Поїду погуляю я у Львів, — якось подумала я.
І вже через дві години стояла на платформі: у блакитній сукні, з легкою сумкою, книжкою і відчуттям маленької пригоди.
Інтерсіті дихнув теплом, ковтнув мене всередину — і поніс назустріч моєму улюбленому місту.
Купе.
Там уже сидів чоловік років 60.
Я привіталася, сіла біля вікна, відкрила книгу.
Він напружився так. Здавалося — навіть перестав дихати .
Потяг рушив.
Сонце світило, вагон був тихий, все складалося в ідеальну картинку. Я вже майже відчула запах львівської кави, навіть не доїхавши.
І тут він заговорив.
Я подумала: ну, чому б і ні.
Дідусь виглядав абсолютно безпечним. Рубашка, класичні джинси, сандалі (правті, Госпаді), трохи скутий, трохи розгублений.
Той тип людей, якому хочеться сказати: “та сідайте ближче, розкажіть, як ваше життя”.
І він розповів.
Про дружину.
Про дітей.
Про онука.
Про роботу.
Про дорогу додому.
Я навіть розчулилася. Думаю: от же ж, який милий. Просто хоче поговорити. Просто людина.
Просто.
До одного маленького сюжетного повороту.
— У мене є ще одна сім’я… у Харкові.
Пауза.
Мій шок у шоці.
У мозку “перезавантаження”.
Моє обличчя зробило той вираз, коли ти не впевнений, що це не жарт… але це не 1 квітня.
Дві. Сім’ї.
Дружина, діти… і навіть кіт.
У Харкові.
І у Львові.
Я сиджу. Дивлюся. Думаю.
Ні, не думаю. Я ЗАВИСЛА!.
Переді мною сидить максимально непримітний чоловік у САНДАЛЯХ…
І живе подвійне життя, як герой серіалу на Netflix.
Я тихо закрила емоції, відкрила книгу і зробила вигляд, що я тепер — інтроверт. Глибокий. З травмою.
В купе запала тиша.
І тут…
(бо, як виявилося, це ще не фінал)
На сторінку моєї книги повільно сповзає записка. Як лавина. Повільно. Неминуче.
Я дивлюся.
Номер телефону.
Ім’я: Віктор.
Піднімаю очі.
— Це мій номер. Давайте будемо спілкуватися.
(пауза, але це ще не все)
— Ірино, я хочу, щоб ми з Вами познайомилися ближче. Я коли буду їхати між Львовом і Харковом… буду зупинятися в Києві на день. Щоб проводити час з Вами.
…
На моєму обличчі почалися титри.
Фінальні. З музикою.
Я сиділа і думала:
“Тобто… ти вже ведеш два сезони, і вирішив запустити третій?”
Оце так… стратегія масштабування.
Я мовчки встала.
Взяла книгу.
Сумку.
І свою травмовану нервову систему..
І вийшла.
Решту дороги я провела на відкидному сидінні в коридорі вагону. Дивилася у вікно і намагалася зрозуміти головне:
Як.
ЯК????
Як чоловік у сандалях і з зажатими плечима живе життя, де в нього дві сім’ї в різних містах…
і ще має ресурс пропонувати третю.
Мораль?
Якщо вам здається, що ви не вивозити життя — просто згадайте, що десь їде Віктор.
І в нього все під контролем.
Ну… майже 😄
Проти +18 сьогодні.
Книга видана в 1993 році, і начебто до нинішнього часу і автор казок, і художник мешкають в Харкові. Книжка у мене давно, і здається, мені її віддав наш форумчанин, але відкрила ось тільки зараз, коли ми на ніч дочитали англійські казки і вирішили приступити до слобожанських 
