Зразу зауважу. Всі ті процеси, що відбуваються всередині ДиРи, на кшталт приїзду в Донецьк Владислава Суркова, гризні між Захарченко з Ходаковським та роззброєння банди Бабая, на мою думку нашої ситуації не стосуються. Воюємо ми не з російськими маріонетками Захарченко та Плотницьким, а з експедиційною групою російської армії, керованою генералами Асаповим (1-й армійський корпус), Нікіфоровим (2-й АК) під загальним командуванням генерала Сердюкова. Ця експедиційна група ніяк не підпорядковується маріонетковому керівництву ДиРи й відповідно ніяк від неї не залежить. Швидше навпаки – керманичі ДиРи на наказ генерала Сердюкова «Стрибати!» мусять віддано цікавитися «Як високо?»
Отже. З чого почалася Авдіївка? З 24 лютого. Саме того дня, зразу за ніжно любимим в Росії «Днем защитника отечества», українські війська синхронно зайняли промзону Авдіївки (раніше - сіру) та стратегічну висоту під Докучаєвськом. Третя подія, що сталася того ж дня – бойовики здали українцям село Широкіно під Маріуполем, бої за яке точилися рік.
Зауваження. Якщо з Авдіївкою та Докучаївськом усе зрозуміло – намацавши слабину в позиціях бойовиків ЗСУ сунули вперед і зайняли вигідні позиції, Широкіно – сугубо ініціатива терористів ДиРи. Широкіно – це низина між двох стратегічних висот, що артилерією з-за обох висот прострілюється наскрізь. Тримати Широкіно має сенс якщо ви готуєте наступ і захоплення «ворожої» висоти. Якщо ви наступу не плануєте – Широкіно вам не потрібне, достатньо закріпитися перед висотою. Здача Широкіна означала одне – на цій ділянці фронту бойовики перейшли до глухої оборони. Причина очевидна – частину сил вони перекинули на інші ділянки фронту. На які? Звісно, під Авдіївку та Докучаївськ
Що побачили у Москві?
Аби збагнути логіку російського командування, треба поставити себе на їхнє місце, тобто на кілька хвилин уявити себе параноїком, який всерйоз вважає, що воює проти складених з українців передових загонів НАТО, мета яких – «уничтожить все русское». Що вони побачили? А побачили вони локальні наступи ЗСУ на двох напрямках – південніше Донецька (Докучаївськ) та північніше (Авдіївка). Навіщо? Очевидно, з метою створити два плацдарми, з яких згодом ЗСУ здійснить ривок на охоплення мегаполісу. Третій плацдарм ЗСУ давно створили на «третій гарячій точці за рейтингом» - Зайцево, по факту – околиці Горлівки, з якої за сприятливих умов можуть увірватися в саме місто.
До речі, вже наступного дня ЗСУ змусили рос-генералів переконатися в своїй параної – у Зайцево сили АТО на короткий період збили терористів ДиРи з їхніх позицій і захопили значні трофеї. Подумайте, ну хіба не результативна розвідка боєм? Додайте, що в період з грудня 15–го по лютий 16-го українські МВС та СБУ провели масштабні зачистки в Авдіївці, Красногорівці та Мар'їнці – картина параної стає довершеною. За сайтами бойовиків, зачистки примусили зірватися з місця чимало їхніх прибічників – очевидно, це дезорганізували ворожу агентуру в нашому тилу. Напередодні наступальних операцій навіть локального масштабу, такі зачистки – класика жанру.
Чи так вже були неправі бойовики? Не будемо гадати – поглянемо, що сталося далі. По перше, українська розвідка відмітила факти масового дезертирства в 1-му армійському корпусі ДиРи. По-друге, 26 лютого бойовики спробували контратакувати наші позиції у Зайцевому, здобули в рило і відкотилися на попередні. Явно – намагалися взяти реванш за попередню ганьбу, але безрезультатно.
У прицілі – розв'язка.
А далі відбулася низка подій, які вкрай небажано недооцінювати. На фронті все повернулося до регулярних перестрілок зі стрілецької зброї, гранатометів та мінометів калібром до 120 мм – але без атак. За термінологією Другої світової війни – «окремих перестрілок на окремих ділянках фронту». Хай пробачить мені читач, такі перестрілки – далеко не жарт і автор цих рядків знає те не з чуток, але якщо валити всі такі факти до купи гамузом – за деревами ми ризикуємо не побачити лісу.
Фронт стабілізувався, а тим часом до банд ДиРи навідалися «гаспада єнєрали». 28 лютого розвідка ЗСУ констатувала появу там генералів Асапова та Нікіфорова – керують-то вони переважно з російської території, а в частинах з'являються по потребі. Наступного 29 лютого розвідка повідомила про прибуття до Новоазовська колони військової техніки та паливозаправників. Підготовка наступу? Аж ніяк. 2 березня генерал Асапов здійснив особисту перевірку позицій ДиРи під Широкіно, викликав на килим місцевого ватага «Шамана» та провів таку «виховну роботу», що наступні два дні бойовики старанно заривалися в землю та перетворили свої позиції проти Широкіно на справжній укріпрайон. Мета очевидна. В умовах перекидання банд ДиРи на інші ділянки фронту та побоюючись відволікаючого удару ЗСУ від Широкіно, терористи ДиРи максимально укріпили свої позиції.
Того ж дня у промзоні Авдіївки почалися активні бойові дії, які завершилися явно не на користь терористів. Чому – побачимо невдовзі.
5 березня представник Головного управління розвідки Міністерства оборони України Вадим Скібіцький заявив, що обстановка на Донбасі характеризується підготовкою противника до активізації бойових дій з метою розширення підконтрольних їм територій. З огляду на те, що напередодні ЗСУ підконтрольні їм території звузили, така «активізація дій» має просту й зрозумілу назву – контрудар.
6 березня бойовики утюжили наші позиції під Авдіївкою з мінометів та ствольної артилерії, а наступного дня в промзоні стався бій з ДРГ терористів, який (ризикну припустити) закінчився опануванням бійцями 58-ї бригади ЗСУ нових позицій. Чому я так вважаю? Та тому, що саме 7 березня на сторінках у соцмережах сепаратистів здійнялася хвиля ремства через те, що під вогневий контроль ЗСУ потрапила Ясинуватська розв'язка – дорожня комунікація на трасі що зв'язує Донецьк і Горлівку. І отут російському командуванню стало не до сміху в повний зріст. Справа от у чому.
Успіх вояків 58-ї бригади важко переоцінити. Здобувши змогу прострілювати стратегічну трасу, вони примусили ворога їздити на Горлівку по обхідній дорозі – через Макіївку, за словами місцевих мешканців – убитій вщент, що, звісно, відбивається на швидкості пересування по ній. Враховуючи те, що ЗСУ стоїть на околиці Горлівки (у Зайцево), з погляду російського командування цілком стала можлива ситуація коли ЗСУ збере там п'ятикратну перевагу, ударить на Горлівку, а російське командування просто не встигне перекинути підмогу. Це – не враховуючи, знову таки, можливості взяття контролю над трасою та подальшого просування на Ясинувату.
Так, я знаю. Мінськ і все таке. Але знову таки нагадую, ми маємо справу з параноїками, з погляду яких ЗСУ – це легіон НАТО, яке уві сні бачить як по гнобити все російське і будь-яке порушення Мінську нам пробачить. Реакція російського командування очевидна, стягнувши проти промзони Авдіївки максимум сил вони почали силитися повернути попередній статус-кво, тобто вибити українців з промзони
Бойовик уже не той…
Про інші ділянки фронту вони також не забували. 18 березня бойовики за допомогою артилерії атакували позиції ЗСУ біля Новотроїцького. 21 березня сталася атака на українські позиції – і знову Новотроїцьке. Дії терористів стають зрозумілі, якщо згадати що Новотроїцьке це біля Докучаївська – висота. Очевидно, сподіваючись, що ЗСУ зібрали максимум сил під Авдіївкою, бойовики вирішили перевірити міцність наших позицій на другій по важливості ділянці. Не ставало тихо у Зайцево. Лунали перестрілки на інших ділянках фронту. Були й успіхи – 17 березня українці відбили атаку бойовиків біля Попасної на Луганщині. Навіть українські ЗМІ визнали, атака бойовиків сталася у відповідь на незначне просування ЗСУ вглиб "їхньої" території. Тобто мав місце наш локальний наступ і їхній контрудар на якому бойовики обламали зуби.
Але – Авдіївка. Того самого 7 березня бойовики спробували збити ЗСУ з зайнятих позицій. Застосували танки. Результат – нульовий. Наступні дні наші позиції довбали танки, САУ та артилерія калібру до 122 мм. 11 березня на позиції ЗСУ полізла ворожа ДРГ здобула прочухана і дала драла. І – наша пісня гарна-нова, починаймо її знову.
Звертає на себе увагу така деталь, знову й знову поливаючи наші позиції вогнем, бойовики не рвуться їх атакувати силами штурмових груп та масами піхоти, як в ДАП. Все, що лізе в наш бік, це ДРГ, очевидна мета яких – більш точне коректування вогню та розвідка боєм. Лізти в так часто згадуваний бойовиками на початку війни «контактний бій», вони вочевидь не поспішають. Ще одна деталь – аби зібрати наступальну групу біля Донецька, бойовики змушені практично згорнути діяльність на інших ділянках фронту. Майже затишок постав на Луганщині. До перестрілок та демонстрації активності звелися дії бойовиків на Маріупольському напрямку. По факту – і там і там бойовики перейшли до оборони з очевидно метою – вивільнити резерви.
Все це разом призводить до висновку – у бойовиків відчувається шалена нестача бойових кадрів. Висновок підтверджує розвідка. Ще 23 лютого вона повідомила про факти масового дезертирства танепокори наказам в 1-му АК ДиРи. Інформація про відмови атакувати українські позиції надходить регулярно. 13 березня стало відомо, що двоє російських командирів батальйонів з банди «11-й мотострілецький полк» написали рапорти про анулювання контрактів та повернення до Росії. Не дивно. Угар «руской весни» давно розвіявся. Красти на окупованих теренах вже практично нічого. Російські нацисти на Донбас їхати не поспішають. Набирати найманців не дозволяє все більш схудлий російський бюджет. Уповати лишається на місцевих колабораціоністів та на російських військових, присланих на Донбас у добровільно-примусовому порядку. З відповідними результатами.
Розвідка повідомила – в розпал боїв за Авдіївку, в Дебальцево був розгорнутий потужний військовий шпиталь – це при тому що попередні установи ніхто не розформовував, а втрати убитими бойовики несуть аж ніяк не порівняні ані з Дебальцеве, ані з ДАП. Цей факт може свідчити про таке – головні втрати терористи мають не в убитих, а в поранених – бо кожен хто ловить кулю чи осколок зразу ж починає волати про смертельну рану. Не бракує, гадаю, й випадків самострілу. Таке було в Другу Світову війну у Червоній армії – цілком може ставатися й зараз.
Очевидно, саме через такий стан речей в ДиРи старанно поширюють чутки про наступ у травні (мовляв – прийде російська армія) та про відновлення роботи Донецького аеропорту – появу в небі російської авіації.
Тенденція позитивна, проте – радіти зарано. Сил у бойовиків ще чимало і за ними – Росія з усім її ВПК та людськими ресурсами
Криваві будні Авдіївки.
15 березня у Донецьку з'явилася група «військових інструкторів високого рангу» з країни-воєнторгу. Схоже, за Авдіївку вирішили взятися всерйоз. Наступні дні розвідка відмічала прихід до окупованих районів ешелонів з боєприпасами та технікою. 19 березня стало відомо про посилення та чергову ротацію банд ДиРи під Авдіївкою. Водночас у південній частині промислової зони бойовики провели мінування підходів – певно убезпечили свої фланги від можливих контрударів. Водночас в українському Інтернет-просторі вкотре (як і за Іловайська, і за Дебальцево) збісилася спільнота «всепропальщиків», закликаючи українців до повалення влади та масових протестів.
20 березня в промзоні Авдіївки «заговорив» калібр 152 мм. Наступні дні ситуація загострювалася. Й нарешті увечері 23 березня бойовики кинули в бій всі свої сили. Промзону краяли гармати, дорога від міста до позицій ЗСУ прострілювалася вся, вогневий контакт з ворожими ДРГ дійшов до кількох метрів. Аби відбити атаку українські бійці викликали вогонь на себе. Навалу відбито. Жодної позиції ЗСУ наразі не втратила. Наразі – інтенсивність вогню не зменшується. На момент написання цих рядків бойовики провали масштабний артилерійський обстріл позицій в Зайцево та знову атакували наші позиції під Авдіївкою. Безрезультатно.
Очевидно – далі буде. Побажаймо успіхів бійцям 58-ї бригади і будемо сподіватися, що все у них вийде, полковник Заболотний – досвідчений командир, колишній заступник командувача 30-ї бригади. В боях він від самого початку війни.
Його хлопці – вистоять. І переможуть.
Побіжить – не побіжить?
Гібридна війна має свої гидотні правила. Біле треба називати чорним, коли наступаєш – волати що тебе кривдять, ворога треба звинувачувати в тому що робиш сам. Не можна розкривати намірів, не можна давати точних визначень своїм діям. Все це створює хаос в інформпросторі, і ним намагається скористатися ворог, який сам таких проблем не має через власний розбудований агітпроп та підконтрольні ЗМІ. Проте – ніхто не забороняє пересічним громадянам самим позбирати інформацію, систематизувати її та зробити правильні висновки. І збагнути – причиною загострення на фронті стало просування ЗСУ на Донецькому напрямку, яке поставило під загрозу ворожі комунікації. Ми самі зробили це і не могли чинити інакше – ми звільняємо свою землю.
Нині бойовики і Москва, що стоїть за їхніми спинами, постали перед патовою ситуацією. Не відповідати вони не можуть, інакше невдовзі ми просунемося на іншій ділянці, і так – аж до російського кордону. Наступати через намацування слабинки в позиціях противника, просуватися вперед, закріплюватися та відбивати контратаки ворога – так в Другу Світову війну наступали Вермахт і армія США. Такий наступ дозволяє досягати максимуму ефекту при мінімальних втратах, позаяк атакувати змушений противник, а не наступаюча сторона.
Нині атакують бойовики – тобто, саме вони мусять збирати перевагу на ділянці атаки (стандарт – не менше за 3 до 1), саме вони несуть більші втрати (навіть у більшому співвідношенні) і саме вони максимально виснажують свої резерви.
Крім суто військової переваги, наші дії створюють ще й здобутки політичні. Якщо російському генералу Асапову не вдасться самому вибити українців з Авдіївської промзони – Москва муситиме підвищити ставки, і тоді всі її сподівання на відміну санкцій Європою підуть прахом. Це – буде ще один значний успіх, російська економіка вже на порозі краху. Якщо ж Росія відступиться і залишить все як є – невдовзі ЗСУ «відіжме» ще якусь частку території. І так…
Це означатиме, що Росія програла. Що вона визнала себе слабкою, нездатною продовжувати свою авантюру і що з Донбасу вона піде. А там – і до Криму недалеко…
Геть сумніви! Все робиться правильно. Треба збагнути, Україна нині – це не Україна навіть півроку тому. Прогрес – дивовижний. Ми не потерпаємо. Ми дожилися до того, що нині дражнимо російського ведмедя, силячись дізнатися, відбиватиметься він чи побіжить?
Якщо відбиватиметься – ми готові до опору. Але, рано чи пізно – побіжить.
А ми – переможемо.
