его госпитальная база и главное – где его снабжение. Допустим, завязались бои и батальон расстрелял свои боеприпасы. К этому моменту службы тыла должны подвезти новые боеприпасы, продовольствие и все необходимое. Комбат должен знать, куда выдвинулась артиллерия, чтобы запросить огонь, если надо, где бронетехника, кто прикрывает от атак с воздуха и так далее. Без всего этого «открывание огня» становится полной импровизацией и партизанщиной, которая почти всегда заканчивается плохо.

Но как мы теперь знаем, никаких таких планов не было, и открывания огня привело бы к гибели наших военных просто через пару часов боя, когда у них закончились бы боеприпасы. Конечно, нельзя исключать и того, что даже в такой ситуации, у кого-то из военных проснулся бы полководец и он своими силами смог бы организовать настолько дерзкую операцию, что многократно лучше вооруженный противник вынужден был бы ретироваться. Но будем реалистами, очень много наших военных, впрочем, как и милиции, СБУ , прокуратуры и так далее – перешли на сторону врага, и в той ситуации вообще было трудно понять, кто еще наш, а кто уже – нет. Поэтому военным, оставшимся верными присяге Украине, было сложно и в этом смысле, ибо было не понятно, кто и как будет действовать в случае начала рубилова.

Как потом оказалось, ренегаты польстились на более высокое жалование у россиян, и главное, они не хотели уезжать от моря, а потому – переприсягнули россиянам. Но по иронии судьбы, они получили в личное дело пометку о том, что он — не верен присяге, и очень скоро отправились к новому месту службы. Это в Украине военные считали морем только Черное море, ибо в Азовском наших военных не было, а у россиян дело обстоит иначе. Не хотел быть вдалеке от моря? Нет проблем, только вместо грязного Черного моря – получи очень чистое Белое Море или Охотское.

В общем, из переприсягнувших почти никого не осталось в Крыму. Теперь они либо в Дальнереченске, либо в Североморске, либо в Диксоне. Там тоже есть моря, хоть и несколько непривычные, ну а часть из них – оказалась сначала на войне в Сирии или на Донбассе, а потом – в морге. Но это был их личный выбор, и теперь они с меткой в своем российском личном деле, и в розыске за измену — в Украине.

В таких условиях остаткам верной присяге армии, надо было выходить на материк, чтобы оказаться среди своих войск, и те, кто хотел выйти – вышли, а некоторые – вышли со всем своим штатным оружием и боеприпасами. Кстати, именно те, кто вышли из Крыма, стали в первых рядах сражаться с новой волной агрессии противника, но уже на Донбассе.

Вот именно в этот момент стало понятно, насколько уже развалена наша армия и насколько успешно ее разрушали указанные выше лица. Но это понятно сейчас, через несколько лет и людям, которые не владели оперативной обстановкой, а ведь те военные, кто выходил из Крыма, прекрасно понимали, что уже утеряно управление войсками и четко представляли, насколько велик процент перебежчиков. Они прекрасно понимали, что и на материке дело обстоит не намного лучше, и тем не менее – остались верными присяге и стали готовиться к большой драке уже на материковой части Украины.

То, что произошло потом, непременно станет объектом исследований и описаний художественным путем. Армию стали восстанавливать всем миром. Самоорганизация целого народа – великое и редкое явление, и оно у нас произошло. Люди стали собирать для нее все, что могли – полевую форму, обувь, амуницию, а когда начались бои – бронежилеты, каски и медицинские препараты, необходимые для первой помощи при огнестрельных ранениях. И армия показала, что даже в своей наихудшей форме, в состоянии полного развала, она умеет и хочет воевать, а противник обнаружил то, чего не ожидал.

После Крыма там уверовали, что война в Украине такой и будет, они продемонстрируют оружие, свою военную технику, новую форму и этого будет достаточно, для того, чтобы сломить сопротивление и подавить видом своей мощи. Более того, они полагали, что их тут любят, как наши военные, так и местное население. Они просто не допускали, что в колонии не могут не любить и не бояться армии метрополии. Но очень быстро обнаружили, что бояться их не собираются, и конечно же любят, но каждого двухсотого. И когда в метрополию хлынули потоки двухсотых, особенно – единоразовый поток спецназа ВДВ из 45-го полка спецназа – Кубинка, им стало понятно, что «Крыма» больше не будет.

А мы, в свою очередь, поняли ту глубину пропасти, в которую ввергли наши вооруженные силы высокопоставленные негодяи, воры и изменники, называвшие себя президентами, премьер-министрами, министрами обороны и прочими, но на самом деле – могильщики собственной армии.

К тому моменту уже не было связи в более или менее современном понимании этого термина. Это и просто колоссальное количество агентуры, которая штабелями лежала на всех уровнях управления армией, почти лишили наших военных эффекта внезапности, в ходе боевых действий. Отсюда – крупные потери личного состава. Противник знал, куда и чем нужно наносить огневые удары, чтобы нанести нам максимальный ущерб, и поскольку летом 2014 года наши наступающие войска растянулись вдоль российской границы, то россияне просто расстреливали их со своей стороны, даже не вводя технику на территорию Украины.

Наверное, мы еще получим возможность пройтись по цифрам и фактам сухой аналитики, которая описывает самый страшный кусок войны, начиная с июля 2014 года и до момента окончания боев под Дебальцево. Думаю, мы увидим такой расклад, при котором ни одна армия, в том состоянии, в котором были ВСУ, не смогла бы вести даже оборонительных боев, не говоря о наступлении. Это стало бы понятно еще на стадии боевого планирования операции. Но потом ВСУ получили пополнение добровольцами, волонтеры потянули к ним нити параллельной логистики и случилось чудо.

Мы можем только предполагать, какой именно урон живой силе противника и его технике нанесли наши военные. С той стороны, в Кубинке, Пскове и других городах Московии, это знают более предметно по резко возросшим площадям кладбищ и огромному количеству могил с фотографиями их десантников и прочих военных, которые десятками вымирали от сердечного приступа, несвежих продуктов и немытых рук в неведомых командировках и отпусках.

Это был переломный момент, поскольку в Москве, планируя дальнейшие боевые операции, российский генштаб уже закладывал реальные потери своих войск, а не мифы о любви и страхе. Уже появились реальные повышающие коэффициенты для формирования своих группировок. Это мы не знаем наверняка, сколько двухсотых уехало на Московию, стало черноземом или «двинулось крышей», как это было с псковскими десантниками под Луганском, когда в лоскуты раздолбали их колонну, а остатки «элиты» потом вылавливали по степи и обкалывали седативными, чтобы те не орали от ужаса и не тряслись от паники.

Мало того, мы не знаем, а можем лишь догадываться, сколько у противника боеспособных войск и сколько из этого числа уже навечно окопались по кладбищам в самой РФ. А это важно при планировании боевых операций. Что-то нам подсказывает, что российский генштаб обнаружил пренеприятнейшую вещь – для дальнейших наступлений им пришлось бы использовать все свои боеспособные силы и уже не с таким, как это было в самом начале войны предсказуемым результатом. То есть, Москве надо было ставить на кон все, и понимать, что ставка может оказаться битой.

Просто следует задуматься о том, почему ввязываясь Сирийскую войну, они стараются ограничить до минимума сухопутную операцию. Опыт Украины им показал, что потери просто захлестнут их, и армия начнет разваливаться просто по причине огромных потерь. Поэтому они решили ограничиться воздушными атаками. Эта формула войны в Сирии возникла после горького опыта ведения боевых действий в Украине.

Но вот прошло время и наша армия восстала из пепла. Да, еще многого не хватает, но она не стоит на месте. Она постоянно получает новую технику, системы вооружений и связи, новую логистику, новые возможности военной медицины и уже пару лет назад прошла точку сборки, которая восстановила ее в единый динамичный организм. Причем, за это время была вычищена основная часть агентуры противника, а новая система связи, с ее защищенными каналами, стала для противника самым большим разочарованием. Если раньше они слушали эфир напрямую, и единственное, что удавалось сделать нашим, чтобы закрыть информацию хоть не надолго – использовать западный диалект украинского языка, то теперь каналы связи шифруются примерно так, как это делается в американской армии или армиях стран НАТО.

И самое главное, ВСУ вышли из чисто оборонительной парадигмы и готовы к наступательным действиям, а противник привык сам наступать. Весь опыт войны, в Украине и Сирии, был построен на том, что они наступают, а противник либо бежит, либо отступает. Причем, речь шла по сути об иррегулярных силах противника, поскольку даже ВСУ не представляли собой более или менее регулярной, современной армии как по численности, так и по структуре. Но это время прошло, и теперь армия готова вернуть безусловный должок, который она обязательно вернет, и похоже на то, что может это сделать прямо сейчас, но с каждым днем эта возможность будет лишь расти, а потому – должок вернется сторицей.

Вот такой встречает этот день наша армия, с чем мы всех и поздравляем, а посему закончим новым, уже законным армейским приветствием: «Слава Украине!»

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
 
  • 🟢 05:06 Відбій тривоги в м. Харків та Харківська територіальна громада.Слідкуйте за подальшими повідомленнями.#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
  • #187738
 
  • 🟢 05:06 Відбій тривоги в м. Харків та Харківська територіальна громада.Слідкуйте за подальшими повідомленнями.#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
  • #187739
 
  • 🟢 05:06 Відбій тривоги в м. Харків та Харківська територіальна громада.Слідкуйте за подальшими повідомленнями.#м_Харків_та_Харківська_територіальна_громада
  • #187740
 
Назад
Зверху Знизу