МОСКОВІЯ Географічні та кліматичні умови життя нашого північно-східного сусіда виростили люд з дещо відрізняючимся від нашого менталітетом. Особливо цю різницю посилив перехід наших предків до землеробства. Якщо українець в середині ХVII століття все більше освоював риси "толерантного порпача в землі", то в так званому "нечорнозем'ї" все ще в основі було мисливство, збирання інших дарів природи. До речі, навіть в ХХ столітті Москва викидала величезні гроші для підняття сільського господарства в Нечорнозем'ї. А мисливство та інше "збирання" породжує більш агресивний менталітет ніж у хлібороба. Ця держава виникла на задвірках Русі та й всієї Європи на базі неконсолідованих народів угро-фінської групи. Подальші матеріали будуть спиратися частково на книгу В. Білінського «Країна Моксель» та матеріали з Вікіпедії.
КОРІННЕ НАСЕЛЕННЯ Угро-фіни були автохтонним населенням межиріччя Оки й Волги, які прийшли в Европу з Азії і до своєї монголоїдної бази частково увібрали в себе европеоїдну домішку ще до приходу слов'ян. Їх племена есті, весь, меря, мордва, чемерис входили до готського королівства Германаріха в ІV ст. Літописець Нестор в Іпатіївському літописі вказує близько двадцяти племен уральської групи (угро-фінів): чудь, ліви, води, ямь весь карели, югри, печери, самоїди, пермяки,черемис, литва, зимегола, корсь, нерома, мордва, меря, мурома і мещери.
Згідно археологічних даних, ареал розселення чудських племен у східній Європі залишався незмінним протягом 2 тисяч років. Ця сталість викликана географічною ізоляцією серед боліт та лісів, через які не відбувалася міграція народів. Угро-фінські племена належать до урало-алтайської групи і тисячу років тому були близькі до печенігів, половців, хозар, але знаходились на значно нижчому, ніж останні, рівні суспільного розвитку, фактично, предки московитів були тими ж печенігами, тільки лісовими. На той час це були найпримітивніші і найвідсталіші у культурному відношенні племена на території географічної Європи. Не лише в далекому минулому, але ще на зламі 1 та 2 тисячоліть вони були канібалами. Грецький історик Геротод (5 ст. до н.е.) називав їх андрофагами (пожирачами людей), а Нестор-літописець уже в період Руської держави - самоїдами. По способу економічного життя ці племена відносилися до примітивної збирально-мисливської культури, хоча й примінялися елементи землеробства, яке формувалося на екстенсивній експлуатації землі з використанням випалених частин лісу. Та ця діяльність була економічно не вигідною, бо при виснаженні добрив в вигляді попелу зі спаленого лісу вони вимушені були переселятися в іншу частину лісу для чергового випалювання. Отже, навіть сільське господарство поряд з мисливством, рибальством та простим грабіжом сусідів примушувало їх мігрувати в зоні свого племені. Все це закладувалося в ментальність майбутніх Сухових, які не звикли сидіти на своїй «бєрьозовой родінє», а лізти до сусідів, часто з не зовсім хорошими намірами. Та все ж на думку переважної більшості істориків, фінські племена мали відносно сприйнятну вдачу, тому процес колонізації їх не потребував дуже великої енергії.
КОЛОНІЗАТОРИ На той час (зачатків Московії) поряд з цими племенами (через Валдайську височину) жили слов’яни, східна частина яких варягами була сформована в державу Русь. В цієї держави були два культурних та адміністративних центри, які постійно сперечалися між собою за лідерство. Йдеться про Київ та Новгород, перший з яких поступово став столицею, але й Новгород не втрачав своєї цивілізаційної самобутності. В часи Русі різні народи та племена обирали для свого життя басейни річок. І тут можна кордон між слов’янськими та угро-фінськими племенами провести по Валдайській височині, з якої виходило багато річок. Ті, які виходили з західної частини, слугували транспортними артеріями для слов’ян, а зі східної частини – для угро-фінських племен. А для обопільного сусідського співжиття слов’ян та угро-фінів не було відповід-них водних артерій, а по лісах та болотах не дуже просунешся. А ось тюркські народи типу булгар мали доступ до цих лісовиків через спільні водні артерії, тому й були для них віконцем в навколишній світ, торгуючи з ними. Вони завозили лісовикам хліб, тканини, зброю, вивозячи від них хутро та інші дари лісу. Доказом цього може слугувати навіть слово «калач», яке від булгар попало до угро-фінів. ХІХ столітті археолог Уваров при розкопках на території колишньої Москво-Суздальщини не знайшов якихось помітних слідів слов’ян в період до XVI століття. Дивись відносно цього його працю «Меряни та їх побут». В цій праці дослідник вказує про наявність в мерян грошей з Азії (торгівля з булгарами) і відсутність таких з Русі. Але колонізація цих угро-фінських племен булгарами не була такою агресивною, як вигнанцями з Русі.
Природні кордони нетрів між слов’янами та угро-фінами переборювали лиш відчайдухи. Такими були монахи з вже християнської Русі, які шукали усамітнення для медитації та пройдохи-вигнанці звідти ж, яким на її землі не було місця. Перші в віддалених нетрях угро-фінів будували примітивні монастирі, з яких творили месіанство серед чужих племен. Другі, такі як Ю. Долгорукий, який був в батька та киян в ролі «в сім’ї не без виродка», не отримавши землі в Русі, подався з найманою військовою ватагою загарбувати таку в сусідів. Він, вибравшися за межі володінь батька та Русі, силою відібрав на території угро-фінського племені Меря поселення Кучкове (майбутня Москва) в торговця з Булгарії Кучки, вбивши його. По суті такі люди, як Ю.Долгорукий, були для цих угрофінських племен як Рюрик для східних слов’ян. Ми можемо прирівняти також обрусившихся варягів типу Юрія Долгорукого до іспанців-конкістадорів з їх агресивністю та організованістю, а колонізоване місцеве населення – до ацтеків, які не були в змозі дати адекватну відсіч маленькій кучці колонізаторів. Так ці київські ізгої внесли в ці краї якусь частку культури Русі, але разом з тим занесли до цих народів варяжську агресивність.
Але все ж більш масштабно на ці землі мову та культуру Русі принесли монахи, тим самим заповнивши вакуум безграмотності місцевим племенам. Мусульманство з Булгарії не так настирно просувалося в ці краї. Першим таким святителем місцевого люду (плем’я Меря) був Леонтій в 1073 році, але за настирність чужинця через ксенофобію він був вбитий місцевими. Найбільше просунув християнство мерянин Авраамій, який прийняв християнство та почав поширювати його серед упираючихся угро-фінів. Хоча й появи-вся на цих землях і військовий колонізатор в образі Ю. Долгорукого з дружиною, але у церковних і військових не було взаємної підтримки. Тому опір хрещенню в угро-фінів був досить потужний. Меряни продовжували служити своїм богам, які в них були в образі рідких в цих болотах каменів (Кардо-сярко). Яскравий приклад тако-го зворотнього впливу своїм варварством угро-фінів на колонізато-рів був син Долгорукого по прозвищу Боголюбський. Народившийся та вирослий вже в цих краях він був по суті двоєвірцем, продовжував разом зі своїми вже одноплеменцями поклонятися каменям і одночасно засвоїв частково місцевий сурогат від християнства. Спинаючись на ноги сурогатна церква цих болотних народів доходила до такого стану, що навіть константинопольські патріархи зі своєю вже не зовсім чистою репутацією не завжди вирішувалися висвячувати для цих варварів єпископів. Так в 1185 році лиш після 13 (!) років роздумів та заборон був висвячений єпископ Лука. А перед цим єпископ цієї варварської землі по імені Феодор був позбавлений сану за судом митрополита через нечувану жорстокість. Отже вар-варство цього середовища доводило до падіння моралі і тих, хто повинен був її піднімати. Так єпископи Іоанн І, Пахомій, Кіріл складали свій сан, сприймали схиму й віддалялися в монастирі відмолювати свої гріхи. Як бачите, тодішні Кіріли хоч були більш самокритичними ніж теперішні. Отже прививати для оцивілізо-ваності християнську мораль з відомих Заповідей було нікому. Замість божих Заповідей в цих краях виросли свої «понятия», по яких до цих пір живе і цей народ і сурогатна його християнська церква. Поступово вона під фактично фіговим листком християнства за-мість служіння Богу поступово перейшла на служіння «хану та отєчєству», що робить по цей день.
