27.08.14 вторжение войск РФ
- Автор теми CAXAP
- Дата створення
Китайцы год сидели ,теперь как прорвало понос так и льется
Родове прокляття незалежної України
Геннадій Друзенко, правник, волонтер, ветеран АТО, співзасновник ПДМШ ім. Миколи Пирогова
Спочатку кілька термінологічних зауваг. В англійській мові чітко розведені поняття government (держава як сукупність органів влади) та statehood (як державність, політично організоване суспільство на певній території).
Саме в такому сенсі я вживатиму ці поняття нижче. Державність як спосіб організації політичної нації, що полягає у спроможності самим визначати свою долю. Та держава як сукупність органів влади, які мають повноваження ухвалювати обовʼязкові до виконання рішення.
Українська державність – це доконаний факт. Для нас це одна зі святинь та основних цінностей, рясно мита українською кровʼю, за яку ми готові вбивати та вмирати. Тут все гаразд. Мрія багатьох поколінь борців за українську незалежність стала реальністю і у тяжких випробуваннях довела свою життєспромжність.
З державою в нас проблеми. Це досі за своєю сутністю насамперед інструмент перерозподілу активів на користь можновладців та наближених до них осіб. Тому боротьба за владу така жорстока та нещадна, бо це герць за право грабувати країну. А ніяке не змагання візія та ідей стратегії розвитку української політії.
І от я роками намагався збагнути, в чому корінь цього дуалізму. Чому українці готові покласти життя за власну державність, але досі не відчувають, що держава як сукупність органів влади належить саме їм, що вони її замовники і бенефіціари?
Нещодавно я здається знайшов задовільну відповідь. Державність ми спочатку здобули на референдумі, згодом – відстояли на полі бою.
Державу ми успадкували. За іронією долі, акт незалежності України ухвалювала Верховна Рада УРСР. Тобто десятки мільйонів українців, яких ми називаємо український народ, ніколи не мав шансу здійснити акт установчої влади, тобто визначити засадничу архітектуру влади, спосіб її формування та її повноваження. Тридцять років ми сподівалися, шо УРСР реформує сама себе…
І в цьому немає нічого страшного. Врешті-решт британці ніколи не здійснювали акт установчої влади, німці - також. Та проблема в тому, що вони ніколи і не зрікались свого минулого, не будували свою легітимність на відштовхуванні від попереднього періооду своєї історії, бажанні оголосити його абсолютним злом.
Такі революційні зміни, коли ви зрікаєтесь свого минулого, вимагають того, що проф. Брюс Акерман слушно називає "новим початком", установчим актом народної волі. Так народжувалась Америка, всі пʼять французьких республік, Ісламська республіка Іран, постапартеїдна Південна Африка, сучасна Польща тощо.
Якщо ви оголошуєте радянський період в історії України помилкою і злом на кшталт режиму Віши у Франції, ви тим самим делегітимізуєте увесь успадкований з тих "терміних часів" державний апарат. Його треба зрікатись і починати з чистого аркуша (наскільки історія загалом дозволяє чисті аркуші). Потрібний акт народження нової України, а не тільки унезалежнення УРСР від СРСР.
Наша держава як сукупність органів влади та алгоритмів їхньої взаємодії несе в есе радянський ДНК. Бо не могла Верховна Рада УРСР народити щось принципово нерадянське. Ця радянська тяглість легко читається в стилі державного управління, хоча зірки разом з молотами і серпами давно розбивали з фасадів урядових будівель…
І в цьому корінь зла. наша засаднича роздвоєність у ставленні до власної держави. Якщо сучасна Україна НЕ рідна донька УРСР, не її плоть і кров, тоді потрібно збирати свій Філадельфійський конвент і вирішувати, яким має бути новий український дім, які саме повноваження ми делегуємо майбутньому законодавцю, як його будемо обирати і контролювати. За яких умов будемо скидати з трону, тощо
А якщо ми не готові радикально розірвати з радянським минулим, то чого варті усі ці декомунізації та фарбування іржавих парканів у жовто-блактний колір?…
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Останнє редагування:
Постфутуристична Україна: наші воїни вже зараз звільняють Європу
авторка: Альбіна Трубенкова
Час, коли події майбутнього відбуваються раніше, ніж найсміливіші заяви політиків. Час, який розтягнувся, загальмувався у певному моменті війни, знищив те, що могло стати нашим спокійним виваженим майбутнім. І несподівано змоделював те, що могло стати майбутнім Європи років через сто. Чи ні. Час ніби випущено з пращі – бачимо траєкторію, але… футуристичний задум вже твориться. Яким буде постфутуризм?
Справді потужно – генсек НАТО Єнс Столтенберг каже про Україну в Альянсі, польський президент Анджей Дуда пророкує Україну і Польщу без кордонів, європейські лідери бачать Україну в ЄС вже у найближчі роки. Наскільки прогресує політика Заходу стосовно України легко зрозуміти хоча б за тим маркером, що напередодні таких заяв найавторитетніші експерти заперечували навіть гіпотетичну ймовірність цього.
– Скажіть, чи можна очікувати від липневого саміту НАТО у Вільнюсі, що Україні відкриють шлях до членства в Альянсі? – питаю нещодавно у кількох польських експертів-міжнародників. Однозначне «ні» у відповідь не дає часу бодай на засмучення. Праща майбутнього, з неї виринають оптимістично-прогресивні заяви, серед них – обнадійливі слова генсека НАТО, і він теж не встигає. Щось подібне було: напередодні 24 лютого 2022 року ніхто й на копійку не заклався б, що Україна отримає статус кандидата в ЄС. Отримала, але гравці політичної сцени і тоді не встигли за часом.
Футуристична наша Україна твориться зараз.
За це страшною ціною платять на сході декілька поколінь українців. Футуристична цивілізація західного штибу потребує їх – сміливців романтиків, трохи авантюристів. Потребує у столицях майбутнього європейського “нового альянсу”. Часу, з його футуристичною надідеєю Європи, не вистачає сильних політиків, потужних постатей, натхненних романтиків. Де вони в Берліні, Парижі? Подібні до тих, хто реалізував трохи утопічну ідею на цілком практичному ґрунті – співтовариство вугілля та сталі. Чому утопічну? Бо хто міг уявити якесь обʼєднання розкроєного, роздертого континенту після Другої світової? Але у них було трохи часу поєднати романтиків і прагматиків.
У нас немає. Праща знову закружляла: нова повоєнна Європа можлива лише з перемогою України. Якщо розтягнути і загальмувати час, він працюватиме на росію. В разі апокаліптичного сценарію, хоча й не хочеться про це казати, буде не ЄС та пострадянське невідомо що, штибу нинішньої росії. Буде цілком огидна “дугінська” псевдо-Євразія, де кордони Московії ніяк не закінчуються. Так не може статися, це означало б кінець європейської цивілізації з її цінностями. Я про критерії, якими так пишається обʼєднана Європа і які вона ж, у класичному ЄС-27, так обережно несміло відстоює дірявими антиросійськими санкціями та досить повільною мілітарною допомогою Україні.
По суті, українські воїни зараз уже звільняють Європу. Від ілюзій, що з Росією можна мати справу і краще, мовляв, з однією, дарма що схибленою, особиною в Кремлі, ніж з 20+ президентами після розпаду того державного одоробла.
Українці позбавляють Європу російської пропаганди, яка досі зручно почувала себе в телеефірах країн ЄС і втовкмачувала вустами проплачених експертів глядачам у Римі та Парижі антиатлантичні меседжі – російські жуйки про «сфери впливу» і «самодостатність» Європи без США. Ще в Південній Америці ці тези сприймаються, а Європа прозріває. Але не вся. Хтось у Кремоні нагадує про Ірак чи Вʼєтнам? Апелюю до охоплених роспропагандою європейців: ви бачили, щоб хтось, крім російських солдатів розстрілював цивільних, жінок і дітей? Бо з убивцями й катами, які страчують беззбройних людей і хизуються цим на камеру, не розмовляють. Не про це цінності цивілізації.
Футуристична наша Україна творить нову Європу. Час, коли ми можемо все. Ми є в Євросоюзі і НАТО, ми ізолюємо сателітів росії на пострадянському просторі, ми ставимо питання руба – про доцільність «друзів» путіна в ЄС, ми говоримо про гарантії безпеки для всього європейського континенту, ми втілюємо стандарти НАТО у ситуації війни. І саме під наш досвід війни підлаштовуватимуться країни Альянсу. Чи я бачу ЄС без таких країн як Угорщина? Чи буде спільнота обʼєднана передусім навколо безпекової політики? Чи співпраця з нащадками московії вважатиметься зрадою Європи аж до кримінальної відповідальності? Чи ЄС-28 і навіть ЄС-30 (плюс Україна, Грузія, Молдова) буде чимсь наближеним до військово-економічної спільноти? Експерти скажуть «ні», та вони не встигають. Як і політики.
Європа, щоб впровадити футуристичні задуми, навіть не задуми, футуристичні реалії, потребує Особистостей, які затвердять рішення часу. Європа усіх нас без кордонів і стереотипів, народжується там, де гинуть кращі мрійники та романтики, що боронять Україну.
Ті, хто виживе, не дозволять змарнувати постфутуристичну нашу Україну-Європу. Як каже мій товариш, військовий: “Все. Роби це. Вже зараз”.
Переглянути вкладення 13233229
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Джо йде на вибори. Що кажуть американські соціологи і пише міжнародна преса
«Коли я балотувався на посаду президента чотири роки тому, то сказав, що це битва за американську душу. І ми все ще ведемо цю битву. Питання, яке стоїть перед нами, чи через роки у нас буде більше чи менше свободи», – говорить Джо Байден у своєму першому для цієї передвиборчої кампанії передвиборчому ролику. Відео починається кадрами зі штурму Капітолію і перше слово, яке вимовляє американський президент — «свобода». Тож вже на старті він дає чітко зрозуміти: якщо Дональду Трампу вдасться повернутися, «свобода» буде під загрозою. Трамп вважає так само, тож для нього це також битва за «свободу» – у власному трактуванні.
«Що справді вражає, так це те, що наймогутніша країна світу, швидше за все, побачить повторення дуелі Трампа проти Байдена. На порозі нової ери, після того, як Владімір Путін зруйнував післявоєнний порядок, Китай став глобальною загрозою, штучний інтелект вносить революційні зміни у світ праці, а соціальні медіа визначають, як люди живуть разом майже в кожному куточку світу, двоє білих стариганів вирішують долю восьми мільярдів», – пише провідна німецька журналістка Стефані Болцен на шпальтах Die Welt.
Насправді, така ситуація не надто до вподоби й самим американським виборцям. Згідно із нещодавнім опитуванням каналу NBC News, рейтинг несхвалення Джо Байдена складає 54% (лише на два відсотки менше історичного максимуму для цього показника), а 70% американців не хочуть, щоб він балотувався знову. Втім, 60% республіканців так само не хочуть, щоб балотувався і Дональд Трамп. The Wall Street Journal пропонує результати іншого опитування (і зазначає, що проводив його протрампівський соціолог Тоні Фабріціо): серед виборців, які не схвалюють і Трампа, і Байдена, останній має перевагу над першим у 39%. І це в принципі зрозуміло, оскільки виборці, які несхвально ставляться до Байдена, Трампа не люблять ще більше.
Загалом, результати різноманітних опитувань будуть цікавим полем для спостереження і для фахівців, і для всіх, хто цікавиться американськими виборами під час цієї кампанії. Після провалів на виборах 2016 року, американські соціологи активно розширюють власну методологію. Нещодавнє дослідження американського аналітичного центру Pew Research показує, що більшість соціологів у США змінили свій підхід у порівнянні із 2016 роком, і часто радикально. Більшість (61%) соціологічних центрів, які проводили національні опитування у 2016 і 2022 роках, торік використовували методи, що відрізнялися від тих, які вони використовували в 2016 році. Також соціологічні центри використовують різні методи збору даних.
Американські журналісти припускають, що попри офіційне оголошення про участь в наступних виборах, ми навряд чи побачимо найближчим часом активну кампанію Джо Байдена. The New York Times відзначають, що ймовірно він продовжуватиме виконувати звичну роботу і поступиться сценою для республіканських праймеріз, які вже переросли у «повітряний бій» між Дональдом Трампом та губернатором Флориди Роном Десантісом.
Українська карта американських виборів
У першому передвиборчому ролику Джо Байден ані словом не обмовився про події за кордоном. Коли він говорив про боротьбу за «свободу», то здавалося, що ось-ось мають зʼявитися кадри з українських міст. Однак їх не було. «Примітно, що у своєму зверненні Байден згадав «свободу» суто у внутрішньому контексті і не згадав про інший виклик — лідерство у західному альянсі та його потужній відповіді на агресію Росії в Україні. Найбільша сухопутна війна в Європі після Другої світової війни є історичним прикладом принципів, про які він говорить. Трамп і Десантіс висловлювали бажання зменшити підтримку українського війська. Вибори рідко залежать від зовнішньої політики, але президенту було б розумно виділяти і говорити у своїх роликах про своє світове лідерство в боротьбі за демократію, яке контрастує із ізоляціоністським ухилом його опонентів», — пише The Washington Post у редакційній статті.
Важливу роль Байдена у міжнародній коаліції із протистояння російській загрозі відзначають більшість європейських медіа, коментуючи його рішення про балотування на другий президентський термін. «Джо Байден, однак, демонструє неабияку витримку, жонглюючи міжнародними кризами та важливими реформами. Його поїздка до Києва, безпрецедентний крок для глави держави, оточеного найсуворішою у світі охороною, стала драматичним нагадуванням про його роль як архітектора західної відповіді на вторгнення Росії в Україну», – пише французька версія The Huffington Post.
Для європейців очевидно: лідерство Байдена у протистоянні російській агресії ключове для перемоги демократії. На разі жоден із кандидатів-республіканців не готовий так активно анґажуватися у європейські справи, а швидше навпаки. Водночас, на президентських виборах у США вирішальними для перемоги будуть саме внутрішні питання, спроби знайти підтримку у все більш поляризованому суспільстві. У найбільш «неулюбленого» президента США поки що, як видається, найбільше шансів на успіх.
Автор: Ольга Ворожбит, Алла Лазарева
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
«Мої знайомі стали вулицями». Як і чому треба вшановувати героїв, і які цьому є загрози
Артем Карташов
21 квітня 2023 року президент підписав історичний
який на правовому рівні знищує систему ідеологічного впливу росіян — топоніміку та пам’ятники, — яка десятиліттями використовувалася ними та місцевими колаборантами як гібридна зброя у війні проти України.
Громади все частіше вшановують сучасних захисників України, віддаючи їм перевагу перед суворовими та пушкіними. Схоже, саме повномасштабне вторгнення та українські герої минулого і сучасності стали культурним ядром, навколо якого об’єдналися громади, котрі ще недавно вважалися «живильним ґрунтом» російського впливу. Але не всі.
У окремих, за мотивуючою згодою місцевої влади, все ще триває тривожна внутрішня дискусія. Чи не перетворяться населені пункти «на цілі кладовища»? Що раціональніше — багато вулиць чи один меморіал у місті? Чи, взагалі, важливо згадувати зараз борців за незалежність України у ХХ ст.? Може, варто почекати десять років?
у і висловлювався проти перейменування вулиці Пушкінської. Але після їх демонтажу під тиском громадськості міська влада продовжила боротьбу як за маркери «руского міра», так і проти українських героїв.
Наприклад, після суспільного тиску було розпочато процес зміни Статуту міста, який і досі прославляє імперське військо та визначає російську мову як «невід’ємну складову культурної спадщини міської громади». Опублікований проєкт залишає незмінною дату дня міста — «2 вересня», що є продовженням міфу про заснування Одеси Катериною ІІ, та визначає 10 квітня як «День визволення Одеси» — на радянський штиб, замість науково- та історично-прийнятного терміну «День вигнання нацистських окупантів».
Але найгірше і найцинічніше — це заборона називати вулиці іменами людей, якщо не минуло десять років від моменту їх смерті. Це прямо унеможливлює вшанування військових, котрі загинули, захищаючи Україну, починаючи з 2014 року. Їх в Одесі чимало. За таку ж пропозицію виступили члени історико-топонімічної комісії міської ради, яка відповідає за процес перейменування та демонтажу пам’ятників у місті.
Попри повномасштабне вторгнення, до складу комісії входять люди, які у 2016 році намагалися повернути комуністичні назви та скасувати назви на честь героїв російсько-української війни та діячів УНР, або ж захоплюються українофобами. Тому не дивно, що зараз шукаються формальні приводи не дати наповнити суспільний простір іменами борців за незалежність, пропонуючи здебільшого абстрактні назви (Дитячих мрій, Університетська), узагальнені (Українських героїв) або ж «космополітичні» (Ференца Ліста, Рислінга).
Навіть у громадських обговореннях містяни можуть голосувати лише за безальтернативні пропозиції комісії, а пропозиції громадськості просто ігноруються. Отже, відсутність жорсткої реакції центральної влади на бездіяльність мера на початку вторгнення і спроби розхитування ситуації навколо маркерів «руского міра» дають ґрунт для подальших провокативних маневрів. По суті, формально декларуючи загальні проукраїнські тези, одеська влада продовжує протидіяти державній політиці національної пам’яті, вкидаючи в суспільний дискурс без перебільшення принизливі й абсурдні тези.
Проте, в контексті столітніх воєн із Російською імперією, чи справедливо і достатньо цього для людей, які віддали найдорожче — своє життя за незалежність України і за нас із вами? Чи достатньо цього для майбутніх поколінь, аби знову не наступити на ті ж самі граблі «братніх народів»?
Наповнення суспільного простору назвами вулиць — це не про кладовище чи поховання, це про те, щоб пам’ять про героїв оживала щоразу, коли маленький допитливий громадянин запитає: а хто такий цей Ігор Афанасьєв чи Степан Чобану? Вони щоразу розкажуть свою історію, навіть коли пересічний перехожий на секунду задумається над тим, на честь кого названо ту чи іншу вулицю.
Ну й будьмо справедливими: люди, котрі опонують ушануванню пам'яті героїв нашої незалежності фразою про «перетворення міста на кладовище», перебувають у радянсько-російській парадигмі. Де вулицям давали імена «героїв» радянського режиму, містам — імена померлих вождів, а в центрі омріяної ними горілчано-скрєпної імперії взагалі лежить труп. Здається, що хтось склав на відмінно норматив із подвійних стандартів.
Сьогодні випав рідкісний історичний шанс очистити публічний простір від російських колоніальних маркерів та наповнити його національними сенсами, у тому числі історіями й особистостями наших захисників/ниць.
Ще одна теза: «Дуже хочеться назви, які не прив’язані до особистостей, — це дозволить їм жити безкінечно». Навіщо дарувати «безкінечне життя» безликим вулицям, на противагу найменуванням на честь видатних постатей, які творять історію України в тому числі й Одеси прямо зараз? Які можуть бути прикладом для наступних поколінь.
Члени комісії пропонують створити «єдиний красивий монумент з іменами кожного загиблого воїна», але не уточнюють, що попередня спроба створення монумента завершилася поки що нічим. Такий монумент, безумовно, потрібен, проте в суспільному просторі, очевидно, він програє сотням безликих вулиць, яких і так удосталь.
Чому, взагалі, вулиця на честь Віталія «Хвата» Блажка — одесита, захисника Маріуполя, нагородженого орденами за мужність усіх 3-х ступенів, чи Святослава Караванського — борця за незалежність у ХХ ст., члена ОУН, дисидента, має колись зникнути з мапи Одеси й «не жити вічно»?
Чи не тому, що вказані особи випадково розповіли про чужі або ж свої майбутні плани і фантазії? Топонімічний простір, який може заповнитись історіями видатних людей та подій і формувати національну пам’ять, пропонується віддати на поталу підходу «какая разніца».
Кожен українець після 24 лютого трошки відчув їхнє становище, оскільки теж був записаний у «нацисти» лише тому, що не погодився з окупацією своєї незалежної країни агресором. Так Росія сама вщент розбила нав’язану тезу про «спільну історію», оскільки тепер кожен міг провести паралелі з 1917–1922 роками, коли українці вступили у визвольні змагання чи коли націоналістичне підпілля вело боротьбу проти окупаційних режимів.
Вшанування борців за незалежність у ХХ ст. буде незайвим нагадуванням про те, що таку боротьбу ми ведемо не лише зараз і що це не є черговим випадковим «конфліктом» або «ссорой»: цілі покоління українців виборюють свою свободу і вже неодноразово пережили імперську окупацію.
Більше того, саме цей історичний період найменш представлений в українській топоніміці. Деякі громади вже демонструють такий підхід, наприклад у Києві та Кременчуці масив таких назв є доволі значним, а в місті Рені на Одещині з’явилася вулиця Дмитра Дорошенка — міністра закордонних справ Української держави, одного з авторів зовнішньої політики Української Держави в Бессарабській кризі 1918 року (5 червня 2018 року МЗС направило ноту, в якій однозначно вказувалося: «Бессарабія — це Україна»), що є яскравим прикладом історичної та територіальної синергії.
Нарешті, наше суспільство може подолати нав’язаний синдром «простої людини»: адже загиблі захисники чи дисиденти — це такі ж «прості люди», які змогли здійснити вчинок, — вони приклад для вшанування, приклад того, на кого необхідно рівнятися суспільству.
Більше того, сутнісні та персоніфіковані перейменування — це чіткий сигнал бійцям на фронті про те, що вони повертаються в міста, де немає місця російським тригерам; і про те, що простір навколо них уже змінюється, їхні загиблі побратими шануються і саме вони займають заслужену частку суспільного простору в місті, за спокій якого загинули.
Про це треба пам'ятати і громадам, і владі, яка не повинна допускати дій таких комісій ні в Одесі, ні в будь-якому іншому місті України. Це питання національної безпеки.
21 квітня 2023 року президент підписав історичний
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Громади все частіше вшановують сучасних захисників України, віддаючи їм перевагу перед суворовими та пушкіними. Схоже, саме повномасштабне вторгнення та українські герої минулого і сучасності стали культурним ядром, навколо якого об’єдналися громади, котрі ще недавно вважалися «живильним ґрунтом» російського впливу. Але не всі.
У окремих, за мотивуючою згодою місцевої влади, все ще триває тривожна внутрішня дискусія. Чи не перетворяться населені пункти «на цілі кладовища»? Що раціональніше — багато вулиць чи один меморіал у місті? Чи, взагалі, важливо згадувати зараз борців за незалежність України у ХХ ст.? Може, варто почекати десять років?
Чому треба помічати, як Одеса йде в тінь
Ми вже писали, що мер Геннадій Труханов до останнього не хотів прощатися з⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Наприклад, після суспільного тиску було розпочато процес зміни Статуту міста, який і досі прославляє імперське військо та визначає російську мову як «невід’ємну складову культурної спадщини міської громади». Опублікований проєкт залишає незмінною дату дня міста — «2 вересня», що є продовженням міфу про заснування Одеси Катериною ІІ, та визначає 10 квітня як «День визволення Одеси» — на радянський штиб, замість науково- та історично-прийнятного терміну «День вигнання нацистських окупантів».
Але найгірше і найцинічніше — це заборона називати вулиці іменами людей, якщо не минуло десять років від моменту їх смерті. Це прямо унеможливлює вшанування військових, котрі загинули, захищаючи Україну, починаючи з 2014 року. Їх в Одесі чимало. За таку ж пропозицію виступили члени історико-топонімічної комісії міської ради, яка відповідає за процес перейменування та демонтажу пам’ятників у місті.
Попри повномасштабне вторгнення, до складу комісії входять люди, які у 2016 році намагалися повернути комуністичні назви та скасувати назви на честь героїв російсько-української війни та діячів УНР, або ж захоплюються українофобами. Тому не дивно, що зараз шукаються формальні приводи не дати наповнити суспільний простір іменами борців за незалежність, пропонуючи здебільшого абстрактні назви (Дитячих мрій, Університетська), узагальнені (Українських героїв) або ж «космополітичні» (Ференца Ліста, Рислінга).
Навіть у громадських обговореннях містяни можуть голосувати лише за безальтернативні пропозиції комісії, а пропозиції громадськості просто ігноруються. Отже, відсутність жорсткої реакції центральної влади на бездіяльність мера на початку вторгнення і спроби розхитування ситуації навколо маркерів «руского міра» дають ґрунт для подальших провокативних маневрів. По суті, формально декларуючи загальні проукраїнські тези, одеська влада продовжує протидіяти державній політиці національної пам’яті, вкидаючи в суспільний дискурс без перебільшення принизливі й абсурдні тези.
Чому громади не перетворяться «на цілі кладовища»
Дуже дивно чути таку тезу, особливо від людей, котрі називають себе істориками. Кожен загиблий воїн сьогодні — це особистість, яка ще вчора жила з нами в сусідньому під'їзді, ходила на роботу або ж вела масштабну громадську діяльність. Загиблі військові — це не просто цифри або ж хрести на цвинтарі, це люди зі своєю життєвою історією: десь яскравою, а десь буденною, однак від цього не менш важливою. Так, вони залишають цей світ і перетворюються на пам’ять поколінь, яку зберігають їхні рідні та близькі, друзі, побратими, відвідуючи місця поховання.Проте, в контексті столітніх воєн із Російською імперією, чи справедливо і достатньо цього для людей, які віддали найдорожче — своє життя за незалежність України і за нас із вами? Чи достатньо цього для майбутніх поколінь, аби знову не наступити на ті ж самі граблі «братніх народів»?
Наповнення суспільного простору назвами вулиць — це не про кладовище чи поховання, це про те, щоб пам’ять про героїв оживала щоразу, коли маленький допитливий громадянин запитає: а хто такий цей Ігор Афанасьєв чи Степан Чобану? Вони щоразу розкажуть свою історію, навіть коли пересічний перехожий на секунду задумається над тим, на честь кого названо ту чи іншу вулицю.
Ну й будьмо справедливими: люди, котрі опонують ушануванню пам'яті героїв нашої незалежності фразою про «перетворення міста на кладовище», перебувають у радянсько-російській парадигмі. Де вулицям давали імена «героїв» радянського режиму, містам — імена померлих вождів, а в центрі омріяної ними горілчано-скрєпної імперії взагалі лежить труп. Здається, що хтось склав на відмінно норматив із подвійних стандартів.
Чому багато вулиць — раціональніше, ніж один меморіал
У деяких громадах, а так само в Одесі, пропонують не називати вулиці на честь захисників, а помпезно пишуть: «імена кожного героя будуть викарбувані на …» і далі — камені, меморіалі тощо. Однак що таке один меморіал у мільйонному місті? Хай би яким він був — це мізерний відсоток публічного простору. Такий підхід більше нагадує радянський — перемога абстрактного «радянського народу» на противагу особистостям, виняток становили міфологізовані, маргінальні та подекуди неіснуючі особистості або формування (Марінеско, панфіловці, матросови).Сьогодні випав рідкісний історичний шанс очистити публічний простір від російських колоніальних маркерів та наповнити його національними сенсами, у тому числі історіями й особистостями наших захисників/ниць.
Ще одна теза: «Дуже хочеться назви, які не прив’язані до особистостей, — це дозволить їм жити безкінечно». Навіщо дарувати «безкінечне життя» безликим вулицям, на противагу найменуванням на честь видатних постатей, які творять історію України в тому числі й Одеси прямо зараз? Які можуть бути прикладом для наступних поколінь.
Члени комісії пропонують створити «єдиний красивий монумент з іменами кожного загиблого воїна», але не уточнюють, що попередня спроба створення монумента завершилася поки що нічим. Такий монумент, безумовно, потрібен, проте в суспільному просторі, очевидно, він програє сотням безликих вулиць, яких і так удосталь.
Чому, взагалі, вулиця на честь Віталія «Хвата» Блажка — одесита, захисника Маріуполя, нагородженого орденами за мужність усіх 3-х ступенів, чи Святослава Караванського — борця за незалежність у ХХ ст., члена ОУН, дисидента, має колись зникнути з мапи Одеси й «не жити вічно»?
Чи не тому, що вказані особи випадково розповіли про чужі або ж свої майбутні плани і фантазії? Топонімічний простір, який може заповнитись історіями видатних людей та подій і формувати національну пам’ять, пропонується віддати на поталу підходу «какая разніца».
Чому важливо згадати борців за незалежність України у ХХ столітті
Повномасштабне вторгнення дало поштовх переосмисленню ставлення до тих, хто боровся проти імперії у минулому столітті, кого клеймила російська пропаганда, — вояків УНР та УПА, членів ОУН, дисидентів та інших відомих і раніше «неоднозначних постатей».Кожен українець після 24 лютого трошки відчув їхнє становище, оскільки теж був записаний у «нацисти» лише тому, що не погодився з окупацією своєї незалежної країни агресором. Так Росія сама вщент розбила нав’язану тезу про «спільну історію», оскільки тепер кожен міг провести паралелі з 1917–1922 роками, коли українці вступили у визвольні змагання чи коли націоналістичне підпілля вело боротьбу проти окупаційних режимів.
Вшанування борців за незалежність у ХХ ст. буде незайвим нагадуванням про те, що таку боротьбу ми ведемо не лише зараз і що це не є черговим випадковим «конфліктом» або «ссорой»: цілі покоління українців виборюють свою свободу і вже неодноразово пережили імперську окупацію.
Більше того, саме цей історичний період найменш представлений в українській топоніміці. Деякі громади вже демонструють такий підхід, наприклад у Києві та Кременчуці масив таких назв є доволі значним, а в місті Рені на Одещині з’явилася вулиця Дмитра Дорошенка — міністра закордонних справ Української держави, одного з авторів зовнішньої політики Української Держави в Бессарабській кризі 1918 року (5 червня 2018 року МЗС направило ноту, в якій однозначно вказувалося: «Бессарабія — це Україна»), що є яскравим прикладом історичної та територіальної синергії.
Чому не варто чекати десять років
Можливо, якби Україна переживала спокійний перебіг свого історичного розвитку, така теза могла би мати місце. Однак зараз, коли наша країна без перебільшення веде боротьбу за виживання, віддавати суспільний простір на поталу абстракції, що швидко заповнюється агресивним сусідом, у стратегічному плані дорівнює самогубству. Перейменування, які відбудуться, вже зараз почнуть формувати свідомість цілих поколінь, і нові назви, які демонструють, на кого рівняється суспільство, великою мірою визначать, яким воно буде вже через тих десять років.Нарешті, наше суспільство може подолати нав’язаний синдром «простої людини»: адже загиблі захисники чи дисиденти — це такі ж «прості люди», які змогли здійснити вчинок, — вони приклад для вшанування, приклад того, на кого необхідно рівнятися суспільству.
Більше того, сутнісні та персоніфіковані перейменування — це чіткий сигнал бійцям на фронті про те, що вони повертаються в міста, де немає місця російським тригерам; і про те, що простір навколо них уже змінюється, їхні загиблі побратими шануються і саме вони займають заслужену частку суспільного простору в місті, за спокій якого загинули.
Про це треба пам'ятати і громадам, і владі, яка не повинна допускати дій таких комісій ні в Одесі, ні в будь-якому іншому місті України. Це питання національної безпеки.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
В цей день 4-го травня 1915 року закінчився бій за гору Маківка (гора Соколівських Бескидів у Карпатах, висота 958 м) – перший великий бій Українських січових стрільців. Гора, що дісталася російськоімперським військам ціною величезних втрат, була залишена без єдиного пострілу лише через 9 днів.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Самостійна Україна
Як українське село чинило спротив колективізації
Операція «Вісла»
Жертви Голодомору серед нас
Переглянути вкладення 13234668
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Як українське село чинило спротив колективізації
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Операція «Вісла»
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Жертви Голодомору серед нас
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Переглянути вкладення 13234668
7 травня 1920 року Київ - столиця УНР була визволена від радянських військ під час радянсько-української війни.
9 травня 1920 року українці та поляки провели спільний парад у звільненому Києві.
Переглянути вкладення 13235156 Переглянути вкладення 13235157
9 травня 1920 року українці та поляки провели спільний парад у звільненому Києві.
Переглянути вкладення 13235156 Переглянути вкладення 13235157
Зала засідань Української Національної Ради, Торонто, Канада
Архів ОУН в УІС - Лондон, Ф.30, оп.3, од.зб.58, од.обл.2.
Переглянути вкладення 13235409
Президент УНР в екзилі Андрій Лівицький (попереду, тримає рукою капелюха), а по ліву руку від нього Михайло Омелянович-Павленко і Борис Мартос серед комбатантів-запорожців. Фото, ймовірно, з періоду 1947–1948 років
Переглянути вкладення 13235405
Виступ Миколи Плав’юка на сесії Верховної Ради України з нагоди складання повноважень ДЦ УНР в екзилі
Переглянути вкладення 13235410
Вручення Грамоти про передачу повноважень Державного центру УНР в екзилі владі України в Києві Миколою Плав'юком Леонідові Кравчукові
Переглянути вкладення 13235408
Архів ОУН в УІС - Лондон, Ф.30, оп.3, од.зб.58, од.обл.2.
Переглянути вкладення 13235409
Президент УНР в екзилі Андрій Лівицький (попереду, тримає рукою капелюха), а по ліву руку від нього Михайло Омелянович-Павленко і Борис Мартос серед комбатантів-запорожців. Фото, ймовірно, з періоду 1947–1948 років
Переглянути вкладення 13235405
Виступ Миколи Плав’юка на сесії Верховної Ради України з нагоди складання повноважень ДЦ УНР в екзилі
Переглянути вкладення 13235410
Вручення Грамоти про передачу повноважень Державного центру УНР в екзилі владі України в Києві Миколою Плав'юком Леонідові Кравчукові
Переглянути вкладення 13235408
Танцювалиний гурток з полонених діячів ОУН та УПА у російському концтаборі. Стоїть крайній зліва в жіночому вбранні Мирон Амброзевич. Воркута, 1954 рік.
Переглянути вкладення 13235412
Переглянути вкладення 13235412