Завжди поруч
Володимира Бабича багато що пов’язує з Донецьком: він там народився, закінчив університет, працював регіональним представником, біля рідного міста був поранений, коли пішов захищати його на початку війни. А нині живе в Краматорську, бо там потрібна допомога таким, як він сам, ветеранам.
Коли Росія вже прийняла рішення про введення військ, у Донецьку майже кожні вихідні відбувалися мітинги «казкарів», які з імпровізованих трибун розповідали про економічну незалежність Донбасу й наступ міфічних націоналістів на мирних мешканців або щасливе майбутнє в складі Російської Федерації. Звісно, у кожного тоді серед знайомих було багато тих, хто в це вірив. Спочатку Володимир теж намагався з такими дискутувати, щось доводити. Але потім, каже, просто перестав витрачати на це сили. «Доказів перебування росіян на всіх тих мітингах, які чомусь називали волевиявленням жителів Донбасу, безліч, тому не вважаю за потрібне повторювати. Це було очевидно: містом розповзлися люди зовсім іншого, ніж у донеччан, менталітету, — згадує Володимир. — Я був на патріотичних мітингах, тішило те, що на них збиралося доволі багато людей. Але, вважаю, глобально все залежало не від людей, які виходили або ні на площі, а від системи, яка, на жаль, заздалегідь була підготовлена до окупації Росії. Державні органи, силові структури на Донеччині та Луганщині були не готові до спротиву, на місцях не отримували потрібних наказів, щоб рядові працівники могли якось протидіяти процесу захоплення міст».
Але звичайний будівельний менеджер, як і тисячі донеччан, тоді не був дотичним до високих державних кабінетів, тому намагався просто якось жити в тих дивних умовах. Ситуація в Донецьку загострилася, коли владу на місцях стали серйозно контролювати саме російські військові й «радники»: зі Слов’янська та Краматорська прийшла колона, там уже була укомплектована російськими представниками влада, окупація ставала дедалі помітнішою. Після початку процесу звільнення територій Донеччини Збройними Силами України місцеві сепаратисти вже не могли впоратися із ситуацією, зрозуміло, що потрібне було активне втручання російських керівників. Про цей період життя Володимир не любить згадувати, розповідає досить лаконічно: «Якщо до початку літа ще працювали будівельні компанії, то вже з червня життя в Донецьку фактично зупинилося. Перебувати там мені було неприємно». Уже за кілька тижнів він зі зброєю в руках захищав рідну землю: до вересня 2015 року проходив службу в ЗСУ, був під Донецьком, біля аеропорту, в Авдіївці, фактично біля власного дому. Влітку, каже, відчувалася певна ейфорія, здавалося, війна ось-ось закінчиться. Навіть перші мінські домовленості сприймались як передумови перемоги: перемир’я дало передишку для зміцнення нашого війська, вдалося стабілізувати фронт після певних територіальних втрат, почалося міжнародне стримування Росії через санкції. Але вже коли виводили війська з-під Дебальцевого, Володимир, який тоді лежав поранений у шпиталі, зрозумів, що це надовго.
«Не можу сказати, що я стовідсотково військова людина. Мабуть, ті, хто почувається справжнім воїном, служать і зараз. Але якогось внутрішнього спротиву, перебуваючи в ЗСУ, не відчув. Просто таке завдання — треба було захистити рідну землю», — знову без пафосу, майже буденно каже Володимир. Після демобілізації вирішив залишитися в Краматорську, який став центром області. Каже, треба було допомагати державі, але тепер інакше: вирішив заснувати центр для реабілітації ветеранів. У 2016 році завдяки допомозі київської ГО «Студена» реалізували проект «Поруч» на базі ГО «Союз ветеранів АТО Донбасу». Концепт чіткий і зрозумілий: створити місце для взаємодії ветеранів, волонтерів, переселенців, місцевих.
Реабілітаційний центр «Поруч» фокусується на трьох принципових напрямах. Перший — «ветеран — ветеран» для розвитку активності під час взаємодії один з одним. Це соціальні проекти, психологічна допомога, патріотичні заходи. Наприклад, щороку об’єднання проводить фестиваль на горі Карачун, присвячений річницям звільнення міст півночі Донеччини. Другий — «ветеран — родина», що передбачає створення умов для гуртування сімей, які дочекалися з війни своїх рідних: навчальні курси, наприклад, української чи англійської мови, для дорослих та дітей, лекції, майстер-класи, спільні поїздки на природу чи цікавими місцями Донеччини. Третій — «ветеран — суспільство», теж дуже важливий. Це різноманітна допомога в комунікації з державними та соціальними інституціями, створення моделі взаємодії ветерана як активної людини та громади. «Насправді більшість ветеранів максимально активні, бо у важкі часи змогли взяти відповідальність за свою країну, — каже Володимир. — І дуже важливо спрямувати цю активність у правильне річище. У нас уже є успішні приклади, коли хлопці, які повернулися з війни, після серії тренінгів, на яких вони ґрунтовно вивчили, як працюють різні інституції, пішли працювати на державні посади, щоб зміцнювати країну вже зсередини».
Володимирові було нескладно все це організовувати, бо робив це для таких самих, як сам. Він розумів, у чому проблема ветеранів у мирному суспільстві, адже відчував усе те на собі, але йому бракувало взаємодії або підтримки. За три роки роботи організації багато що вдалося зробити: отримали в подарунок від одного з ветеранів невеличке приміщення, яке відремонтували власними силами, облаштували соціальну кав’ярню «Поруч», де крім соціальної складової розвивають культуру кавових напоїв у Краматорську, і конференц-зал для проведення тренінгів та різноманітних акцій. Запустили відділ підтримки ветеранського бізнесу, де на волонтерських засадах допомагають ветеранам започаткувати власну справу. Понад 800 ветеранів за ці роки дістали від центру різнобічну допомогу: від психологічної чи юридичної консультації до супроводу у відкритті свого бізнесу. В іншому районі Краматорська нині облаштовується соціальний хостел «Обігрій», на базі якого теж буде створено громадський простір. Минулого літа провели три зміни дитячого табору «Зоряний шлях» у Святогірську, де відпочивали діти, що належать до різних соціальних верств, а працювали і ветерани. «Нині шукаємо людину, яка допомогла б створити унікальний концепт патріотичного виховання саме для нашого табору в нашому регіоні. Хотілося б, щоб знайшовся фахівець, можливо, ветеран, який захоче долучитися до такого проекту», — розповідає Володимир Бабич.
У планах команди «Поруч» створення центрів, які комплексно працюватимуть із ветеранами в інших містах Донеччини. Бо, навіть якщо війна закінчиться, їх реабілітацією треба буде займатися ще дуже довго. «Добре, що ми не стикаємося з неприйняттям цих ідей представниками державних структур та установ. На місцевому рівні майже за всіма позиціями знаходимо спільні рішення. Але гострота проблеми на сьогодні очевидна: попри те що по-справжньому ПТСР має приблизно 15% військових, допомога потрібна значно більшій кількості людей. На жаль, серед наших хлопців були й ті, хто через сильну депресію намагався вкоротити собі віку, багато хто вдається до надмірного вживання алкоголю, у деяких ситуаціях поводиться агресивно. І вони повинні дістати своєчасну допомогу, а не залишатися на самоті серед людей, які просто бояться таких реакцій. Завдання суспільства не таврувати всіх, хто з різним ступенем травмованості повернувся з передової, а зрозуміти причини цих реакцій. І, головне, створити дієву систему допомоги людям, які свідомо ризикують своїм життям задля мирного розвитку Батьківщини».
Єлизавета Гончарова
Матеріал друкованого видання № 44 (624) від 31 жовтня
Матеріал у вільному доступі 2 листопада
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Депутат государственной думы РФ Алексей Журавлев посетил Золотое-5
