Для чого Росії "Північний потік-2" та на чию підтримку може сподіватися Україна
Три роки тому "Газпром" повідомив про нібито розірвання договору щодо "Південного потоку". Для Росії енергетичні війни – ще одна складова агресії в Україні та світі, яка триває вже значно довше, ніж звичайна війна.
Росія відома тим, що у неї погано виходить виробляти щось технологічно складніше за відра та балалайки, єдиним виключенням тут можна назвати хіба що зброю, але скоріше радянських зразків.
Тому я не повідомлю вам нічого нового сказавши, що Росія була і залишається сировинною державою, якій іноді маряться геополітичні амбіції.
Покійний сенатор Джон Маккейн дуже влучно назвав її бензоколонкою, яка намагається видавати себе за країну. Якщо продовжити цю думку, то єдина влада яку має бензоколонка – це влада обирати кому і скільки палива дати, по якій ціні і коли. Цією простою тезою можна пояснити більшу частину російських зовнішньополітичних рішень.
Одразу після Другої Світової війни, коли в Радянському Союзі будували перший газопровід "Саратов – Москва", займався цим військобуд, який очолював Лаврентій Берія. Водночас він курував створення радянської атомної бомби. Здається, для СРСР газопровід та бомба були речами одного порядку.
Починаючи з 1960 року Радянський Союз намагався налагодити системні поставки газу в Європу. Тоді Хрущов уклав з президентом італійської нафтогазової компанії ENI угоду про торгівлю нафтою і газом. Для транспортування газу необхідні були труби великого діаметру, які радянський союз зібрався закуповувати в Німеччині, з якою й підписав відповідну угоду.
Через три роки канцлер Конрад Аденауер скасував цю угоду. У 1967 році після запуску експортних трубопроводів "Дружба" і "Братство" радянський газ почав надходити до Чехословаччини. В 1970 канцлер ФРН Брандт та Брежнєв підписали договір "газ за труби", згідно з яким Німеччина почала постачати Радянському Союзу труби великого діаметра, а й закуповувати радянський газ.
Вже за рік СРСР запропонував ФРН ще одну газову угоду – подвоєння законтрактованого газу та одночасно розбудову газотранспортної системи в СРСР, завдяки німецьким кредитам та трубам.
В 1973 році радянський газ вперше пішов в Західну та Східну Німеччину. До 1975 року Радянський Союз уклав контракти з Болгарією, Угорщиною, Фінляндією, Італією і Францією і наростив обсяг поставок газу з 6,8 мільярда кубометрів в 1973 році до 19,3 мільярда кубометрів в 1975 році.
У 1978 році почалися поставки природного газу в Югославію, в 1979 році – в Румунію. Таким чином, в 1980 році сумарний обсяг експорту радянського газу в Європу становив 54,8 мільярда кубометрів. Поставки в Туреччину почалися в 1987 році після завершення будівництва Трансбалканського газопроводу.
Курувало газові питання в союзі Міністерство газової промисловості, що в 1989 році було перетворено в Державний газовий концерн "Газпром", а в 1992 він став акціонерним товариством.
Після приходу Путіна до влади газ почали використовувати у якості інструменту тиску на інші країни. Зокрема, через довгострокові контракти. В них прописували так зване "положення про пункт призначення", яке виключало можливість перепродажу газу, що поставляється в рамках контракту, третім країнам.
Тобто з кожною країною була встановлена двостороння торгівля, де Росія диктувала свої умови. Це давало їй можливість встановлювати ціни індивідуально, роблячи їх чинником політичного тиску. Вони були більшими для менш слухняних і меншими для друзів. Друзі за це мали іти на поступки, для нас, наприклад, ці поступки були у сфері суверенітету.
Росія завжди любила влаштовувати імітацію сили та впливу. 1 січня 2009 року "Газпром" припинив постачання газу на територію України. 7 січня Росія повністю перекрила вентиль. Без газу залишилися Болгарія, Греція, Хорватія, Угорщина, Австрія, Румунія, Словаччина та Польща. До переговорів під'єналася Єврокомісія. Тиждень пройшов в атмосфері невизначеності, протистояння і взаємних звинувачень.
А у 2009 році Європейський союз у відповідь на спробу Росії домінувати на внутрішніх газових ринках ЄС, прийняв Третій енергопакет.
Третій енергопакет – це такий набір директів, щоб не допустити монополізації Європейського енергоринку, розділивши функції виробництва, доставки та збуту енергоносіїв.
Зокрема, завдяки Третьому енергопакету, оператори газопроводів що з’єднують "Північний потік" з європейською газовою інфраструктурою не мають права завантажувати себе газом з "Північного потоку" на 100%, а змушені лишити половину для інших постачальників, навіть якщо їх нема.
На жаль, поки що Третій енергопакет не поширюється на газопроводи, що ідуть по дну моря. Але, скоріше за все це питання часу.
Що ж стосується "Північного потоку-2", то його потужності разом з турецьким потоком має стати для того, щоб повністю зупинити транзит через Україну.
За таких умов за словами очільника НАК "Нафтогазу" Андрія Коболєва, через якийсь час нам доведеться просто демонтувати частину магістральних газопроводів, які проходять територією України.
Росії це вигідно – зупинивши транзит через нашу територію, вона розв’яже собі руки у питаннях війни, бо матиме альтернативний маршрут для збуту газу і заробітку грошей у випадку перекриття української ГТС чи її руйнування через бойові дії.
Більше того, зупинка російського транзиту через нас стане ударом по нашому бюджету у розмірі 3 мільярда доларів, а це фактично розмір нашого нехай і кволого економічного зростання, або бюджету Міноборони. Цю цифру складно буде перекрити навіть з допомогою МВФ.
Але це вкрай негативний сценарій і у нас є що йому протиставити.
Юристи "Нафтогазу" уже мають позитивну історію судових протистоянь з Росією. І зараз ми знаходимось у процесі стягнення з "Газпрому" боргу. Це призводить до арештів їх активів у Європі. Зокрема активів пов’язаних з проектом "Північний потік-2".
У разі зупинки транзиту ми матимемо шанс отримати з Росії іще 12 мільярда через суд, у разі його виграшу. Крім того Єврокомісія і Європарламент показали що не солідарні з Німеччиною у підтримці "Північного потоку-2" і зайняли позицію вигідну для України.
Усі ці події змусили "Газпром" домовлятися з нами. В перспективі це має призвести до гарантій транзиту значних обсягів газу через Україну, достатніх для того, щоб ми на цьому продовжили заробляти.
Зрештою, це не перша і не остання газова війна між нами і Росією. І хоч сам факт будівництва нового "Північного потоку" є для нас дуже неприємним, але це не означає, що ми не зробимо нічого у відповідь. Росії ще прийдеться здобути право прокачувати через нього газ, який мав іти через нас. А ще їй прийдеться довго і болісно протистояти нам у судах.
Звичайно, дуже болісно, що в цьому питанні Німеччина перестала бути нашим союзником і почала казати, що "Північний потік" – це суто економічний проект, але більша частина Європи і Сполучені Штати Америки залишились за нас.
Якщо подивитись на ситуацію трішки ширше, то Росія зараз вичікує. Вона вичікує на результати виборів у нас та в частині країн Європи, небезпідставно сподіваючись, що це покращить ситуацію на її користь.
У цей час вона прокладає трубу дном Балтійського моря і затягує танки на наш кордон. Це не означає, що у неї буде шанс одним чи другим у повній мірі, але вони шукатимуть для цього можливості.
Танки і енергоресурси у Росії завжди були пов’язані. Питання лише у тому, як далеко їм дозволять зайти наші дипломати, політики та військові.
Автор: Віталій Дейнега
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Ученые изнасиловали журналиста (с)
Online. Абоненты будут переведены на условия тарифного плана Гаджет.