Кінець «епохи бідності»?
Незабаром українці почнуть усвідомлювати, що останні кілька років були аж ніяк не найгіршими часами в економіці та соціальній сфері
Нещодавні розмови впливових спонсорів новообраного президента про можливості й переваги дефолту в осяжній перспективі можуть виявитися лише верхівкою тих відкриттів і прозрінь, які чекають на українців, що сподівалися кінця «епохи бідності» та кардинального поліпшення рівня життя просто внаслідок зміни влади. Соціально-економічна ситуація останніх кількох років, коли уважніше придивитися до конкретних показників, була аж ніяк не найгіршою, а в низці випадків однією з найкращих за всю дотеперішню історію України. Натомість уже найближче майбутнє бачиться не таким оптимістичним. Причому як з об’єктивних причин, пов’язаних із глобальними трендами, так і з суб’єктивних: брак чіткого бачення соціально-економічної політики новою владною командою, яка розраховує сформувати за результатами виборів однопартійну більшість у парламенті та уряд.
Втратити, щоб оцінити?
Соціологічні опитування далі фіксують невдоволення більшості українців ситуацією в країні. Тим часом проросійські спікери, особливо із пулу Віктора Медведчука, дедалі активніше нав’язують думку, нібито Євромайдан і протистояння з Росією не залишили шансів українській економіці на розвиток. Утім, реальність цілком протилежна: із 2014 року економіка не просто відновилася порівняно з дореволюційними та довоєнними часами, а й у низці секторів відбулося помітне зростання.
Офіційні дані Держстату свідчать, що фізичний обсяг ВВП у 2018-му був на 2,2% меншим від рівня 2014 року та на 8,7% від рівня 2013-го. Однак при цьому чисельність населення України без окупованих РФ районів Донецької та Луганської областей у 2018 році впала до 38,3 млн, тоді як у 2014-му разом із цими територіями йшлося про 43 млн жителів, а у 2013-му їх було 43,14 млн. Таким чином, порівняно з 2013 роком кількість населення зменшилася на понад 11%. З огляду на це виходить, що обсяг ВВП на одного мешканця вже 2018-го перевищив показник 2013 року, а завдяки невпинному зростанню економіки з початку 2019-го є навіть суттєво вищим.
Експорт товарів із України в січні — квітні 2019 року перевищив на 3,8% обсяги експорту за аналогічний період 2014-го, хоча тоді значну частину його забезпечували підприємства з нині окупованих територій. Обсяг сільськогосподарської продукції у 2018 році був на 9% більшим, ніж 2013-го. Промислове виробництво в січні — квітні 2019 року також на 7,1% перевищило аналогічні показники за відповідний період 2015-го, коли нарешті було припинено гостру фазу бойових дій на Донбасі.
Ті галузі, які донедавна мали менше значення в економіці, розвиваються куди стрімкіше, ніж колишні «локомотиви». За динамічнішого зростання в окремих секторах загальне збільшення виробництва продукції промисловості чи валового внутрішнього продукту все ще дуже помірне, адже вага динамічних секторів в економіці поки що помітно менша, ніж традиційних важковаговиків. Проте диверсифікація, яка триває, неодмінно продемонструє свою позитивну роль для стійкості нашої економіки до галузевих шоків і світової кон’юнктури в майбутньому.
Нарешті, сукупний державний (прямий) і гарантований державою борг України у квітні 2019 року, хоч і сягнув $79,8 млрд, лише на $6,7 млрд (або 9%) більший, ніж був на початку 2014-го. Це дуже помірне зростання, якщо взяти до уваги, що обсяг золотовалютних резервів (ЗВР) із кінця лютого 2014 року, коли було повалено режим Януковича, до кінця квітня 2019-го також зріс фактично на ті ж таки $6,1 млрд (із $15,46 млрд до $20,52 млрд). Насамперед завдяки кредитам МВФ, які спрямовувалися передусім на поповнення ЗВР, хоч водночас і збільшували державний борг. Таким чином, за підсумками I кварталу 2019 року співвідношення державного боргу України до ВВП впало до 59%, що вже нижче традиційного порога 60%, який вважається критичним для безпеки держави.
Обсяг мінімальної зарплати, яка вже перевищила €140, є не лише безпрецедентно високим за всю історію України (у лютому 2014-го цей показник був на рівні €103, а на попередньому піку, перед обвалом гривні у 2008 році, не перевищував €68). Наразі це не набагато менше, ніж зовсім нещодавно було в поряд розташованих державах — членах ЄС. Скажімо, у 2014-му мінімалка в Болгарії становила €174, а в Румунії — €190.
Реальна (тобто за вирахуванням зростання споживчих цін) середня зарплата перевищила у 2018 році рівень 2013-го на 9% завдяки тому, що її номінальний обсяг збільшився відтоді у 2,9 раза, тоді як споживчі ціни зросли все ж дещо менше. Якщо ж порівнювати з показниками перших пореволюційних місяців 2014 року, то зміни ще очевидніші. Наприклад, середня зарплата підскочила до 10,2 тис. грн у березні 2019-го проти 3,4 тис. грн у березні 2014-го. Оскільки гривня за той час здешевшала до євро менш як на половину, то середні заробітки українців навіть у перерахунку на єдину європейську валюту відтоді зросли майже у 1,7 раза (від €212, які вони отримували за березень 2014-го до €340 за березень 2019 року). Виразнішим це зростання було у виробничому секторі, зокрема у промисловості, де середні заробітки підскочили за минулі п’ять років від €243 до €392. Більш як у півтора раза зросли також і доходи працівників бюджетної сфери: в освіті — із €161 до €253, в охороні здоров’я — із €148 до €226.
Такі темпи зростання доходів у євро є чи не найшвидшими у Європі. А те, що українці, попри це, залишаються невдоволеними, є наслідком лише того, що рівні їхніх доходів залишаються значно нижчими від доходів у країнах ЄС. Не дарма ж в інфляційному звіті НБУ зазначається, що основним чинником економічного зростання залишився внутрішній попит, пожвавлення роздрібного товарообороту завдяки стрімкому збільшенню зарплат і пенсійних виплат. У країні не лише впав рівень безробіття, а й дедалі більшого розмаху набув дефіцит необхідних кадрів. Як свідчить інфляційний звіт НБУ, співвідношення зарплат в Україні і в країнах-сусідах, які є членами ЄС, останнім часом суттєво поліпшилося. У результаті чого помітно послабилася інтенсивність трудової міграції. А за оцінками підприємств, протягом 2018 року — на початку 2019-го частка тих із них, які мали брак кваліфікованих кадрів, залишалася значною в усіх базових видах економічної діяльності. І хоч причинами такої ситуації були полегшений доступ українців до європейського ринку праці та довгострокові демографічні тенденції до зменшення коефіцієнта заміщення молодими людьми тих, хто йде на пенсію, це не змінювало самого факту суттєвого зростання рівня доходів і полегшення доступу до привабливішої праці для громадян.
Перспективи під питанням
Безумовно, швидкість відновлення, а останнім часом і зростання порівняно з довоєнним рівнем економіки та соціальних стандартів в Україні була недостатньою для того, щоб така бідна країна, як наша, мала шанс в історично короткі терміни вирватися в коло розвинутих та заможних держав. Понад те, темпи зростання української економіки впродовж останніх років були переважно нижчими і порівняно із середньосвітовими показниками, і навіть порівняно з тими, із якими розвивалися сусідні, зокрема й значно заможніші уже зараз, держави. Тобто ми й надалі відставали від них.
Тим часом світова економіка, ймовірно, ось-ось зануриться в чергову циклічну економічну кризу, яка знову болісно вдарить по надмірно залежній від зовнішньої кон’юнктури й погано диверсифікованій віт*чизняній економіці. Тож можемо вже незабаром дістати чергове підтвердження перебування України в низхідній спіралі, коли кожен новий економічний цикл зростання-спаду для нас завершується тим, що економіка країни опиняється в дедалі гіршому становищі. У результаті, попри періоди більш чи менш динамічного зростання у 2000–2007 роках, 2010–2012-му та 2016–2018-му, реальний ВВП цьогоріч усе ще залишатиметься в кращому разі в 1,6 раза меншим, ніж 1990-го.
Зовнішні фактори уже найближчим часом можуть змінитися на вкрай негативні для української економіки в її теперішньому стані. Над світовою економікою, особливо її сировинним сектором, дедалі загрозливіше згущується небезпека чергової циклічної кризи всепланетарного масштабу. І ми ризикуємо зненацька виявити, що «складна економічна ситуація» останніх кількох років «епохи бідності» була насправді гребенем чи не найстрімкішого економічного відновлення України за останні принаймні півтора десятиліття. У нинішніх міжнародних реаліях вона може бути спровокована й поглибленням суперництва між ключовими економіками світу.
У цих умовах, щоб змінити ситуацію і вирватися з низхідної спіралі останніх десятиліть, коли вітчизняна економіка на кожному економічному циклі опинялася в щоразу гіршому становищі, потрібні кардинальні зміни економічної політики держави. Україні надто мало просто відновити економічні показники 2013 року або навіть значно вищі від них 2008-го чи 1991-го. Потрібно відійти від постійного фокусування на тому, що ще можна перерозподілити в межах корупційно-олігархічної моделі привласнення. І взяти натомість за основу економічний курс на збільшення «національного пирога» та встановлення таких принципів його розподілу, які підштовхували б кожного брати якомога активнішу участь у його примноженні. Якою має бути така політика, Тиждень уже не раз писав.
Тільки так можна буде не лише відштовхнутися від дна, де нині перебуває Україна, а й вийти на стрімкі темпи зростання в середовищі дедалі агресивнішої боротьби за власне місце під сонцем, яка розгорається у світі. Для цього потрібно відмовлятися від філософії перерозподілу й паразитування на дедалі менших залишках національного багатства.
Без докорінної зміни соціально-економічної політики країну вже найближчим часом чекатимуть важкі часи у зв’язку з посиленням турбулентності у світовій економіці. Остання циклічна криза розпочалася ще 12 років тому. І хоч би як уряди та центробанки провідних економік світу намагалися відтермінувати нову, економічні закони ринкової економіки ніхто не відміняв. Тож зовсім скоро українцям доведеться знову переконатися, що в реальному житті, на відміну від кіно, навіть політичного, справжній вихід із бідності потребує готовності громадян до десятиліть важкої та наполегливої праці за продуманої державної соціально-економічної політики.
Однак у команді новообраного президента, зокрема новосформованій партії «Слуга народу», яка заявила амбіції на формування однопартійної більшості, а отже, і уряду, на випадок перемоги на найближчих парламентських виборах, наразі так і не презентували власного бачення економічної стратегії розвитку країни. Якщо під час президентських виборів із цього питання можна було зіскакувати, посилаючись на те, що соціально-економічна сфера не належить до повноважень глави держави, то парламентські вибори мали б стати якраз часом презентації насамперед того, якою та чи інша партія бачить модель соціально-економічного розвитку країни. Причому модель не з міркувань перерозподілу наявного національного багатства між різними верствами чи, навіть більше, олігархічними колами, а саме з міркувань збільшення національного багатства.
У протилежному разі Україна ризикує повернутися на черговий виток низхідної спіралі розвитку, яка й далі заговорюватиметься темами-симулякрами на кшталт яскравої, але безрезультативної імітації «боротьби з корупцією», пошуків цапів-відбувайлів чи традиційне розпалювання заздрощів бідніших до багатших. А позаяк це відбуватиметься в умовах прогнозованого погіршення ситуації у світовій економіці, то наслідки такого сценарію будуть значно важчими
й змусять українців ностальгувати за періодом стабільності, який зараз добігає кінця, навіть попри те, що за цей час так само не було зроблено необхідних кроків до системної корекції економічної політики та перетворення держави на інструмент підтримки й стимулювання економічного зростання, виховання культу продуктивної праці та поваги до багатства.
Олександр Крамар
Матеріал друкованого видання № 22 (602) від 30 травня
Матеріал у вільному доступі 4 червня
Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі
