ПОДИВИЛАСЯ СВІТУ
— Досить! — заявила своєму Іванцеві. — Я також не ликом шита. Тепер ти сиди з дітьми. А я поїду, світу побачу...
Сіла в екскурсійний автобус. Поїхала до Кривчицьких печер. Це на Тернопільщині.
Біля входу в печеру молодий екскурсовод довго дивився на мене. Ніби оцінював.
— Ви, — каже, — мабуть, там не пройдете. Є дуже вузькі і низькі місця.
Я обурилася:
— З вашого боку це не зовсім гречно. А пройти я можу навіть там, де ви не пройдете.
Зайшли в підземелля.
Крок за кроком. Крок за кроком. Під гору — на долину. Праворуч — ліворуч.
— Над нами, — розповідає екскурсовод, — сімнайцять метрів гіпсових порід, трийцять метрів вапняків і сорок метрів землі...
Душа моя поповзла у п’яти.
Кажу:
— А воно не впаде?
— Та ні, — каже. — Останній обвал був в одна тисяча дев’ятсот тринадцятому році... Після революції ще не падало...
Господи, думаю, і чорти мене сюди понесли!
— А назад, — питаю, — повернутися не можна?
— Не можна. За нами йде інша група. Не розминетеся.
От біда.
— А до виходу далеко?
— Два з половиною кілометри.
— О Боже!
— Звідси ближче до чорта, ніж до Бога! — каже чоловік, що іде за мною. І питає: — А у вас діточок багато?
— Троє, — кажу майже крізь сльози...
Екскурсовод провадить далі:
— Зараз ми з вами знаходимося у гроті, що називається «Втрачена надія». Ось бачите, перед вами ніби голова жінки...
Я нічого не бачу. У мене в голові гупає. Здалини ніби чую голос свого Іванця: «Марусю, вернися! Не залишай нас сиротами!»
— Якщо мати добру фантазію, — зауважила жінка, що попереду мене, — то можна собі уявити, що біля цієї голови — одразу й ноги...
У мене ноги підкошуються. Лепечу:
— Я не маю чим дихати.
— Маєте! — каже екскурсовод. — Тут двайцять сім процентів кисню. Більше, ніж надворі.
Мені стало трішки легше. Думаю. Там надворі сонечко сяє. Хмарки по небу плавають, як човники. Сади цвітуть. Вітерець повіває. Іванцьо з кумом сидять під яблунею. Огірочками закусують. А мене в цю діру понесло... Допоможи мені, сило небесна, звідсіля вибратися. Я їм картопельки зварила б. М’ясця підсмажила б...
— Будьте обережні, — застеріг екскурсовод. — Попереду найскладніша ділянка маршруту.
Просуваюся, ніби на ватяних ногах. А то за які гріхи мені така кара? Та чи я кого пограбувала? Чи я кому шкоду зробила? Чи я когось словом образила? Хіба що Йванця часом. Та й то за діло. Чи кумі виказала, що вона загребуща. Так то ж свята правдонька...
Дзиґа, що йшла попереду мене, зникла у вузенькій щілині. А в мене аж дух перехопило. А я як туди пролізу? Та шпарина ніби блискавкою пробита. Зигзагом. І вузюсінька-вузюсінька.
Я попробувала прямо — стегна не пускають. Попробувала боком — груди і живіт.
— Де ви там? — кричить екскурсовод.
— Тут жінка застрягла! — відповідають йому.
Я ж упхнулася в ту щілину — ні сюди, ні туди.
— Допоможіть! — благаю крізь сльози.
Чоловік, що йшов позаду, спробував мене підіпхнути.
Марні старання. Ніби я туди вросла. Стирчу між скелями. Скоцюрблена.
Повернувся екскурсовод. Гукає чоловікові, що позаду мене:
— Треба по частинах!
Я ледь не втратила свідомості. «Невже вони мене демонтувати збираються!»
— Пропихайте руку між породою і тілом! — командує екскурсовод чоловікові. — І вминайте живіт, груди. А ви у цей час, — каже мені, — намагайтеся пропихати ту ділянку тіла, яку він вминає.
Почалося. Содом і Гоморра. Я спочатку обурювалася. Тоді здалася на Божу волю і чоловічі руки. Такого масажу ще світ не бачив. Здавалося, що вминання триває вічність.
Підійшла група, що за нами. Перепитують:
— Що там? Невже обвал?
Спільними зусиллями двох груп мене випхали. Я відчула, що стала легенька-легенька. Мов пір’їна. Побачила денне світло і розридалася, як мала дитина.
Приїхала додому, Іванцьо з дітьми мене біля воріт зустрічають.
— Ну що, — питає, — побачила трохи світу?..
1984
