27.08.14 вторжение войск РФ
- Автор теми CAXAP
- Дата створення
Перші закатовані на Донбасі. Історії українців, у вбивстві яких зізнався Гіркін
(Рубрика «Точка зору»)
«Тьох-тьох-тьох» – серце у грудях калатає аж так, що закладає вуха. Я стою біля хостелу у Львові й готуюся дати друге у своєму житті телевізійне інтерв’ю. Перше було після вбивства «тітушками» мого колеги та друга – журналіста В’ячеслава Веремія. У другому мала б розповісти, як, сама того не знаючи, зателефонувала підконтрольним Росії бойовикам і попросила віддати тіло закатованого ними студента.
У квітні 2014 року події розвивалися так швидко, що медіа не встигали сфокусуватися. Як тільки ти починав слідкувати за однією подією, у цей же день з’являлася інша. Відтак, не вдавалося поглибитися в жодну із тем. Проте весну, яка змінила всіх нас, я пам’ятаю ледь не по днях. А болюча історія, з якої для мене почалася війна, безперечно, й досі заслуговує на увагу.
Це – дуже особистий спогад про Юрія Поправку та Юрія Дяковського, у вбивстві яких під час інтерв’ю виданню «Гордон» зізнався ексватажок бойовиків, російський полковник Ігор Гіркін (Стрєлков), про те, як одна мама хотіла врятувати сина й зникла сама, і про те, чому час насправді не лікує.
Закатований
Біля старенької п’ятиповерхівки в одному зі спальних районів Києва стоїть середніх років жінка. У неї коротке світле волосся із завитками і повністю відсторонений погляд. Поруч в’ється малюк – тягнеться ручками вгору, похнюпує і, врешті, отримує бажані обійми.
Ярослава, мама 18-річного студента КПІ Юрія Поправки, вже більше тижня шукає свого старшого сина серед живих і мертвих. А сьогодні, 25 квітня 2014 року, її пошуки завершилися. Свого Юрчика жінка впізнала на страшних фотографіях у кабінеті слідчого. На них був він – закатований, а потім викинутий у річку Торець. Поруч, так само зі слідами тортур, перебувало тіло депутата Горлівської райради Володимира Рибака. Саме з цих смертей для мене почалася війна на Донбасі. Хоча насправді так війна почалася для всіх українців.
Активіст Майдану Юрій Поправка зник разом із групою хлопців з «Правого сектору» орієнтовно 17 квітня. Мамі й близьким хлопець сказав, що їде у Харків до знайомих. Пізніше виявиться, що далі його з товаришами чекала дорога в окупований Слов’янськ. На той момент 18-річний Юрій Поправка, 25-річний Юрій Дяковський та 22-річний Віталій Ковальчук і ще декілька їхніх друзів поїхали на Донбас у розвідку. Врешті, обидва Юрії загинули, а Віталій – потрапив у полон.
«А Юра умер»
«Ой, там студент із Києва пропав. А з ним іще люди», – вигукую у редакції напередодні упізнання, читаючи пост Ярослави у фейсбуці. Короткий, але змістовний, з фотографіями Юрчика у жовтій футболці, той запис розлетівся тисячами репостів.
Тема Донбасу тільки-но почала з’являтися у новинах: 13 квітня в Україні оголосили АТО, і в цей же день під Слов’янськом стався перший бій між бійцями підрозділу СБУ «Альфа» і військовими 80-ї окремої аеромобільної бригади, з одного боку, та бойовиками російських гібридних сил з іншого.
Про те, що Юрія менш ніж за тиждень знайдуть убитим разом із Володимиром Рибаком, а пізніше у тій же річці виявлять закатованого Юрія Дяковського, іще ніхто не знав.
Рідним хлопець сказав, що їде у Харків до дівчини, скоро повернеться
Скільком журналістам розповіла про сина після публікації у фейсбуці, Ярослава не пам’ятає. Тремтячим голосом вона, мов мантру, повторювала: «Поїхав у Харків до дівчини. Пропав. Телефон або вимкнений, або там відповідають, що Юра загинув».
За кілька хвилин, теж із дрижанням у голосі, але у редакції, я й сама набираю номер хлопця. Потертий диктофон, як на зло, не слухається, але, все ж, фіксує:
– Ало. Добрий день! А Юру можна?
– А Юра умер.
– Треба ж бути людьми… Віддайте тіло.
Поставлю слухавку. І на видиху розридаюся, як мале дитя. Бо я й була тоді малим дитям, яке виросло після однієї-єдиної розмови.
«Кто ж, деточка, будет замученных в морг везти»
24 квітня, на свій день народження, я весь день буду на роботі. Дзвонитиму у лікарні та морги окупованого Слов’янська із запитанням, чи не знають вони нічого про, можливо, загиблого хлопця на ім’я Юрій Поправка. В тих розмовах, часто бездушних та відверто агресивних, одна з місцевих лікарок, пошепки, так, наче нас підслуховують, скаже: «Нет их здесь. Кто ж, деточка, будет замученных в морг везти».
А вже наступного дня маму Юрчика покличуть на упізнання в райвідділ у Києві.
«Перед смертю, – каже Ярослава, – над Юрою знущалися: зокрема, сильно били та розрізали живіт. За даними слідства, вбивством мого сина, його товариша Юри Дяковского та депутата із Горлівки Володимира Рибака керував особисто росіянин Ігор Гіркін (Стрєлков). А палачі, виконавці катувань, виявилися громадянами України, жителями Харкова й членами «Оплоту» – проросійської організації і бійцівського клубу одночасно».
Після упізнання слідчі у Києві розвели руками – мовляв, Слов’янськ окупований, якщо хочете – їдьте самі забирати. Знесилена пошуками, Ярослава й справді подумувала лишити вдома меншого сина і поїхати на Донбас. Проте жінку вчасно зупинив брат. Андрій Тарасенко був рятувальником, працював у ДСНС, і ледь не повністю забрав на себе організацію поховання племінника. Влітку 2015-го, трохи більше, ніж за рік після тих подій, Андрій загине під час ліквідації пожежі на «БРСМ-Нафта» під Києвом. Тепер Ярослава каже, що її брат завжди рятував інших, а себе врятувати не зміг.
«Я це вперше скажу за, рахуйте, шість років, але поховати сина мені допоміг місцевий співробітник МВС і людська жадібність. Кати захотіли підзаробити і погодилися доставили тіло за гроші. Щоб вони пішли на контакт, нам посприяв один з тамтешніх поліцейських. Ім’я того чоловіка я навіть не запитувала, але знаю, що він ще у 14-му виїхав зі Слов’янська», – розповідає мама Юрія Поправки.
Юрій вчився у КПІ і обожнював бавитися з молодшим братиком
А за шість років після жорсткого убивства сина жінка поділиться зі мною іще однією гіркою правдою. Виявляється, попри звання Героя України та статус одного із Небесної Сотні, слідчі у Києві попросили докази насильницької смерті Юрка. Восени 2014-го, приблизно за півроку після поховання, Ярослава погодилася на ексгумацію – каже, тільки тому, щоб і на папері довести: сина закатували.
«Мені, – підсумовує Ярослава, – болить, скільки б не минуло часу. Шість, десять, двадцять років – мамине серце перестане тужити, хіба, коли саме зупиниться. Зараз я виховую двох молодших синів, але вважаю себе мамою трьох – просто Юрчик тепер слідкує за нами і вами з неба».
Віталік і мама
«Олю, мені страшно. Я чую, як там у застінках СБУ кричать люди», – пошепки каже мені телефоном Галина Купрій.
У компанії, яка через Харків поїхала під Слов’янськ, був її син Віталій Ковальчук. Його, фітнес-тренера з Вінниці, взяли у полон, як і двох Юріїв. Але, на щастя, не вбили. Як потім засвідчить сам молодий чоловік, кинули «на підвал», а не закатували до смерті, тому що погодився перейти на російську і сказав, що ходить до церкви Московського патріархату.
Свої 23 роки Віталій зустріне у полоні. Його битимуть, а потім, приблизно за півтора місяці, таки випустять на волю. Не останню, а, може і головну, роль у звільненні Ковальчука зіграє тоді майже нікому невідомий, а нині скандальний перемовник, один із ексфігурантів справи про нібито державний переворот, повалення в Україні конституційного ладу та сприяння угрупуванню «ДНР», Володимир Рубан.
У квітні 14-го важкохвора Галина Купрій стала першою відомою мені мамою, яка вирішила самотужки визволяти сина. Вольова і пробивна, вона ходила на зустрічі до так званого самопроголошеного «мера» міста Олександра Пономарьова (який, врешті, втік), до силовиків, які зрадили Україну і допомагали російським гібридним силам, – до всіх, хто міг хоч якось вплинути на долю її Віталіка.
Як це часто зі мною буває, я прикипіла до геть незнайомої людини. Бували дні, коли Галина, знесилена невдалими спробами домовитися, кричала мені у слухавку, щоб я сама, раз така розумна, їхала у Слов’янськ визволяти героя своїх текстів. А інколи вона з першої хвилини розмови розуміла, що я теж без сил і з таким теплом, яке буває тільки у мами, просила не затримуватися на роботі й берегти себе.
Востаннє з Галиною Купрій ми розмовляли 8 чи 9 травня. За лічені тижні до звільнення сина вона пропонувала бойовикам, щоб її полонили замість Віталія, дала безліч інтерв’ю, примудрялася передавати записки синові прямо у камеру, а ще показала мені, якою безстрашною може бути людина. В день, з якого я почала писати, що у Слов’янську пропала мама Віталія Ковальчука, ми говорили буквально декілька хвилин. Галина сказала, що налякана і бачить людей зі зброєю. Зв’язок обірвався.
Минуло понад шість років, але ніхто досі не знає, що сталося з мамою першого звільненого зі Слов’янська полоненого. Галину шукали й шукають чоловік та двоє синів. У родини була інформація, що бойовики силоміць вивезли жінку в Луганськ. Втім, її офіційний статус залишається «зникла без вісті».
«42 гріхи»
28 квітня 2014 року в річці Торець виловили тіло ще одного закатованого чоловіка – учасника Революції гідності і тепер уже Героя України Юрія Дяковського. За словами звільненого із полону Віталія Ковальчука, старшого з Юріїв били з особливою жорстокістю. Він був родом зі Львівської області – відтак, автоматично ставав для бойовиків «лютим бандерівцем» та ще більшою загрозою. Як і Поправка, Дяковський не перейшов на російську та не збрехав, що ходить до церкви Московського патріархату.
Юрій Дяковський похований у рідному Стриї Львівської області
У рідному Стриї з Юрієм попрощалися аж 8 травня. Його ховали у закритій труні.
Родина Дяковських багатодітна, набожна та інтелігентна, важко переживає загибель Юрія. У нечастих інтерв’ю його мама Світлана такою «м’якою» українською, яка є тільки на заході, крізь сльози розповідає, як її син з дитинства відстоював честь та справедливість.
«Одного разу, – пригадує Світлана у ролику організації «Родина Героїв Небесної Сотні», – Юрко малим сказав, що не піде до причастя, адже напередодні записав на листку 42 гріхи, а священник вислухав лише 40. Сповідь, казав він, має бути дійсна, коли ти висповідав всі гріхи. Навіть у такому маленькому віці він був строгим та правильним».
Попри катування, Юрій Дяковський не перейшов з бойовиками на російську і не збрехав, що ходить до церкви Московського патріархату
Цю свою строгість до життя, каже мама, Юра не згубив і коли виріс. Він відстоював гідність країни під час Майдану, отримав там поранення, а потім казав мамі, що було страшно, але ж «мамо, люди кричали і махали. Їх треба було рятувати».
Ольга Омельянчук – журналістка
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
(Рубрика «Точка зору»)
«Тьох-тьох-тьох» – серце у грудях калатає аж так, що закладає вуха. Я стою біля хостелу у Львові й готуюся дати друге у своєму житті телевізійне інтерв’ю. Перше було після вбивства «тітушками» мого колеги та друга – журналіста В’ячеслава Веремія. У другому мала б розповісти, як, сама того не знаючи, зателефонувала підконтрольним Росії бойовикам і попросила віддати тіло закатованого ними студента.
У квітні 2014 року події розвивалися так швидко, що медіа не встигали сфокусуватися. Як тільки ти починав слідкувати за однією подією, у цей же день з’являлася інша. Відтак, не вдавалося поглибитися в жодну із тем. Проте весну, яка змінила всіх нас, я пам’ятаю ледь не по днях. А болюча історія, з якої для мене почалася війна, безперечно, й досі заслуговує на увагу.
Це – дуже особистий спогад про Юрія Поправку та Юрія Дяковського, у вбивстві яких під час інтерв’ю виданню «Гордон» зізнався ексватажок бойовиків, російський полковник Ігор Гіркін (Стрєлков), про те, як одна мама хотіла врятувати сина й зникла сама, і про те, чому час насправді не лікує.
Закатований
Біля старенької п’ятиповерхівки в одному зі спальних районів Києва стоїть середніх років жінка. У неї коротке світле волосся із завитками і повністю відсторонений погляд. Поруч в’ється малюк – тягнеться ручками вгору, похнюпує і, врешті, отримує бажані обійми.
Ярослава, мама 18-річного студента КПІ Юрія Поправки, вже більше тижня шукає свого старшого сина серед живих і мертвих. А сьогодні, 25 квітня 2014 року, її пошуки завершилися. Свого Юрчика жінка впізнала на страшних фотографіях у кабінеті слідчого. На них був він – закатований, а потім викинутий у річку Торець. Поруч, так само зі слідами тортур, перебувало тіло депутата Горлівської райради Володимира Рибака. Саме з цих смертей для мене почалася війна на Донбасі. Хоча насправді так війна почалася для всіх українців.
Активіст Майдану Юрій Поправка зник разом із групою хлопців з «Правого сектору» орієнтовно 17 квітня. Мамі й близьким хлопець сказав, що їде у Харків до знайомих. Пізніше виявиться, що далі його з товаришами чекала дорога в окупований Слов’янськ. На той момент 18-річний Юрій Поправка, 25-річний Юрій Дяковський та 22-річний Віталій Ковальчук і ще декілька їхніх друзів поїхали на Донбас у розвідку. Врешті, обидва Юрії загинули, а Віталій – потрапив у полон.
«А Юра умер»
«Ой, там студент із Києва пропав. А з ним іще люди», – вигукую у редакції напередодні упізнання, читаючи пост Ярослави у фейсбуці. Короткий, але змістовний, з фотографіями Юрчика у жовтій футболці, той запис розлетівся тисячами репостів.
Тема Донбасу тільки-но почала з’являтися у новинах: 13 квітня в Україні оголосили АТО, і в цей же день під Слов’янськом стався перший бій між бійцями підрозділу СБУ «Альфа» і військовими 80-ї окремої аеромобільної бригади, з одного боку, та бойовиками російських гібридних сил з іншого.
Про те, що Юрія менш ніж за тиждень знайдуть убитим разом із Володимиром Рибаком, а пізніше у тій же річці виявлять закатованого Юрія Дяковського, іще ніхто не знав.
Рідним хлопець сказав, що їде у Харків до дівчини, скоро повернеться
Скільком журналістам розповіла про сина після публікації у фейсбуці, Ярослава не пам’ятає. Тремтячим голосом вона, мов мантру, повторювала: «Поїхав у Харків до дівчини. Пропав. Телефон або вимкнений, або там відповідають, що Юра загинув».
За кілька хвилин, теж із дрижанням у голосі, але у редакції, я й сама набираю номер хлопця. Потертий диктофон, як на зло, не слухається, але, все ж, фіксує:
– Ало. Добрий день! А Юру можна?
– А Юра умер.
– Треба ж бути людьми… Віддайте тіло.
Поставлю слухавку. І на видиху розридаюся, як мале дитя. Бо я й була тоді малим дитям, яке виросло після однієї-єдиної розмови.
«Кто ж, деточка, будет замученных в морг везти»
24 квітня, на свій день народження, я весь день буду на роботі. Дзвонитиму у лікарні та морги окупованого Слов’янська із запитанням, чи не знають вони нічого про, можливо, загиблого хлопця на ім’я Юрій Поправка. В тих розмовах, часто бездушних та відверто агресивних, одна з місцевих лікарок, пошепки, так, наче нас підслуховують, скаже: «Нет их здесь. Кто ж, деточка, будет замученных в морг везти».
А вже наступного дня маму Юрчика покличуть на упізнання в райвідділ у Києві.
«Перед смертю, – каже Ярослава, – над Юрою знущалися: зокрема, сильно били та розрізали живіт. За даними слідства, вбивством мого сина, його товариша Юри Дяковского та депутата із Горлівки Володимира Рибака керував особисто росіянин Ігор Гіркін (Стрєлков). А палачі, виконавці катувань, виявилися громадянами України, жителями Харкова й членами «Оплоту» – проросійської організації і бійцівського клубу одночасно».
Після упізнання слідчі у Києві розвели руками – мовляв, Слов’янськ окупований, якщо хочете – їдьте самі забирати. Знесилена пошуками, Ярослава й справді подумувала лишити вдома меншого сина і поїхати на Донбас. Проте жінку вчасно зупинив брат. Андрій Тарасенко був рятувальником, працював у ДСНС, і ледь не повністю забрав на себе організацію поховання племінника. Влітку 2015-го, трохи більше, ніж за рік після тих подій, Андрій загине під час ліквідації пожежі на «БРСМ-Нафта» під Києвом. Тепер Ярослава каже, що її брат завжди рятував інших, а себе врятувати не зміг.
«Я це вперше скажу за, рахуйте, шість років, але поховати сина мені допоміг місцевий співробітник МВС і людська жадібність. Кати захотіли підзаробити і погодилися доставили тіло за гроші. Щоб вони пішли на контакт, нам посприяв один з тамтешніх поліцейських. Ім’я того чоловіка я навіть не запитувала, але знаю, що він ще у 14-му виїхав зі Слов’янська», – розповідає мама Юрія Поправки.
Юрій вчився у КПІ і обожнював бавитися з молодшим братиком
А за шість років після жорсткого убивства сина жінка поділиться зі мною іще однією гіркою правдою. Виявляється, попри звання Героя України та статус одного із Небесної Сотні, слідчі у Києві попросили докази насильницької смерті Юрка. Восени 2014-го, приблизно за півроку після поховання, Ярослава погодилася на ексгумацію – каже, тільки тому, щоб і на папері довести: сина закатували.
«Мені, – підсумовує Ярослава, – болить, скільки б не минуло часу. Шість, десять, двадцять років – мамине серце перестане тужити, хіба, коли саме зупиниться. Зараз я виховую двох молодших синів, але вважаю себе мамою трьох – просто Юрчик тепер слідкує за нами і вами з неба».
Віталік і мама
«Олю, мені страшно. Я чую, як там у застінках СБУ кричать люди», – пошепки каже мені телефоном Галина Купрій.
У компанії, яка через Харків поїхала під Слов’янськ, був її син Віталій Ковальчук. Його, фітнес-тренера з Вінниці, взяли у полон, як і двох Юріїв. Але, на щастя, не вбили. Як потім засвідчить сам молодий чоловік, кинули «на підвал», а не закатували до смерті, тому що погодився перейти на російську і сказав, що ходить до церкви Московського патріархату.
Свої 23 роки Віталій зустріне у полоні. Його битимуть, а потім, приблизно за півтора місяці, таки випустять на волю. Не останню, а, може і головну, роль у звільненні Ковальчука зіграє тоді майже нікому невідомий, а нині скандальний перемовник, один із ексфігурантів справи про нібито державний переворот, повалення в Україні конституційного ладу та сприяння угрупуванню «ДНР», Володимир Рубан.
У квітні 14-го важкохвора Галина Купрій стала першою відомою мені мамою, яка вирішила самотужки визволяти сина. Вольова і пробивна, вона ходила на зустрічі до так званого самопроголошеного «мера» міста Олександра Пономарьова (який, врешті, втік), до силовиків, які зрадили Україну і допомагали російським гібридним силам, – до всіх, хто міг хоч якось вплинути на долю її Віталіка.
Як це часто зі мною буває, я прикипіла до геть незнайомої людини. Бували дні, коли Галина, знесилена невдалими спробами домовитися, кричала мені у слухавку, щоб я сама, раз така розумна, їхала у Слов’янськ визволяти героя своїх текстів. А інколи вона з першої хвилини розмови розуміла, що я теж без сил і з таким теплом, яке буває тільки у мами, просила не затримуватися на роботі й берегти себе.
Востаннє з Галиною Купрій ми розмовляли 8 чи 9 травня. За лічені тижні до звільнення сина вона пропонувала бойовикам, щоб її полонили замість Віталія, дала безліч інтерв’ю, примудрялася передавати записки синові прямо у камеру, а ще показала мені, якою безстрашною може бути людина. В день, з якого я почала писати, що у Слов’янську пропала мама Віталія Ковальчука, ми говорили буквально декілька хвилин. Галина сказала, що налякана і бачить людей зі зброєю. Зв’язок обірвався.
Минуло понад шість років, але ніхто досі не знає, що сталося з мамою першого звільненого зі Слов’янська полоненого. Галину шукали й шукають чоловік та двоє синів. У родини була інформація, що бойовики силоміць вивезли жінку в Луганськ. Втім, її офіційний статус залишається «зникла без вісті».
«42 гріхи»
28 квітня 2014 року в річці Торець виловили тіло ще одного закатованого чоловіка – учасника Революції гідності і тепер уже Героя України Юрія Дяковського. За словами звільненого із полону Віталія Ковальчука, старшого з Юріїв били з особливою жорстокістю. Він був родом зі Львівської області – відтак, автоматично ставав для бойовиків «лютим бандерівцем» та ще більшою загрозою. Як і Поправка, Дяковський не перейшов на російську та не збрехав, що ходить до церкви Московського патріархату.
Юрій Дяковський похований у рідному Стриї Львівської області
У рідному Стриї з Юрієм попрощалися аж 8 травня. Його ховали у закритій труні.
Родина Дяковських багатодітна, набожна та інтелігентна, важко переживає загибель Юрія. У нечастих інтерв’ю його мама Світлана такою «м’якою» українською, яка є тільки на заході, крізь сльози розповідає, як її син з дитинства відстоював честь та справедливість.
«Одного разу, – пригадує Світлана у ролику організації «Родина Героїв Небесної Сотні», – Юрко малим сказав, що не піде до причастя, адже напередодні записав на листку 42 гріхи, а священник вислухав лише 40. Сповідь, казав він, має бути дійсна, коли ти висповідав всі гріхи. Навіть у такому маленькому віці він був строгим та правильним».
Попри катування, Юрій Дяковський не перейшов з бойовиками на російську і не збрехав, що ходить до церкви Московського патріархату
Цю свою строгість до життя, каже мама, Юра не згубив і коли виріс. Він відстоював гідність країни під час Майдану, отримав там поранення, а потім казав мамі, що було страшно, але ж «мамо, люди кричали і махали. Їх треба було рятувати».
Ольга Омельянчук – журналістка
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
На фронте погиб военнослужащий одесской мехбригады
Военнослужащий 28-й отдельной механизированной бригады имени Рыцарей Зимнего похода младший сержант Лимборский погиб вчера вечером на фронте российско-украинской войны.
Об этом сообщили в командовании части.
Воин пал примерно в 19:45 от вражеской пули, попавшей в голову.
Вечная память погибшим за свободу и независимость Украины!
Военнослужащий 28-й отдельной механизированной бригады имени Рыцарей Зимнего похода младший сержант Лимборский погиб вчера вечером на фронте российско-украинской войны.
Об этом сообщили в командовании части.
Воин пал примерно в 19:45 от вражеской пули, попавшей в голову.
Вечная память погибшим за свободу и независимость Украины!
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 01.11.2010
Повідом.: 11254
Реєстрація: 01.11.2010
Повідом.: 11254
всем доброго утра!
земля наполняется водой...
а тем временем -
Российские истребители перехватили самолет США над Средиземным морем: опубликованы фото инцидента.
земля наполняется водой...
а тем временем -
Российские истребители перехватили самолет США над Средиземным морем: опубликованы фото инцидента.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 02.02.2012
Повідом.: 26796
Реєстрація: 02.02.2012
Повідом.: 26796
Раиские стратеги решили пойти проторенноой Совком дорогой
Нехай шастить! І цього разу.
Все буде Україна!
Статус: Офлайн
Реєстрація: 02.02.2012
Повідом.: 26796
Реєстрація: 02.02.2012
Повідом.: 26796
Доба на фронті: втрат у штабі не зафіксували, вояки збили ворожий безпілотник
Минулої доби, 27 травня, збройні формування Російської Федерації сім разів порушили режим припинення вогню. Про це повідомляє пресцентр Об'єднаних сил
Російські окупанти й колаборанти обстріляли наші позиції із заборонених Мінськими домовленостями мінометів калібрів 120 і 82 мм, а також гранатометів різних систем і стрілецької зброї.
Підрозділи Об’єднаних сил, застосовуючи штатне озброєння, своєчасно реагували на ворожі провокації та прицільним вогнем по позиціях загарбників придушували їхню збройну активність.
У районі відповідальності оперативно-тактичного угруповання "Схід" неподалік Новотроїцького ворог зранку обстріляв наші оборонні укріплення з автоматичних станкових і ручних протитанкових гранатометів, а ввечері – із гранатометів і стрілецької зброї.
Поблизу Широкиного російські окупанти й колаборанти задіяли гранатомети різних систем і великокаліберні кулемети.
Поруч зі Старогнатівкою російські найманці обстріляли оборонні укріплення українських воїнів зі стрілецької зброї.
О ранковій порі наші військовослужбовці, які захищають підступи до Мар’їнки, зауважили проліт ворожого безпілотного літального апарата типу квадрокоптера. Застосувавши штатне озброєння, військовики збили цей БПЛА.
По опорних пунктах наших захисників, які виконують завдання в районі відповідальності оперативно-тактичного угруповання "Північ", загарбники відкривали вогонь із мінометів різних калібрів, які давно мали би бути відведеними від лінії бойового зіткнення, і гранатометів.
Зокрема, із мінометів калібру 120 мм, автоматичних станкових, а також протитанкових гранатометів агресор вів вогонь біля Луганського.
Неподалік Кримського та Новолуганського російські окупанти й колаборанти використовували міномети 82-го калібру.
Наші захисники рішуче застосували у відповідь чергові вогневі засоби та припинили ворожу активність.
Втрат серед воїнів ОС внаслідок ворожих обстрілів зафіксовано не було.
Минулої доби, 27 травня, збройні формування Російської Федерації сім разів порушили режим припинення вогню. Про це повідомляє пресцентр Об'єднаних сил
Російські окупанти й колаборанти обстріляли наші позиції із заборонених Мінськими домовленостями мінометів калібрів 120 і 82 мм, а також гранатометів різних систем і стрілецької зброї.
Підрозділи Об’єднаних сил, застосовуючи штатне озброєння, своєчасно реагували на ворожі провокації та прицільним вогнем по позиціях загарбників придушували їхню збройну активність.
У районі відповідальності оперативно-тактичного угруповання "Схід" неподалік Новотроїцького ворог зранку обстріляв наші оборонні укріплення з автоматичних станкових і ручних протитанкових гранатометів, а ввечері – із гранатометів і стрілецької зброї.
Поблизу Широкиного російські окупанти й колаборанти задіяли гранатомети різних систем і великокаліберні кулемети.
Поруч зі Старогнатівкою російські найманці обстріляли оборонні укріплення українських воїнів зі стрілецької зброї.
О ранковій порі наші військовослужбовці, які захищають підступи до Мар’їнки, зауважили проліт ворожого безпілотного літального апарата типу квадрокоптера. Застосувавши штатне озброєння, військовики збили цей БПЛА.
По опорних пунктах наших захисників, які виконують завдання в районі відповідальності оперативно-тактичного угруповання "Північ", загарбники відкривали вогонь із мінометів різних калібрів, які давно мали би бути відведеними від лінії бойового зіткнення, і гранатометів.
Зокрема, із мінометів калібру 120 мм, автоматичних станкових, а також протитанкових гранатометів агресор вів вогонь біля Луганського.
Неподалік Кримського та Новолуганського російські окупанти й колаборанти використовували міномети 82-го калібру.
Наші захисники рішуче застосували у відповідь чергові вогневі засоби та припинили ворожу активність.
Втрат серед воїнів ОС внаслідок ворожих обстрілів зафіксовано не було.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 02.02.2012
Повідом.: 26796
Реєстрація: 02.02.2012
Повідом.: 26796
Віталій Портников: Американці перейшли до відкритих сигналів
Після того, як в українських медіа з'явилися повідомлення про негласні сигнали з держдепартаменту – американські дипломати пояснювали українським колегам, до яких катастрофічних наслідків може призвести втручання офісу Володимира Зеленського у передвиборчу кампанію в США – американці перейшли до відкритих сигналів, досить рідкісного інструмента у двосторонніх відносинах, пише Віталій Портников у блозі для "Еспресо".
Перший такий явний сигнал – колективний лист колишніх американських послів в Україні. Підписали всі, хто тільки міг – за винятком другого посла Вільяма Міллера і восьмого посла Джеффрі Пайєтта, що працює зараз очільником американського дипломатичного представництва в Греції.
Не потрібно тішити себе ілюзіями, що це – лист відставників, які просто хочуть нагадати про себе. Американські посли, навіть і у відставці – люди системи. І це дуже різні люди, з різними зв'язками в американських політичних колах. Когось призначали президенти-республіканці, когось – демократи. Для когось посада посла в Україні була вінцем дипломатичної кар'єри, а для когось – одним з етапів. І вплив такої людини – ну, наприклад, Джона Тефта, який до посольства у Києві керував диппредставництвами у Литві та Грузії, а з української столиці вирушив до Москви – не визначається перебуванням в Україні.
Поставити свої підписи під спільною заявою настільки різних людей могло змусити тільки одне – чітке розуміння загрози для американо-українських відносин, загрози для самої України і американських інтересів у регіоні. І чітке розуміння настроїв у американському істеблішменті. Не настроїв у якомусь окремому його сегменті, а настроїв загалом. І те, що самому президенту Дональду Трампу або комусь із його родичів може і сподобатися історія із розмовами Порошенка і Байдена, нічого не змінює. У США все визначає саме система, а не чиясь сім'я або чиясь примха. Навіть якщо це примха голови держави і навіть якщо це його сім'я.
І коли досвідчені дипломати стверджують, що їх “вражають спроби втягнути Україну у внутрішні політичні процеси в Америці у контексті майбутніх виборів президента США у 2020 році. Ці зусилля сприяють помилковому і токсичному наративу, який не має підстави в реальності американо-українських відносин, може послабити відносини між США і Україною та внести розкол між двома країнами. Це не відповідає інтересам жодної з країн”, – так це не їхня особиста думка.
Це – позиція держави.
Залишилося тільки зрозуміти, чи здатний офіс Володимира Зеленського вловлювати сигнали з Вашингтону хоча б тоді, коли ці сигнали передаються відкритим текстом, вже без жодних еківоків і кулуарних дзвінків. Якщо розуміння не буде, у наших відносинах з США виникнуть серйозні проблеми, вирішувати які доведеться вже спадкоємцю Володимира Зеленського.
Після того, як в українських медіа з'явилися повідомлення про негласні сигнали з держдепартаменту – американські дипломати пояснювали українським колегам, до яких катастрофічних наслідків може призвести втручання офісу Володимира Зеленського у передвиборчу кампанію в США – американці перейшли до відкритих сигналів, досить рідкісного інструмента у двосторонніх відносинах, пише Віталій Портников у блозі для "Еспресо".
Перший такий явний сигнал – колективний лист колишніх американських послів в Україні. Підписали всі, хто тільки міг – за винятком другого посла Вільяма Міллера і восьмого посла Джеффрі Пайєтта, що працює зараз очільником американського дипломатичного представництва в Греції.
Не потрібно тішити себе ілюзіями, що це – лист відставників, які просто хочуть нагадати про себе. Американські посли, навіть і у відставці – люди системи. І це дуже різні люди, з різними зв'язками в американських політичних колах. Когось призначали президенти-республіканці, когось – демократи. Для когось посада посла в Україні була вінцем дипломатичної кар'єри, а для когось – одним з етапів. І вплив такої людини – ну, наприклад, Джона Тефта, який до посольства у Києві керував диппредставництвами у Литві та Грузії, а з української столиці вирушив до Москви – не визначається перебуванням в Україні.
Поставити свої підписи під спільною заявою настільки різних людей могло змусити тільки одне – чітке розуміння загрози для американо-українських відносин, загрози для самої України і американських інтересів у регіоні. І чітке розуміння настроїв у американському істеблішменті. Не настроїв у якомусь окремому його сегменті, а настроїв загалом. І те, що самому президенту Дональду Трампу або комусь із його родичів може і сподобатися історія із розмовами Порошенка і Байдена, нічого не змінює. У США все визначає саме система, а не чиясь сім'я або чиясь примха. Навіть якщо це примха голови держави і навіть якщо це його сім'я.
І коли досвідчені дипломати стверджують, що їх “вражають спроби втягнути Україну у внутрішні політичні процеси в Америці у контексті майбутніх виборів президента США у 2020 році. Ці зусилля сприяють помилковому і токсичному наративу, який не має підстави в реальності американо-українських відносин, може послабити відносини між США і Україною та внести розкол між двома країнами. Це не відповідає інтересам жодної з країн”, – так це не їхня особиста думка.
Це – позиція держави.
Залишилося тільки зрозуміти, чи здатний офіс Володимира Зеленського вловлювати сигнали з Вашингтону хоча б тоді, коли ці сигнали передаються відкритим текстом, вже без жодних еківоків і кулуарних дзвінків. Якщо розуміння не буде, у наших відносинах з США виникнуть серйозні проблеми, вирішувати які доведеться вже спадкоємцю Володимира Зеленського.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 02.02.2012
Повідом.: 26796
Реєстрація: 02.02.2012
Повідом.: 26796
"Северный поток – 2" зарывают все глубже на дно
Казалось бы, без малого полгода прошло с того момента, как российское судно-трубоукладчик "Академик Черский” отправилось в холодные балтийские воды для завершения строительства трубопровода "Северный поток – 2", запутывая своим маршрутом недоброжелателей, а новых перспектив завершения этого строительства так и не появилось. Вместо этого, наоборот, всплывает все больше подводных камней, которые и станут подводной надгробной плитой для амбициозного многомиллиардного проекта Кремля.
Как известно, посол США в ФРГ Ричард Гренелл сообщил немецкому изданию Handelsblatt о том, что американский политикум единодушно, что республиканцы, что демократы, одобряет идею ввода новых санкций против газопровода "Северный поток – 2".
Казалось бы, в этой истории с вводом санкций нет ничего нового и именно по этой причине россия (страна-террорист) решила достраивать газопровод своими силами, используя свои технические ресурсы – судно "Академик Черский". Ведь россиянам, как известно, санкции нипочем!
Но вот в том-то и дело, что даже на нынешнем этапе, имея в Балтике своё судно и полную готовность к прокладке трубы, работы до сих пор не могут начаться.
Во-первых, потому что Дания до сих пор не выдала "Газпрому" разрешения на прокладку газопровода посредством судна с системой динамического позиционирования, коим и является "Академик Черский".
А во-вторых, до сих пор судно "Академик Черский" не получило страховку на проведение трубоукладочных работ, что является обязательным условием Датского энергетического агентства. Ни одна уважающая себя страховая компания, проводящая подобного рода виды страхования, не готова рисковать своим будущим ради российского трубоукладчика. Ну а российские страховые компании в ДЭА не принимаются во внимание как благонадежные.
И вот, в контексте этих юридических проблем, представляющих собой замкнутый круг, звучит анонс новых санкций против "Северного потока – 2".
Строительство российской трубы, которая проектировалась в эпоху газовых сверхприбылей и ценообразования в пределах $300–400 за 1 тыс. кубометров, уже видится, с учетом вложенных в неё средств, неокупаемым. В свою очередь, чем дольше затягивается процесс завершения её строительства, тем меньше места российскому газу остается на европейском рынке, который интенсивно завоевывают конкуренты РФ.
А потому, в контексте всего вышеизложенного и нынешних реалий на рынке, я сомневаюсь уже не столько в экономической оправданности проекта, который изначально был элементом энергетической внешней политики Кремля, замкнутой исключительно на элемент сырьевого шантажа, сколько в том, завершат ли его в принципе. Разумеется, технические возможности его завершить у россии есть, но какой смысл будет к тому моменту от этой трубы?
С другой стороны, эта труба высасывает из бюджета россии колоссальные средства, которые могли быть направлены… Нет, не на улучшение жизни россиян или поддержку экономики и малообеспеченных слоев населения, а на реваншистские гибридные проекты в других странах. А так – определенная польза от этой трубы все же есть.
zloy-odessit
Казалось бы, без малого полгода прошло с того момента, как российское судно-трубоукладчик "Академик Черский” отправилось в холодные балтийские воды для завершения строительства трубопровода "Северный поток – 2", запутывая своим маршрутом недоброжелателей, а новых перспектив завершения этого строительства так и не появилось. Вместо этого, наоборот, всплывает все больше подводных камней, которые и станут подводной надгробной плитой для амбициозного многомиллиардного проекта Кремля.
Как известно, посол США в ФРГ Ричард Гренелл сообщил немецкому изданию Handelsblatt о том, что американский политикум единодушно, что республиканцы, что демократы, одобряет идею ввода новых санкций против газопровода "Северный поток – 2".
Казалось бы, в этой истории с вводом санкций нет ничего нового и именно по этой причине россия (страна-террорист) решила достраивать газопровод своими силами, используя свои технические ресурсы – судно "Академик Черский". Ведь россиянам, как известно, санкции нипочем!
Но вот в том-то и дело, что даже на нынешнем этапе, имея в Балтике своё судно и полную готовность к прокладке трубы, работы до сих пор не могут начаться.
Во-первых, потому что Дания до сих пор не выдала "Газпрому" разрешения на прокладку газопровода посредством судна с системой динамического позиционирования, коим и является "Академик Черский".
А во-вторых, до сих пор судно "Академик Черский" не получило страховку на проведение трубоукладочных работ, что является обязательным условием Датского энергетического агентства. Ни одна уважающая себя страховая компания, проводящая подобного рода виды страхования, не готова рисковать своим будущим ради российского трубоукладчика. Ну а российские страховые компании в ДЭА не принимаются во внимание как благонадежные.
И вот, в контексте этих юридических проблем, представляющих собой замкнутый круг, звучит анонс новых санкций против "Северного потока – 2".
Строительство российской трубы, которая проектировалась в эпоху газовых сверхприбылей и ценообразования в пределах $300–400 за 1 тыс. кубометров, уже видится, с учетом вложенных в неё средств, неокупаемым. В свою очередь, чем дольше затягивается процесс завершения её строительства, тем меньше места российскому газу остается на европейском рынке, который интенсивно завоевывают конкуренты РФ.
А потому, в контексте всего вышеизложенного и нынешних реалий на рынке, я сомневаюсь уже не столько в экономической оправданности проекта, который изначально был элементом энергетической внешней политики Кремля, замкнутой исключительно на элемент сырьевого шантажа, сколько в том, завершат ли его в принципе. Разумеется, технические возможности его завершить у россии есть, но какой смысл будет к тому моменту от этой трубы?
С другой стороны, эта труба высасывает из бюджета россии колоссальные средства, которые могли быть направлены… Нет, не на улучшение жизни россиян или поддержку экономики и малообеспеченных слоев населения, а на реваншистские гибридные проекты в других странах. А так – определенная польза от этой трубы все же есть.
zloy-odessit
fesky64
F
Прекратить огонь в обмен на снятие санкций: россия (страна-террорист) шантажировала ООН
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.