Борис Гуменюк
10 мин. ·
Телефонний дзвінок. Сьогодні. П*ята ранку. Якщо п*яний чи нічого важливого - вб*ю.
Привіт, командире.
Привіт, Олеже.
Пробач, що так рано. Цілу ніч не сплю. Ніяк сонця не дочекаюся. Командире, а для нас ще колись зійде сонце? Сам від себе в підвалі ховаюся. Аби не наробити лиха.
Лиха?
Так. Біди. Чи не міг би ти перечислити гривень зо триста на картку моєї Оксани?
Звісно, можу. Але навіщо?
На квиток. Треба негайно їхати звідси.
Куди їхати? Ти ж на ротації. Побудь вдома, з родиною.
Ні-ні. Треба тікати звідси.
Звідки тікати?
З Тернополя.
Куди тікати?
В Піски.
Але чому тікати?
Місто захопили єблани.
...???
Я й раніше підозрював, шо Тернопіль - місто абсолютно єбланське, але зараз, після передової, коли пристріляв око, чітко бачу - єбланів більше, щонайменше семеро з десяти.
Зачекай, друже. Сьогодні буду в Києві, завтра - півдня і ніч у Львові, а у вівторок їду до Тернополя. Розберемося з твоїми... як ти там кажеш? А якщо ні - забираю тебе і вирушаємо на Піски.
Пропонуєш мені дві доби потерпіти? Затаїтися, наче в засідці? От і моя Оксана плаче. Каже, потерпи.
Ну а ти?
А я йду по вулиці свого рідного міста і почуваюся, наче у ворожому тилу. У нас пацани щодня гинуть, а тут співи, танці: ксьондзи фальшиві, волонтери фальшиві і фальшивий добровольчий батальйон. Справжні - лише повії. З мого села 40 чоловіків у вересні поїхали в Москву на заробітки. Хочеться відчинити двері ресторації, кинути гранату і зачинити двері. Командире, невинні не загинуть. Там не може бути невинних. Там самі єблани.
Олеже...
Все. Мовчу, командире. Дві доби. Лише дві доби.
P.S. Не знаю, чи варто після всього казати комусь "добраніч".
