Образ "бандєровца" в російській свідомості майже повністю збігається з образом галичанина, який сприймається як західний, католицький, чужий решті України тип, як спокусник "проросійського" за визначенням українського народу. Галичани абсолютно суперечать усім російським догмам щодо України, що викликає обурення й ворожість більшости російського загалу. Західні українці виявилися твердішим і непоступливішим людським матеріалом, ніж їхні східні брати, яким політичні умови не давали можливости перейти від стадії етнографічної маси до стадії нації. "Західняки" очевидно не надавалися до русифікації (насамперед ментальної), були відпорні щодо слов'янофільської та інтернаціональної пропаганди, релігійні, вміли чітко формулювати свої цілі й національні вимоги. Себто вони уособлювали всі ті риси, котрі російська свідомість так не хотіла бачити в українцях. Галичани справляли враження представників продвинутої євпопейської нації, якої за московськими проектами не повинно бути в Україні. Рівень їх національної свідомости був із точки зору керівництва СРСР зависокий. Саме це в радянські часи викликало підозри та недовір’я до виходців із Західної України, навіть якщо то були пересічні носії компартійних поглядів. Галичанинові було практично неможливо потрапити на верхівку партійного олімпу УРСР. серед інших причин, також із тим, що російська ментальність (і елементарна, і масова) сприймає високий рівень української національної свідомости як шовіністичну русофобію, нормою ж уважає майже повну відсутність національної свідомости. Росіяни схильні приписувати "бандєровцам" ту ворожість до себе, яку вони самі відчувають до свідомих у національному сенсі українців, і тоді теза "ми їх ненавидимо" міняється на зручнішу й психологічно виграшнішу - "вони нас ненавидять".
Тут слід звернути увагу на деякі специфічні етнопсихокомплекси росіян. Російська громадськість любить обговорювати ворожі почуття інших народів щодо росіян, проте всіляко ухиляється від обговорення й аналізу власної ворожости до інших: євреїв, татар, кавказців, українців, прибалтів, часто-густо свідомо підміняючи серйозний рівень розгляду примітивними клоунадами із запевненнями "простих людей" про свою любов до сусіда-інородця, чи зворушливою історією взаємин окремого росіянина та окремого неросіянина, що аж ніяк не знімає з порядку денного необхідности глибокого і чесного аналізу взаємин народів.
Галичани самою своєю ментальністю ображали особливий колоніальний комплекс росіян - жагу любови та вдячносте з боку підкорених народів. Росіянин на етнічних землях "інородців" не хотів і не міг почуватися тим, ким він і був -колонізатором і асимілятором, а волів почуватися носієм прогресу, цивілізації та благодійносте. І якщо на Сході, в Азії, в такій настанові ще був якийсь мінімальний сенс: "Росія справді відіграє прогресивну роль щодо Сходу. Незважаючи на всю підлість та слов'янський бруд, панування Росії відіграє цивілізаторську роль для Чорного та Каспійського морів і Центральної Азії, для башкирів і татар",4 то в Західній Україні культурний рівень пересічного росіянина (передовсім побутовий), його вихованість та поведінка аж ніяк не могли правити за взірець для корінного населення.
