В українських акцентованих пам’ятках XVI— XVIII ст. слово за́вжди засвідчено з наголосом на першому складі. Таку ж акцентуацію воно має і в дореволюційних словниках П. Білецького-Носенка, Є. Желехівського і С. Недільського, М. Уманця і А. Спілки,
Є. Тимченка, словнику за ред. Б. Грінченка. І. Верхратський у свій час теж наводив лише за́вжди. У поетичному мовленні дожовтневого періоду даний прислівник уживається тільки з початковим наголошуванням: «В разі напасті, неправди Кождий міг прийти, і за́вжди Діло розбирав сам цар» 1 (І. Франко); «Що в тім правди чи неправди, Що про нього клеплють за́вжди» (І. Франко); «Лукаш. А ти давно живеш на світі? Мавка. Справді, ніколи я не думала про те... Мені здається, що жила я за́вжди» (Леся Українка); «Ніхто його не чує, але за́вжди, І день, і ніч, і кожную хвилину, Безгучно і таємно, та виразно Він промовля: «Я тут,
я за́вжди тут» (Леся Українка).
Цікаво простежити, як акцентується аналізований прислівник у сучасних
лексикографічних працях української мови. Так, однотомний «Російсько-український словник» (1948 p.), шеститомний «Українсько-російський словник» (т. II, 1958 p.), «Орфографічний словник» І. М. Кириченка (1961 p.), «Словник наголосів української літературної мови» М. І. Погрібного (1964 р.) реєструють його лише з наголошеним першим
складом. Проте «Українсько-російський словник» за ред. В. С. Ільїна (1965 p.), «Словник української мови» (т. III, 1972 р.) уже подають за́вжди́ з паралельним акцентуванням2 . З таким же наголосом це слово зафіксоване і в тритомному «Російсько-українському словнику» (1968 p.), «Українській літературній вимові і наголосі» (1973), «Орфографічному
словнику української мови» (1975). Причому в останніх трьох джерелах першим, тобто рекомендованим, наводиться початкове акцентування — за́вжди, а другим, паралельним, — прикінцеве — завжди́.
М. Т. Рильський ще 1959 р. у статті «З гадок про мову» з приводу вживання і наголошування цього прислівника писав: «Чомусь узяли собі в голову наші поети, що слово «завжди» має наголос на останньому складі — «завжди́», і коли їм треба наголосу на першому складі, то вони соромливо уникають нормального «за́вжди»...
і вдаються до рятівного, на їх думку, «завше».
Справді, у сучасній поезії слово завжди́ виступає переважно (особливо в кінці рядка) з наголошеним другим складом: «Вітер і море зусиль туго хитає ряди. Ім’я блакитне «Василь» житиме з нами завжди́» (В. Сосюра); «Якщо захочеш їхати туди — Я є твоїм супутником завжди́» (М. Бажан); «Гаї шумлять біля потока
Так, як шуміли нам завжди́. Прощай, хороша, кароока, Прощай, кохана, і не жди»
(А. Малишко); «І, вирвавши планету з темноти, Племенам і народам, наче сонце Його ім’я сіятиме завжди́» (Д. Павличко).
Лише зрідка в нашій поезії за́вжди має акцентований перший склад: «Я ненавиджу дух твій, вічний Моцарте, У кого б ти не поселився нині, Який тілесний образ ти не взяв би... Що ж, відчайдушності мені бракує за́вжди» (І. Драч).
І мені треба. 
