В ці дні згадується весна 22, коли прокачка нашої адаптивності неслась дуже швидко.
Переїзжаєш ближче до сховища. Замість думок шо готувати на вечерю ти думаєш варто йти на ніч в підвал чи ні, бо ж місць там небагато і найкращі займуть, поки ти думаєш. Слухаєш сантехніка, який криє і русню і вас всіх матом, бо ви біля вентиля з гарячою водою в підвалі тусите. Доїдаєш залишки тортика, розуміючи що хз коли ти ще його поїси.
Робиш вибір - їхати на вокзал і тікати далеко чи виїхати за місто. Тримаєш на думці всі можливі дороги на захід з того місця де ти є. Аналізуєш пропозиції друзів з різних куточків країни. Ще 23.02 ти планувала на завтра школу, басейн і поліклініку, а 23.03 твоя дитина вже влаштована в школу в області, ти трешся в чергах в цнап пліч о пліч з ще хуєвою тучею людей з твого району, намагаючись зареєструватись впо і носиш куртку з благодійної допомоги, яку принесли тобі люди міста, в якому ти зараз живеш.
А 24.04 ти вже живеш в дальньому кутку країни, де ніколи до того не була і нікого не знаєш, куди приїхала з дітями і сумками, заплативши за квиток, зате в пустому поїзді, бо всі хто хотів поїхали ще в березні. Яскравий спогад квітня 22 - я їду з області в Харків на вокзал електричкою і бачу інше місто, не таке як на Північній та Рогані, ніби два різних Харкова.
А яскравий спогад березня, йшла в місто шукати їжу а назустріч тьотя з цілим лотком яєць, і цей лоток у неї в руках аж сяяв, разом з нею, і трохи моторошно, оці історії 32-33 років, коли поїхав по їжу і не повернувся, бо по дорозі додому все відібрали а самого в кущі скинули - цілком реальна тема.