27.08.14 вторжение войск РФ
- Автор теми CAXAP
- Дата створення
Re: 27.08.14 вторжение войск РФ
Вот теперь совсем другое дело, боже храни Америку и Байдена, вчера настроение было ниже плинтуса с этим затягиванием потому что кремлевские фашисты бросили всех диверсантов в бой особенно трамповских консерв. А сегодня слава Богу все разрешилось на нашу пользу. Этот пакет это тектоническое движение и теперь все другие не будут в стороне стоять.
Представляю какая истерика сегодня вечером будет от кремлевской подстилки Такера на Фоксньюз. Налью себе коньячка что бы наслаждаться разрывам его пердака.
Слава Украине и США!
Вот теперь совсем другое дело, боже храни Америку и Байдена, вчера настроение было ниже плинтуса с этим затягиванием потому что кремлевские фашисты бросили всех диверсантов в бой особенно трамповских консерв. А сегодня слава Богу все разрешилось на нашу пользу. Этот пакет это тектоническое движение и теперь все другие не будут в стороне стоять.
Представляю какая истерика сегодня вечером будет от кремлевской подстилки Такера на Фоксньюз. Налью себе коньячка что бы наслаждаться разрывам его пердака.
Слава Украине и США!
Re: 27.08.14 вторжение войск РФ
...в мене таке відчуття, що опудалові не дали втекти, посадили взад на трон
і сунули в зуби сценарій, він же любить гарні сценарії...
...в мене таке відчуття, що опудалові не дали втекти, посадили взад на трон
і сунули в зуби сценарій, він же любить гарні сценарії...
Re: 27.08.14 вторжение войск РФ
Художня робота: Evgeny Dvoretckiy
Чи бажає Захід поразки Росії?
Чому наші союзники уникають розмов про розвал Російської Федерації
Така постановка питання може видаватись безглуздою. Жодних переконливих аргументів, що союзники готуються «зливати» Україну, наразі не існує. Еліти Заходу (дозволимо собі таке узагальнення) поставили на нашу перемогу і роблять дуже багато, щоб вона рано чи пізно сталася. Але водночас на Заході остерігаються й поразки Росії.
Існує зовсім небагато речей, які дошкуляють і дратують більше, ніж міркування західних політиків про те, що це «війна Путіна» і його посіпак, і що їхній крах дозволить з’явитись «новій Росії» — мирній, демократичній, відкритій до світу. Віру у саму можливість такої Росії ми звично пояснюємо або корупцією, або дією soft power, за допомоги котрих Москва деформує західний політичний дискурс. Але й ці пояснення далеко не вичерпні.
Претензії РФ на світове чи навіть на регіональне лідерство смішні: країна з ВВП меншим, ніж у Італії, лідером не може бути в принципі. Те саме стосується і «великой русской культуры». Російський балет, Чайковський, Достоєвський, Ермітаж, строкаті бані собору Васілія Блаженного, млосні російські романси і «расстегай под водочку» справляють певне враження. Але повністю захопити свідомість еліт Старого і Нового світу Росія не здатна просто в силу неспівставності культурних потенціалів.
Корумпувати західний політичний клас росіяни навчились досить непогано і (вкупі з іншими засобами, успадкованими від КДБ) досягли неабияких успіхів. Але «розуміти Путіна» еліти Європи спонукали насамперед власні інтереси, а саме вигідний доступ до російських енергоносіїв. «Труба» стала важливим чинником соціально-економічного, а отже й політичного комфорту, звичка до котрого змушувала Старий світ щоразу заплющати очі на путінські неподобства.
Підтримка, яку колективний Захід вирішив цього разу надати Україні, обходиться недешево. Тому розмови про те, що Путін застрелиться у бункері, і Росія «грянется оземь и обратится красной девицей» – це не стільки про наївність, скільки про щире сподівання на повернення у зону комфорту. Тобто хай у Кремлі швидше з’явиться хтось більш пристойний, щоб з ним можна було вести бізнес, не здобуваючи собі слави безпринципного мерзотника. Що ж, це великий прогрес. Питання в тому, чи зможемо ми переконати Захід в тому, що істинна проблема — не Путін, а сама Росія.
І саме тут можна намацати корінь проблеми. Заледве можна уявити, що еліти Заходу настільки наївні і необізнані, що не розуміють, наскільки марно сподіватись на демократичний поворот у Росії. Такий поворот може й станеться, але що буде після? Не слід забувати, що війна у Придністров’ї і Перша чеченська тривали саме за президентства «демократа» Боріса Єльцина. Якщо всенародно обраний президент не наважиться розпрощатись зі своїм кріслом, то нова війна стане лише справою часу, адже зручнішої нагоди для згортання демократії нема. Що робити тоді — проводити спецоперацію з ліквідації диктатури у її зародку? Та й хто може гарантувати, що глибинний російський ресентимент дозволить прийти до влади саме демократам, а не фашистам-чорносотенцям, які почнуть готуватись до нової війни з першого дня?
Тоді що ж саме спонукає Захід чіплятися за візію «нової Росії»? Відповідь проста: страх перед перспективою розпаду тієї Росії, котра з’явилася на мапі після краху СРСР.
Нині вже призабувся той факт, що розпад СРСР викликав на Заході не лише ейфорію, але й острах. Джордж Буш-старший недарма примчав до Києва у серпні 1991 року, щоб застерегти українців від «самовбивчого націоналізму». Його невдала, невчасна і неслушна промова виражала не солідарність із імперськими централістськими прагненнями Москви, як страх перед тими неконтрольованими процесами, які може запустити крах «імперії зла». Пройшло три десятиліття, але ці страхи не забулися. Якщо крах режиму Путіна є для західних еліт бажаним, то крах Російської Федерації як держави — навряд чи. Принаймні, готовності проговорювати останній сценарій поки не спостерігається.
Сантименти тут, знов таки, ні до чого. Але західні еліти цілком свідомі того, що розпад Російської Федерації буде череватий політичними, економічними, а може й військовими наслідками, над якими доведеться довго і важко працювати. Про зону комфорту доведеться забути цілим поколінням західних політиків. І ця перспектива настільки похмура, що вони ладні затулитись від неї отими самими візіями «нової Росії», у якій поміняється тільки режим, але не її імперська будова.
Це, власне, і є ключовою проблемою. Україна хоче перемоги, адже без перемоги не буде миру. Але ми усвідомлюємо, що допоки Російська Федерація існує, як держава, довготривалого миру на наших теренах не буде. Захід теж хоче нашої перемоги, але, схоже, розуміє її дещо інакше. Нашим союзникам потрібна переконлива, але акуратна перемога, котра зруйнує режим Путіна, але не призведе до краху самої Росії.
Звичайно, «західні еліти» — це надто широке узагальнення. Тому нам не залишається нічого, окрім як говорити з тими, хто готовий нас почути. А ще більше — з тими, хто досі вірить, що з цієї історичної ситуації можна вирулити швидко і майже по прямій. І також слід пам’ятати, наскільки сильно все може змінитись за якихось пару місяців.
Максим Віхров
Художня робота: Evgeny Dvoretckiy
Чи бажає Захід поразки Росії?
Чому наші союзники уникають розмов про розвал Російської Федерації
Така постановка питання може видаватись безглуздою. Жодних переконливих аргументів, що союзники готуються «зливати» Україну, наразі не існує. Еліти Заходу (дозволимо собі таке узагальнення) поставили на нашу перемогу і роблять дуже багато, щоб вона рано чи пізно сталася. Але водночас на Заході остерігаються й поразки Росії.
Існує зовсім небагато речей, які дошкуляють і дратують більше, ніж міркування західних політиків про те, що це «війна Путіна» і його посіпак, і що їхній крах дозволить з’явитись «новій Росії» — мирній, демократичній, відкритій до світу. Віру у саму можливість такої Росії ми звично пояснюємо або корупцією, або дією soft power, за допомоги котрих Москва деформує західний політичний дискурс. Але й ці пояснення далеко не вичерпні.
Претензії РФ на світове чи навіть на регіональне лідерство смішні: країна з ВВП меншим, ніж у Італії, лідером не може бути в принципі. Те саме стосується і «великой русской культуры». Російський балет, Чайковський, Достоєвський, Ермітаж, строкаті бані собору Васілія Блаженного, млосні російські романси і «расстегай под водочку» справляють певне враження. Але повністю захопити свідомість еліт Старого і Нового світу Росія не здатна просто в силу неспівставності культурних потенціалів.
Корумпувати західний політичний клас росіяни навчились досить непогано і (вкупі з іншими засобами, успадкованими від КДБ) досягли неабияких успіхів. Але «розуміти Путіна» еліти Європи спонукали насамперед власні інтереси, а саме вигідний доступ до російських енергоносіїв. «Труба» стала важливим чинником соціально-економічного, а отже й політичного комфорту, звичка до котрого змушувала Старий світ щоразу заплющати очі на путінські неподобства.
Підтримка, яку колективний Захід вирішив цього разу надати Україні, обходиться недешево. Тому розмови про те, що Путін застрелиться у бункері, і Росія «грянется оземь и обратится красной девицей» – це не стільки про наївність, скільки про щире сподівання на повернення у зону комфорту. Тобто хай у Кремлі швидше з’явиться хтось більш пристойний, щоб з ним можна було вести бізнес, не здобуваючи собі слави безпринципного мерзотника. Що ж, це великий прогрес. Питання в тому, чи зможемо ми переконати Захід в тому, що істинна проблема — не Путін, а сама Росія.
І саме тут можна намацати корінь проблеми. Заледве можна уявити, що еліти Заходу настільки наївні і необізнані, що не розуміють, наскільки марно сподіватись на демократичний поворот у Росії. Такий поворот може й станеться, але що буде після? Не слід забувати, що війна у Придністров’ї і Перша чеченська тривали саме за президентства «демократа» Боріса Єльцина. Якщо всенародно обраний президент не наважиться розпрощатись зі своїм кріслом, то нова війна стане лише справою часу, адже зручнішої нагоди для згортання демократії нема. Що робити тоді — проводити спецоперацію з ліквідації диктатури у її зародку? Та й хто може гарантувати, що глибинний російський ресентимент дозволить прийти до влади саме демократам, а не фашистам-чорносотенцям, які почнуть готуватись до нової війни з першого дня?
Тоді що ж саме спонукає Захід чіплятися за візію «нової Росії»? Відповідь проста: страх перед перспективою розпаду тієї Росії, котра з’явилася на мапі після краху СРСР.
Нині вже призабувся той факт, що розпад СРСР викликав на Заході не лише ейфорію, але й острах. Джордж Буш-старший недарма примчав до Києва у серпні 1991 року, щоб застерегти українців від «самовбивчого націоналізму». Його невдала, невчасна і неслушна промова виражала не солідарність із імперськими централістськими прагненнями Москви, як страх перед тими неконтрольованими процесами, які може запустити крах «імперії зла». Пройшло три десятиліття, але ці страхи не забулися. Якщо крах режиму Путіна є для західних еліт бажаним, то крах Російської Федерації як держави — навряд чи. Принаймні, готовності проговорювати останній сценарій поки не спостерігається.
Сантименти тут, знов таки, ні до чого. Але західні еліти цілком свідомі того, що розпад Російської Федерації буде череватий політичними, економічними, а може й військовими наслідками, над якими доведеться довго і важко працювати. Про зону комфорту доведеться забути цілим поколінням західних політиків. І ця перспектива настільки похмура, що вони ладні затулитись від неї отими самими візіями «нової Росії», у якій поміняється тільки режим, але не її імперська будова.
Це, власне, і є ключовою проблемою. Україна хоче перемоги, адже без перемоги не буде миру. Але ми усвідомлюємо, що допоки Російська Федерація існує, як держава, довготривалого миру на наших теренах не буде. Захід теж хоче нашої перемоги, але, схоже, розуміє її дещо інакше. Нашим союзникам потрібна переконлива, але акуратна перемога, котра зруйнує режим Путіна, але не призведе до краху самої Росії.
Звичайно, «західні еліти» — це надто широке узагальнення. Тому нам не залишається нічого, окрім як говорити з тими, хто готовий нас почути. А ще більше — з тими, хто досі вірить, що з цієї історичної ситуації можна вирулити швидко і майже по прямій. І також слід пам’ятати, наскільки сильно все може змінитись за якихось пару місяців.
Максим Віхров
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Re: 27.08.14 вторжение войск РФ
Голод як зброя. Росія знову вивозить зерно з України
У нинішній війні проти України Росія активно використовує методи комуністичного тоталітарного режиму. Масові розстріли цивільних, депортації. Але Путін не спиняється в наслідуванні Сталіна і готовий іти далі, застосовуючи як зброю голод.
27 квітня в інтернеті опублікували рішення Законодавчих зборів Красноярського краю РФ про «експропріацію надлишків торішнього і цьогорічного врожаю у фермерів Херсонської області». Навіть мова цього повідомлення (яке потім зникло) нагадує документи компартії 1933 року, що регламентували організацію Голодомору.
Але спроби росіян використати голод як зброю не обмежуються цим випадком.
Блокування українських портів та мінування суднохідних шляхів загрожують продовольчій безпеці світу. За оцінкою ООН, близько 1,7 мільярда людей чекає бідність та голод через порушення продовольчої системи внаслідок повномасштабної війни, розв’язаної Росією проти України.
Крім того, Росія намагається зірвати посівні роботи в Україні, знищуючи сільськогосподарську техніку та завдаючи ракетних ударів по всій території нашої держави.
Луганська обласна військова адміністрація повідомила, що росіяни вивезли або знищили трирічні запаси зернових для області.
Кремль нині знову чинить геноцид проти українців. А голод, який у 1932–1933 роках забрав життя мільйонів наших земляків, тоді виявився дуже ефективним інструментом цього злочину. Тож недаремно російська пропаганда докладала колосальних зусиль, щоби брехати світові про начебто природні причини Голодомору. Блокувала дипломатичні зусилля України з міжнародного визнання Голодомору геноцидом. Правду про використання голоду як зброї приховували для можливого застосування голоду в майбутньому.
Тоді, у 1932–1933 роках, в українських селян, уже загнаних у колгоспи, забрали не лише зерно — совєти експропріювали чи знищували все їстівне. Так звані буксирні бригади (у народі їх ще називали «червоні мітли») відбирали в селян овочі й посівне насіння, усе, що було з харчів, — навіть рештки страв у печі.
«Бригади "буксирів", — пригадував Михайло Савченко, який пережив Голодомор, — пішли по дворах, шукали хліб у хатах, на горищі, у скринях, у сараях, клунях. Залізними щупами пройшлися по грядках, по сараях — чи нема де закопаного. Знайдене зерно забирали, картоплю, буряк теж виносили. Млинки, жорна, ступи били. Не допомагали ні вмовляння, ні плач».
У листопаді 1932 року комуністи запровадили режим «чорних дощок». Це спеціальні списки населених пунктів, котрі не виконували нереальних планів заготівлі чи були політично неблагонадійними. Село, занесене на «чорну дошку», було приречене на смерть. Його перетворювали на голодне гетто. Усі продукти та промислові товари звідти вивозили, а людей ізольовували від зовнішнього світу.
Від світу було ізольовано всю Україну. Внутрішні війська та міліція оточили всю лінію кордонів, голодні українці не мали права полишати свого краю, приреченого на смерть.
Ізоляція мала ще одну мету — завадити поширенню інформації і приховати злочин. Совєтська пропаганда заперечувала будь-які повідомлення про масові смерті українців і робила це навіть руками американських журналістів — таких, як досі не позбавлений Пулітцерівської премії Волтер Дюранті. Саме тоді Сталіну вдалося добитися, щоби Сполучені Штати Америки визнали СРСР — це стало найбільшим дипломатичним успіхом комуністів.
Тим часом на середину 1933 року Голодомор досяг піку — в червні щохвилини помирало 24 українці. Ми досі не знаємо (і, напевно, вже й не будемо знати, бо сліди злочину приховували відразу) точної кількості вбитих — у наукових дискусіях йдеться про 4–7 мільйонів.
Такі страшні втрати сталися, бо українці програли війну з більшовиками у 1921-му і не мали своєї держави, не мали армії, світ жодним чином не міг чи не хотів допомогти нам.
Нині ми маємо українську державу, українську армію, яка ефективно нищить російського агресора. З нами цілий вільний світ, який допомагає не лише ресурсами, а й зброєю. Тому Путіну не вдасться повторити Сталіна — Голодомору більше не буде. Зокрема тому, що ми пам’ятаємо про жертв 1932–1933 років і ця пам’ять робить нас сильними в нинішній війні.
Володимир В'ятрович
Голод як зброя. Росія знову вивозить зерно з України
У нинішній війні проти України Росія активно використовує методи комуністичного тоталітарного режиму. Масові розстріли цивільних, депортації. Але Путін не спиняється в наслідуванні Сталіна і готовий іти далі, застосовуючи як зброю голод.
27 квітня в інтернеті опублікували рішення Законодавчих зборів Красноярського краю РФ про «експропріацію надлишків торішнього і цьогорічного врожаю у фермерів Херсонської області». Навіть мова цього повідомлення (яке потім зникло) нагадує документи компартії 1933 року, що регламентували організацію Голодомору.
Але спроби росіян використати голод як зброю не обмежуються цим випадком.
Блокування українських портів та мінування суднохідних шляхів загрожують продовольчій безпеці світу. За оцінкою ООН, близько 1,7 мільярда людей чекає бідність та голод через порушення продовольчої системи внаслідок повномасштабної війни, розв’язаної Росією проти України.
Крім того, Росія намагається зірвати посівні роботи в Україні, знищуючи сільськогосподарську техніку та завдаючи ракетних ударів по всій території нашої держави.
Луганська обласна військова адміністрація повідомила, що росіяни вивезли або знищили трирічні запаси зернових для області.
Кремль нині знову чинить геноцид проти українців. А голод, який у 1932–1933 роках забрав життя мільйонів наших земляків, тоді виявився дуже ефективним інструментом цього злочину. Тож недаремно російська пропаганда докладала колосальних зусиль, щоби брехати світові про начебто природні причини Голодомору. Блокувала дипломатичні зусилля України з міжнародного визнання Голодомору геноцидом. Правду про використання голоду як зброї приховували для можливого застосування голоду в майбутньому.
Тоді, у 1932–1933 роках, в українських селян, уже загнаних у колгоспи, забрали не лише зерно — совєти експропріювали чи знищували все їстівне. Так звані буксирні бригади (у народі їх ще називали «червоні мітли») відбирали в селян овочі й посівне насіння, усе, що було з харчів, — навіть рештки страв у печі.
«Бригади "буксирів", — пригадував Михайло Савченко, який пережив Голодомор, — пішли по дворах, шукали хліб у хатах, на горищі, у скринях, у сараях, клунях. Залізними щупами пройшлися по грядках, по сараях — чи нема де закопаного. Знайдене зерно забирали, картоплю, буряк теж виносили. Млинки, жорна, ступи били. Не допомагали ні вмовляння, ні плач».
У листопаді 1932 року комуністи запровадили режим «чорних дощок». Це спеціальні списки населених пунктів, котрі не виконували нереальних планів заготівлі чи були політично неблагонадійними. Село, занесене на «чорну дошку», було приречене на смерть. Його перетворювали на голодне гетто. Усі продукти та промислові товари звідти вивозили, а людей ізольовували від зовнішнього світу.
Від світу було ізольовано всю Україну. Внутрішні війська та міліція оточили всю лінію кордонів, голодні українці не мали права полишати свого краю, приреченого на смерть.
Ізоляція мала ще одну мету — завадити поширенню інформації і приховати злочин. Совєтська пропаганда заперечувала будь-які повідомлення про масові смерті українців і робила це навіть руками американських журналістів — таких, як досі не позбавлений Пулітцерівської премії Волтер Дюранті. Саме тоді Сталіну вдалося добитися, щоби Сполучені Штати Америки визнали СРСР — це стало найбільшим дипломатичним успіхом комуністів.
Тим часом на середину 1933 року Голодомор досяг піку — в червні щохвилини помирало 24 українці. Ми досі не знаємо (і, напевно, вже й не будемо знати, бо сліди злочину приховували відразу) точної кількості вбитих — у наукових дискусіях йдеться про 4–7 мільйонів.
Такі страшні втрати сталися, бо українці програли війну з більшовиками у 1921-му і не мали своєї держави, не мали армії, світ жодним чином не міг чи не хотів допомогти нам.
Нині ми маємо українську державу, українську армію, яка ефективно нищить російського агресора. З нами цілий вільний світ, який допомагає не лише ресурсами, а й зброєю. Тому Путіну не вдасться повторити Сталіна — Голодомору більше не буде. Зокрема тому, що ми пам’ятаємо про жертв 1932–1933 років і ця пам’ять робить нас сильними в нинішній війні.
Володимир В'ятрович
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Re: 27.08.14 вторжение войск РФ
Смотрел Такера но его передача была про white supremacy и Байдена. За Украину вроде в этот раз не истерил. Однако в свете последних событий массового расстрела белым, тут сейчас это главный топик и вот по MSNBC Такера и ультра правых из GOP приравняли к фашистам особенно их пропаганду. Вообще не все так плохо.
Да, кстати, если не затруднит и если будут особенно интересные моменты, поделитесь тут вкратце своим впечатлением от просмотра?!
Бо я сам с ограниченным Инетом, да и практическое знание языка не настолько хорошее, чтоб успевать за беглым трещанием американских нейтивов
Буду благодарен!
Смотрел Такера но его передача была про white supremacy и Байдена. За Украину вроде в этот раз не истерил. Однако в свете последних событий массового расстрела белым, тут сейчас это главный топик и вот по MSNBC Такера и ультра правых из GOP приравняли к фашистам особенно их пропаганду. Вообще не все так плохо.