Дідок на фото помер вчора ввечері.
Йому було 93 роки.
Ні, це не відомий модельєр, не японський автодизайнер і не творець корейського економічного чуда. Він не зняв геніальних фільмів і не запатентував водневий двигун. Не створив месенджер KakaoTalk і не боровся з забрудненням світового океану.
Насправді людина на фото монстр і кінчений виродок. В середині сімдесятих він був другою людиною та одним з ідеологів людоїдського режиму червоних кхмерів у Камбоджі. Його зловіща тінь стояла за спиною Пол Пота і певний період він навіть очолював уряд Демократичної Кампучії, як по іронії долі, наче знущаючись, назвали країну червоні уроди.
В середині сімдесятих у Сінгапурі був пік розквіту економічного дива Лі Куан Ю. І одночасно всього за тисячу кілометрів (це менше відстані між Луцьком та Маріуполем) на іншому кінці Сіамської затоки червоні кхмери забивали сотні тисяч людей палицями і сапками до смерті, будуючи суспільство аграрного комунізму, де немає шкіл, міст, науки і релігії, немає сімей та імен, а є лиш робота на рисових полях, комуністичні общини, цитатники Пол Пота і щастя в очах будівничих нового суспільства.
Думаєте, лідери червоних кхмерів бути неотесаними селюками з джунглів, які ніколи не бачили туалетного паперу і телевізора? Як би й не так. Більшість з них вчилися в Парижі, а герой мого сьогоднішнього посту в Таїланді, який в ті часи був для кхмерської молоді чимось на зразок Польщі для сучасних українських студентів. Але відівшись і нахапавшись модних лівацьких ідей, юні комуністи-романтики повернулись на батьківщину і організували своєму народу м’ясорубку, через яку за неповних чотири роки примудрились пропустити кожного третього співвітчизника.
Режим червоних кхмерів не те, щоб влаштовував всіх тогочасних геополітичних гравців у світі, але й не хвилював настільки, щоб вв’язуватись у ще одну авантюру в далеких і глухих джунглях задля його повалення. Більше того, побічно він був декому з них навіть вигідний. Наприклад США і маоістському Китаю, які дивилися на червоних кхмерів як на противагу В’єтнаму - протеже СРСР в регіоні.
Тобто всього лиш сорок років тому в світі існував режим комуністичних канібалів які примудрилися за кілька років загнати свою країну в без малого первіснообщинний лад. І знаєте як він впав? Думаєте, ООН ввела миротворців? Ніт. Червонокхмерські ідіоти розпоясались настільки, що вирішили почати війну з В’єтнамом, який лиш кілька років перед тим виграв війну в Сполучених Штатів). Маразм ситуації був таким, що для порівняння уявіть, якби Придністров’я без підтримки РФ вирішило напасти на Україну. Звісно, В’єтнам без особливих проблем розмазав як топлене масло армію кхмерів, яка пересувалась, лол, на велосипедах(!), бо вся техніка була знищена ними ж самим в рамках боротьби з буржуазними пережитками і розкішшю. За кілька днів в’єтнамці зайняли столицю кхмерів Пномпень. Формально 7 січня, коли впала столиця червоних кхмерів, і вважається кінцем правління їх режиму в Камбоджі. Насправді ж вони відступили у важко доступні райони на заході країни, в прикордоння з Таїландом і там ще два десятиліття вели партизанську війну з новим камбоджійським урядом та в’єтнамським контингентом. А остаточно склали зброю лиш у квітні 1998 року після смерті їх ідейного лідера Пол Пота.
А тепер найцікавіше, як гадаєте, якою була відповідальність хоча б найвищих функціонерів кхмерського режиму, які безпосередньо запускали маховик та керували масовим терором?
Формально над ними був трибунал, довгий і нудний судовий процес, де червоним канібалам дали адвокатів і всі блага західної юриспруденції, включно з презумпцією невинуватості, які вони в свій час так старанно нищили. До 2007 року еліта кхмерів навіть не сиділа у в’язниці, вони формально знаходились під домашнім арештом, а по факту жили по своїх приватних садибах де в них ще й була охорона з їх колишніх бійців. І засудили всю цю публіку лиш у 2013-14 роках і то виключно через шалений тиск суспільства як у самій Камбоджі, так і ряду міжнародних організацій.
Правда, сидіти у концтаборах, в які вони в свій час перетворили всю країну, виродкам не довелось. Борці з західним стилем життя сиділи у відносно комфортабельних камерах, писали мемуари і виступали на судах з промовами, де переконували, що вони насправді патріоти, які боролись за народне щастя а над ними чинять розправу. «Герой» мого допису Нуон Чеа майже весь час не вилазив з лікарень, які тридцять років тому червоні кхмери ліквідували пояснюючи, що лікарі це шарлатани і буржуйські прислужники. Якщо вдуматись, то якось навіть важко уявити, що в той час, коли ми говорили про штучний інтелект, державу в смартфоні та колонізацію Марсу, якихось 24 години тому, ця людина дихала з нами одним повітрям. З усієї верхівки кхмерів в живих тепер залишився лиш один – 88-річний Кхієу Самфан, який в ієрархії кхмерів був «братом №5». Ясна справа, він також доводить, що ні в чому не винен, і що півтора мільйони трупів це видумки західних імперіалістів та провокації внутрішніх ворогів у партії, які навмисно хотіли опорочити світлі і чисті ідеї кхмерського комунізму.
