Погони генерал-лейтенанта й звання ректора академії відчиняли перед аферистом будь-які двері
Харківський шахрай піймав на гачок депутатів однієї із сільських рад Полтавського району, керівників багатьох підприємств, десятки полтавців. Його жертвами ледь не стали й міські депутати. На чисту воду зловмисника вивів колишній опер із обласного центру.
Не вийшло з дочкою – узявся за батька
– Ця історія почалася в березні, – починає розповідь полтавець Леонід , підполковник МВС у відставці, в минулому – начальник одного з райвідділів обласного центру. – Саме тоді дочка Тетяна (вона живе й працює в Харкові) познайомилася через Інтернет, а згодом і зустрілася з чоловіком, який назвався Сергієм Анатолійовичем Дроздовим, ректором Микитинської січової кінної Академії й керівником однойменної громадської організації. Цікавий співрозмовник, дуже шляхетний і чарівний, він справляв непогане враження.
Молода успішна жінка, власниця салону краси майже в центрі колишньої української столиці, Тетяна не надто повелася на чари нового знайомого. Та той усе ж наполіг, щоб вона познайомила його зі своїми батьками. Таке бажання, звісно ж, свідчило про серйозні наміри Дроздова, тож невдовзі він опинився в Полтаві, в гостинному будиночку полтавців.
Про себе гість розповідав не надто багато. Говорив, що вже кілька років не може оговтатися після трагічної загибелі дружини й сина, що раніше працював директором дитячого будинку. Не приховував, що відбував покарання за фінансові порушення, однак після звільнення добився перегляду справи й навіть покарання судді, яка винесла несправедливу постанову.
Значно охочіше Дроздов розповідав про кінну академію, яку нещодавно очолив. Цей навчальний заклад перебував у підпорядкуванні Прикордонної служби й був створений, щоб готувати для неї кадри – кіннотників і кінологів. Планувалося набрати 1900 курсантів, які здобуватимуть трирівневу освіту: в коледжі (4-9 класи), ліцеї (10-11 класи) та власне академії, причому 70% з них мали бути сиротами. Цільовий грант на створення академії надав Міжнародний благодійний фонд «Дитинство», із керівником якого, Стівом Коркером, Сергій Дроздов особисто знайомий.
На підтвердження своїх слів Дроздов показував нотаріально посвідчену копію листа Нацбанку України. Найвища фінансова установа нашої держави повідомляла, що вже одержала цільовий грант у розмірі 175 мільйонів доларів США й упродовж трьох місяців готова перевести ці кошти на рахунок академії – як тільки-но та надасть документи про виділення землі й наявність будівель під коледж та ліцей.
– Сергій Дроздов відразу мені не сподобався, – розповідає Леонід. – Він назвався генерал-лейтенантом прикордонної служби, та, на відміну від акуратних, педантичних генералів, яких я знав, був дуже неохайним. Але чи маємо ми право осуджувати інших? Я подумав, що після загибелі рідних людина просто махнула на себе рукою й опустилася…
Леонід з’ясував, що Микитинська січова кінна Академія й однойменна громадська організація офіційно зареєстровані в м. Нікополі. Він хотів побачити паспорт Дроздова, але той пояснив, що як держслужбовець користується посвідченнями – для нього вони значно важливіші. І показав одразу два: ректора академії й генерал-лейтенанта прикордонної служби. Колишньому міліціонеру не вдалося побачити й оригінал листа Нацбанку. Зате, як виявилося в ході проведеної ним перевірки, харківський нотаріус справді посвідчував копію листа. Значить, обов’язково бачив оригінал, тож і багатомільйонний грант – не вигадка. А коли ректор запропонував Леоніду очолити службу безпеки академії, підполковник МВС у відставці без особливих вагань погодився. Його не насторожило навіть те, що новий знайомий зажадав від нього 1700 грн. – начебто для сплати мита за відновлення в званні й переведення в підпорядкування прикордонної служби.
– Покажіть мені людину, яка в наш економічно нестабільний час відмовиться працювати в організації, бюджет якої – 175 мільйонів доларів, – говорить Леонід Степанович.
За участь у будівництві – щонайменше 35 тис. грн
Він одразу приступив до роботи, хоча розумів, що офіційно працевлаштуватися й отримувати зарплатню зможе значно пізніше – коли на рахунок академії надійдуть кошти. Надзвичайно активний, ініціативний, із величезним колом знайомств, Леонід швидко зводить Сергія Дроздова з «потрібними» людьми.
Будувати академмістечко (навчальні корпуси, гуртожитки для курсантів, квартири для працівників, торговельний центр, церкву та інші об’єкти інфраструктури) погоджуються солідні будівельні організації Полтави. Масштаби будівництва (а Дроздов мав на руках докладний і цілком справжній проект, розроблений великою групою фахівців) дозволяли їм років п’ять мати стабільну роботу й отримувати непогані прибутки. Однак, попереджає їх ректор академії, українське законодавство передбачає участь у тендері. Щоб цього уникнути, можна стати колективними членами громадської організації «Микитинська січова кінна Академія».
Усі керівники погоджуються на цю умову, подають відповідні заяви та сплачують вступний внесок і держмито в розмірі понад вісім тис. грн кожен. Одне з управлінь облдержадміністрації перераховує кошти на розрахунковий рахунок ГО, решта віддають готівку безпосередньо Дроздову. За приблизними підрахунками Леоніда , за три місяці шахрай зібрав у Полтаві щонайменше 35 тис. грн, причому цілком законно, адже колективне членство в громадських організаціях не суперечить чинному законодавству.
– Сергій Дроздов міг бути дуже переконливим, – говорить чоловік. – Крім того, з нього безперервно фонтанували різноманітні ідеї. Якось ми заїхали в готельно-ресторанний комплекс «Зелена Дубрава», що в с. Копилах під Полтавою. Дроздов відразу заявив: кращої бази відпочинку для Прикордонної служби годі й шукати, тож він неодмінно умовить керівництво викупити «Зелену Дубраву». І тут же став переконувати власника комплексу пристати на цю пропозицію.
Так само несподівано Дроздов вирішує… купити колишній Кадетський корпус у Полтаві.
Потурбували надто серйозних людей
– Спочатку планувалося побудувати академію в Сумській області, де місцева влада виділяла 40 га заповідних земель, – розповідає Леонід. – І я, й представники будівельних фірм неодноразово туди їздили. Коли ми про все домовилися й залишалося лише підписати документи, Дроздов заявив, що голова райдержадміністрації вимагає великий хабар, тож доведеться шукати інше місце. Чому б не купити вже готову будівлю, тим більше – колишнього навчального закладу, де ще в царські часи готували справжніх офіцерів?
Леонід організовує зустріч генерала з головним архітектором м. Полтави, а той уже зводить його з міським головою. Ідея зацікавила обох. Ще б пак! Таким чином нарешті можна було врятувати історичну пам’ятку, одну зі складових архітектурного ансамблю в самісінькому центрі Полтави, що багато років безжально руйнувалася. Власник споруди, громадянин Ізраїлю, кілька років тому помер, а його спадкоємці не могли дійти згоди щодо подальшої долі будівлі.
Дроздов зажадав, щоб міськвиконком викликав із Ізраїлю нового власника – Нафталі Іосебашвіллі. Вести перемовини з його представниками у Полтаві він категорично відмовився.
Тим часом потрібно було знайти місце під конюшні й вольєри для собак – неодмінну умову підготовки курсантів. Давній знайомий Леоніда , голова сільради в Полтавському районі, зводить ректора академії з фермером, котрий орендує землі на території Рунівщинівської сільської ради. 6 га технічної землі по обидва боки річки були просто ідеальним місцем, і фермера умовили відмовитися від оренди.
– Погони генерал-лейтенанта й звання ректора академії відчиняли будь-які двері, – згадує Леонід . – Жоден керівник не відмовлявся від зустрічі з такою поважною людиною, а питання, на вирішення яких зазвичай потрібно місяць, вирішувалися за три дні.
Сергій Дроздов офіційно реєструє в Полтавському районі (правда, не на себе, а на іншу людину) сільськогосподарський обслуговуючий кооператив у «Княжичі», а сесія Рунівщинівської сільської ради без зволікань передає новоствореному підприємству вивільнену землю. Таким чином село отримувало, крім півтори тисячі гривень щомісячної орендної плати, близько 30 нових робочих місць та обіцянку, що медичний заклад підприємства безплатно лікуватиме селян.
…Ізраїльського мільйонера, котрий, нарешті, прибув до Полтави Дроздов зустрів криками: «Ганьба! До чого довів історичну пам’ятку! Наручники на нього! У в’язницю!» Попри таке «привітання», сторони все ж досягли певних домовленостей. Вирішили повторно зустрітися за кілька днів у Києві. Леонід мав підготувати й привезти для підписання Протокол попередніх домовленостей.
– До Києва мене віз бізнесмен із Полтави на ім’я Роман, – веде далі Леонід Степанович. – Дорогою я став обережно розпитувати, як він познайомився з Дроздовим, коли? І з’ясував, що ми обоє практично нічого не знаємо про свого «роботодавця». «Цілком імовірно, що він узагалі не приїде на зустріч», – сказав я Романові. Я наче у воду дивився! Бо Дроздов у Києві й справді не з’явився, а його телефон мовчав. Лише згодом він надіслав SМS: на зустріч не приїде, бо дуже занятий, а нам обов’язково треба підписати протокол.
Представники грузинської діаспори, котрі зустріли полтавців, не приховували свого обурення. А тут ще Іосебашвіллі сказав, що генерал представився йому не Дроздовим, а… Карецьким. Кілька важливих дзвінків, розмова грузинською, й стало відомо, що в Прикордонній службі немає ні Дроздова, ні Карецького. Романа й Леоніда оточили кремезні молодики й пообіцяли, що не випустять полтавців, поки не з’явиться «генерал» або «бранці» не знайдуть потрібної суми грошей.
– Скажу відверто: я злякався, – зізнається Леонід Степанович. – Дроздов потурбував надто серйозних людей, котрі не звикли бути ошуканими. Як нам удалось умовити грузинів відпустити нас – дивуюся до цього часу.
«Настоящий полковник»
Повернувшись до Полтави, колишній опер починає розслідування. І з’ясовує, що лист Нацбанку – лише вміла підробка. Аферист, котрий називав себе Дроздовим і Карецьким (а ще, виявляється, Драгуном) ошукував не дише полтавців, а й жителів Харківської, Донецької, Сумської й Черкаської областей. 2004 року він був засуджений за шахрайство до п’яти років позбавлення волі. Відбував покарання в Божківській ВТК, звідки за зразкову поведінку його звільнили на рік раніше. Однак у документах цієї установи він фігурує як Надточий (і це, вочевидь, його справжнє прізвище).
Зареєструвавшись на Харківському форумі, Леонід дізнався ще більше цікавого. Крім шахрайства з кінно-січовою академією, псевдоректор і псевдогенерал спеціалізується на звабленні жінок. Дружина й син, яких Дроздов «поховав», насправді живі й здорові. Крім того, аферист має в різних куточках України щонайменше семеро позашлюбних дітей. Як тут не згадати відому пісню про «настоящего полковника»!
Історія знає чимало імен різноманітних шахраїв. Наприклад, американець чеського походження Віктор Люстиг у 20-х роках минулого століття тричі продавав на металобрух Ейфелеву вежу. А шотландець Артур Фергюссон продав знаменитий годинник Біг-Бен і Букінгемський палац у Великобританії та статую свободи – у США. Та найбільше відомий він тим, що здав в оренду за 2 мільйони доларів Білий дім – резиденцію американських президентів.
Однак, як бачимо, знамениті шахраї заробляли на «шматок хліба» здебільшого продажем. Навіщо ж «наш герой» заявляв про свої наміри щось купити? Якраз для того, щоб бути переконливішим і таким чином притупити пильність своїх потенційних жертв.
Без сумніву, Надточий – чудовий психолог. Виманюючи в людей гроші, аферист обіцяє їм дати значно більше, причому – саме те, що вони потребують: стабільну роботу, достойну зарплату, нові робочі місця, розв’язання соціальних проблем. Навчальні програми академії створювали провідні харківські науковці, чимало з них – доктори наук. Вони сподівались, окрім грошової винагороди, реалізувати ще й свої творчі задуми.
А хіба не викликає захоплення сама ідея навчального закладу, де готуватимуть справжніх прикордонників? Тут тобі й верхова їзда (кордони здебільшого важкодоступні, тому їх охороняють саме на конях), і догляд за собаками… А головне - сироти, котрі зазвичай виявляються нікому не потрібними, знайдуть своє місце в житті.
Замість післяслів я
Невдовзі після поїздки до Києва Леонід Степанович і Роман запросили псевдогенерала на зустріч у ресторан «Зелена Дубрава». І відразу висунули йому умови: або він добровільно поверне всі привласнені гроші, або зробить це під примусом. Як доказ серйозності своїх намірів у нього забрали печатки й усі реєстраційні документи на академію, ГО, сільськогосподарський кооператив, а також проектну документацію на будівництво й копію листа Нацбанку. Крім того, вдома у Леоніда залишалася його генеральська форма й кілька зразків форми курсантів.
«Генерал» навіть не підозрював, що їхня розмова записується, а неподалік зачаїлася «група підтримки», готова втрутитись у випадку бійки. Проте боронитися «настоящий полковник» не став. Пообіцяв, що все поверне і – зник. Правда, згодом намагався через підставних осіб забрати в Леоніда Степановича вилучені речі, та той не віддав.
Декотрі відвідувачі Харківського форуму відверто дивуються довірливості жертв афериста й навіть називають їх «лохами». Певно, саме тому ошукані керівники деяких фірм воліють мовчати й відмовляються спілкуватися з журналістами. Однак Леонід , котрий усе своє свідоме життя боровся з правопорушеннями й утверджував закон, не соромиться говорити вголос про прикрий інцидент у його житті.
– Я ладен кричати на весь світ – аби попередити інших, – заявляє він,
І час розплати настане обов язково.
Газета «Полтавський вісник»
