Вот как-то да.. помимо скорби по хорошему человеку, не отпускает ужасное чувство несправедливости и безысходности..
Може воно й не надто доречно виглядатиме. Й не зовсім по темі. Але, якщо вже такі розмови почалися...
Наразі багато хто згадує Ігоря добрими словами. Пригадує приємні моменти спілкування, якихось спільних справ, чи просто разом проведеного часу.
А чи часто, чи досить ми кажемо добрих та щирих слів любові, вдячності, підтримки, тощо, тим, хто зараз поруч з нами?
Здебільшого якось так виходить що потім, коли вже сталося невідворотнє й нічого змінити не можна, виявляється що за життя можна було й сказати, й зробити значно більше добра для того, кого тепер більше немає.
То, можливо, Бог в такий, може надто жорсткий спосіб, нагадує що варто бути більш людяними, уважними та чуйними до живих?
Частіше казати дорогим нам людям як ми їх цінуємо, наскільки важливими вони є для нас, як багато для нас значать їх любов, віра в нас, підтримка і все інше, з чого складаються близькі, родинні чи дружні, стосунки.
Казати особисто. Словами. Аби вони не лише здогадувалися про це, а й знали напевне.
Якби не відчуття особистої втрати таке нагадування навряд чи достукалося б так глибоко до серця.
Але якщо воно є саме таким, особистим, болючим, глибоким, значить його призначено саме тим, хто його переживає.
Як то кажуть, випадковість, то ж лише непізнана закономірність.
).
