От вiн, поховавши батька, сюди-туди огледiвсь, аж вже йому годiв двадцять п'ять; нiгде дiтись, треба женитися, треба дiвки ськати... Батько-бо його, старий Улас, був собi скупенький, i коли, було, Микита, як озьме його за серце, стане батька прохати, щоб його оженив, то старий насупить брови, зирне на нього сторч та скаже: "Нехай лишень виясниться, бач, нахмарило. Який тепер сякий-такий син жениться? Бач, хлiб дорогий, по п'яти алтин мiшок, та й тiсно нам буде, як тобi жiнку озьмемо: тiльки i є, що хата з кiмнатою, та через сiни противна хата, та й годi; де менi вас мiстити з дiтворою, що вже знаю, що так i обсипле. Нехай лишень опiсля подумаємо". То, було, Микита почухається та з тим облизнем i пiде. Тепер же, як старий вмер, йому своя воля. Зараз узявши противну хату, перегородив, от йому є й свiтлиця, є й простор. Далi став дiвки ськати i сiв думати. Вже на яку-то вiн не думав? Перш би то так, що й де! Зараз на чернiгiвську протопопiвну закинув та й сам злякавсь вiд неровні: одної одежi на два воза не вбереш, а намиста, кажуть, мiрками батько вiдсипле; та таки й нiчого: там i богослови їли печенi гарбузи, так нашому братчику нiчого туди квапитись. От вiн i спустивсь нижче, перебирав-перебирав, думав-думав... далi як сплесне у долошки, як загомонить сам собi у хатi: "Отсе так! Отсе моя! Хлопче! Сiдлай мерщiй коня!" Чи зiбравсь, чи нi, мерщiй наш Уласович сiв на коня... i як затупотiв, так тiльки що оком його заздриш.