Вадим із Оленою розписалися в реанімації, коли чоловік вийшов із коми після важкого поранення
30 Серпня 2019
Вадим із Оленою розписалися в реанімації, коли чоловік вийшов із коми після важкого поранення
Останні дні літа… Вадим та Олена святкують третю річницю весілля… Кульки та торт, романтична музика… Він дивиться на неї з тим же вогником в очах, що і у 2016-му, вона каже про кохання і натякає про мрії… Абсолютна ідилія… І їм зовсім не заважає бути щасливими те, що святкують вони в палаті центру нейрореабілітації, а наречений після складного поранення вже більше трьох років не ходить та не розмовляє…
– Труднощі є у всіх, – ділиться Олена Тимошенко. – Та головне, що Вадим поруч, до нього можна пригорнутись, його можна обійняти, йому можна розповісти про свої переживання. Багато дружин воїнів такої можливості не мають. А те, що не може розмовляти? Ми вже стільки пережили разом, настільки зріднились, що навіть по погляду все розуміємо. Вадим не встигне поглянути, а я вже йду й даю йому те, що потрібно. Друзі часто дивуються: «Звідки ти знала?» – Як звідки? «Він же попросив». А ще він може відповісти «так» чи «ні» рухом повік. Так це непросто, іноді потрібно задати мільйон питань, щоб влучити, але ми звикли. Також з допомогою алфавіту спілкуємось, називаю літери, а він на потрібній мене зупиняє. Коли чоловік починає натякати, що «віддай мене там кудись», то я розказую йому, що ось коли встанеш, можеш піти куди захочеш, але для цього треба встати.
Вадим із Оленою розписались в реанімації, коли чоловік вийшов з коми. Олену відмовляли всі – й сам Вадим, і друзі, знайомі… В рідному селі на Чернігівщині взагалі дивились, як на божевільну. «Тобі 25 років! Навіщо?» Олена ж просто була щасливою поряд з коханим…
– У нас дуже цікаво склалися стосунки, – пригадує жінка. – Ми довго приглядались один до одного, ходили на побачення і тільки через рік я прийняла його пропозицію жити разом. Ми орендували квартиру і що ви думаєте? Вже за два дні Вадиму прийшла повістка. Ось так ми разом прожили у тій орендованій квартирі всього п’ять днів. Вадим запитав, чи чекатиму, й пішов. А потім були годинні телефонні розмови… Хлопці на фронті навіть жартома знущались з Вадима. Казали: «Та приклей вже той телефон до вуха! Скільки ж можна! Про що ви там говорите цілими годинами?» А нам було все одно про що… Ніби відчували… Я навіть вночі з телефоном спала.
У день, коли кулеметник отримав поранення, Олена місця собі не знаходила. Каже: ще зранку було на душі не спокійно. Того дня наші воїни відбили піхотний штурм бойовиків на Авдіївську промзону. Вадим підірвався на міні. Дорогою до шпиталю у чоловіка зупинилось дихання, медики ледве врятували його життя…
– Написав повідомлення, що пішов на завдання і зник, – продовжує дружина. – Пройшло три години, чотири… Я намагалась себе якось заспокоїти. Коли до вечора він не виддзвонився, я почала телефонувати мільйон разів і йому, і усім друзям. Трубки ніхто не брав. О п’ятій ранку товариш сказав, що все добре. Виявилось, що, отримавши поранення, він попросив хлопців, щоб мені нічого не казали. І от вони всі його послухали і просто нічого не казали, а в мене вже половина голови посивіла за цю ніч. Я потім ще довго йому це пригадувала. «Ти як думав, що через день повернешся і скажеш: ой, я просто забув тобі подзвонити! Ні, щоб одразу все написати!» Потім товариші почали плутатись у показах і казати: «Ти не хвилюйся, головне, що живий». Ніхто не знав точно, де саме він знаходиться, і я пройшла сім кіл пекла, поки розшукала його в Дніпрі. Там стало відомо, що чоловік у надскладному стані, на апараті штучного дихання, почались приступи, консиліуми лікарів, пошуки інформації…
Олена розповідає, що спочатку вірила в диво, сподівалась, що за місяць-два все вирішиться і чоловік повернеться до повноцінного життя. Та після трьох років у госпіталях та реабілітаційних центрах зрозуміла, що кожне, навіть найменше досягнення – це титанічна праця.
– Ми не будуємо ілюзій, а важко працюємо над своїм майбутнім, – зізнається жінка. – Хтось скаже, що нічого не змінилось за три роки. Часто кажуть і пишуть мені, що він і тоді лежав, і зараз лежить, і тоді не міг самостійно поїсти, говорити, і зараз… От стільки сил, коштів, грошей витратили, а де результат? Та я пам’ятаю Вадима тоді в реанімації і тепер… Зараз він все відчуває, розуміє, нехай з допомогою і кривенько, але намагається робити кроки… Прогрес однозначно є і зупинятись на досягнутому ми не будемо. От нещодавно в тіло чоловіка імплантували своєрідну автоматичну помпу, яка допоможе позбутись болю і судомних проявів. Дуже допомагають побратими Вадима. Коли стало питання з помпою, вони за місяць допомогли знайти 600 тисяч гривень. А ще допомагають відволіктись від буденних проблем – минулого року відвезли нас на парад на День незалежності, а ще – на концерт Океан Ельзи… Сама б я цього не зробила.
Щастя Вадима та Олени потребує великої праці, психологічної та фізичної, а ще безмір надії… Та Олена запевняє, якби відмотати час назад, нічого б не стала змінювати в житті… Попри щоденні титанічні зусилля, вона вважає себе абсолютно щасливою людиною, адже поряд коханий чоловік… А труднощі є у всіх…
Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі
