Re: 27.08.14 вторжение войск РФ
Унікальність моменту
Чому не варто панічно боятися можливої війни
Загроза повномасштабного вторгнення Росії в Україну, якою лякають українців уже кілька місяців, усе ще зберігається. Проте це не причина впадати в істерію й починати боятися. Довкола цієї теми безліч спекуляцій і ще більше здогадок. Хтось упевнений, що війни не буде, хтось уже спакував речі, щоб утікати, хтось переконує, що обійдеться лише незначним загостренням, а хтось купує зброю та готується захищатися. У кожного свій стиль поведінки та свій спосіб боротися зі стресами й ворогами. Американці нагнітають, Зеленський закликає зберігати спокій, а Лукашенка обіцяє взяти Україну за дні три-чотири. Чого варто чекати насправді та як, хто й для чого використовує цю ситуацію, можна лише здогадуватися. Але ставки гравців із кожним днем помітно зростають, і це дратує. Хоча насправді відповіді на запитання «буде чи не буде?» не знає ніхто. Окрім однієї людини в Кремлі, від якої багато що залежить, але яка, мабуть, ще й сама достеменно не впевнена, яке рішення згенерує її хворобливий мозок.
У будь-якому разі війна між Росією та Україною — справа невідворотна, і варто з цим змиритися. Вона вже триває багато століть, а її чергова гаряча фаза почалася ще у 2014-му. Росія збудована на штучному міфі про триєдину Русь, без України є утворенням неповноцінним та нежиттєздатним. Тому Кремль ніколи не заспокоїться та постійно намагатиметься повернути Україну у свої «обійми». І тут Володимир Зеленський цілком має рацію, що не варто боятися того, що вже є.
Інша річ — у формі. Багато українців не відчули на собі наслідків новітньої україно-російської війни. Вони або нею не цікавляться, або досі перебувають у парадигмі совка та впевнені, що відкушений Кремлем Крим та бійня на Донбасі — це наслідки політичних інтриг, які не повинні впливати на дружбу двох «братніх» народів. Цим людям байдуже, чи війна справді буде, які її справжні причини, і вони точно не збираються ставати її учасниками. Головне, щоб вона їх не зачепила та якомога швидше закінчилася. Вони впевнені, що все так і буде, адже Росія та все російське, включно з армією, в їхніх очах завжди було кращим, а українське — примітивним і лузерським. Проблема лише в тому, що цього разу реальність може виявитися для них пізнавальною, і такі люди отримають нагоду зробити для себе чимало цікавих відкриттів, сидячи в бомбосховищах та підвалах.
Принаймні той варіант протистояння, який вимальовується сьогодні з даних усіляких розвідок, вказує, що стріляниною «десь там» може не обійтися. Путін демонструє, що налаштований на повномасштабне вторгнення і його мета — знищення України як незалежної держави та включення її території у свою новітню союзну імперію. На це, врешті, не криючись, уже натякнув його білоруський блазень диктатор Лукашенка. Єдина проблема в даті, що, як зазначалося вище, залежить лише від хімічних процесів в одному збоченому мозку. Початися може коли завгодно та як завгодно. І єдине, що вимагається від усіх адекватних людей у цьому випадку, — пам’ятати про таку можливість та бути до неї максимально готовим.
Хай там як, але в житті є чимало речей, на які нереально вплинути. Навіть коли вони й мають якийсь причинно-наслідковий зв’язок, жодне раціональне втручання не здатне їх відвернути, бо вони просто повинні статися. Історія двох світових воєн — яскравий тому приклад. Історики вже давно розписали, які причини та персонажі призвели до їхнього вибуху, але вони навряд чи відважаться стверджувати, що якісь конкретні діячі, розпочинаючи бойові дії, ставили собі за мету запалити планету й прикопати на полях мільйони вояків та цивільних. В обох випадках, як завжди, усе починалося з прояву амбіцій, демонстрації характерів та захисту власних інтересів. З часом усе це накладалося одне на одне, змішалося та рвонуло. І чи могло би бути якось інакше, чи можливо було ці війни відвернути — запитання без сенсу.
Проте, попри свій руйнівний вплив, такі події зазвичай містять не лише темну сторону. Вони як чистилище, яке людство мусить перейти на певному етапі, щоб потрапити на інший рівень. І дуже показова в цьому сенсі саме Перша світова війна, яка не лише зруйнувала усталений тисячоліттями світовий порядок (скажімо, поклала край існуванню Європи як центру колоніального світу), а й запустила цілий ряд знакових процесів, що в майбутньому суттєво повпливають на розвиток людства. Наприклад, саме в цей час починає розростатися ракова пухлина комунізму, і світ ділиться на демократичний та тоталітарний. Унаслідок розвалу чотирьох могутніх імперій (Австро-Угорської, Німецької, Російської та Османської) США отримують шанс стати світовим лідером й успішно ним користуються, а багато народів Європи несподівано здобувають омріяну незалежність. Можливо, за інших обставин за таку зухвалість їх би жорстоко покарали або їм просто не вдалося б відстояти свій національний проєкт. Проте їхні національні еліти в потрібний момент зуміли оцінити всі шанси правильно й використати нагоду, яка трапляється, можливо, раз на сотні років. Як результат, на попелищі імперій з’являються Польща, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Чехословаччина, Угорщина, Австрія та Сербо-хорватсько-словенське королівство. Українці також намагаються створити свою державу, але її з різних причин, на жаль, не вдається відстояти.
Проводячи паралелі, нескладно помітити, що ситуація для України, яка вимальовується з усього того світового хаосу сьогодні, також доволі показова й перспективна. Людство переживає особливий час змін, переосмислень та перебудови звичних моделей існування. На цьому тлі Росія, остання з архаїчних імперій, намагається спробувати вкотре самоствердитися та змусити час повернути свій хід назад. Хтось називає це кризою, хтось безладом, а комусь видається, що світ якщо не збожеволів, то робить ще один цивілізаційний крок. У будь-якому разі процеси багато в чому нагадують події столітньої давності. І сьогодні, як і тоді, важко уявити, у що всі ці пертурбації можуть перерости та як цей перформанс може закінчитися.
Чи справді Кремль постановив раз та назавжди розв’язати для себе українське питання й готовий для цього почати бійню в центрі Європи, чи він лише блефує, щоб виторгувати щось для себе — хтозна. Але ми бачимо, як щодня ця гра набирає нових обертів та забарвлень, у неї втягуються свіжі учасники, і кожен намагається якнайкраще скористатись із процесу. Тому можливе серйозне протистояння з Росією для України не тільки загроза. Радше навпаки. Хоч би як цинічно це звучало, але гіпотетична війна, про яку всі говорять, несе нам не тільки руйнування, біль та смерть, а ще й можливості. І йдеться, звісно, не про мародерів чи тих, хто на війні заробляє. Хочемо ми того чи ні, але, якщо катастрофа справді насувається, нею, можливо, варто скористатися. Тим паче, що про бійку сам на сам усе-таки не йдеться.
По-перше, загроза завжди мобілізує, і наразі байдуже, фейкова вона чи реальна, є підстави боятися чи немає, буде вторгнення чи ні. Байдуже навіть, чи можемо ми сьогодні чинити гідний опір, чи краще було б із Путіним домовитися про відстрочення нападу, щоб отримати час для нарощування м’язів. Навіть якби таке вдалося, це не спрацює. Виторгуваний час ми все одно згаємо на щось несуттєве: дискусії (як краще захищатися), внутрішні розбірки або будівництво доріг для московських танків. Та й бути повністю готовим до протистояння із сусідом, в десятки разів більшим, неможливо.
По-друге, загроза пришвидшує та довершує ті процеси, які можуть тривати віками. Напад Росії на Україну у 2014-му в одну мить перетворив сотні тисяч гомосовєтікусів на українських націоналістів. Суспільство різко відчуло свою окремішність від тих «за порєбріком» і почало шукати свій особливий шлях. І це стосується навіть етнічних росіян, які чітко ідентифікували себе з Україною. Саме після 2014-го маємо всі підстави говорити про початок формування української політичної нації.
Ну і по-третє, всі важливі злами й переходи у світовій історії завжди трапляються зненацька. Їх неможливо прорахувати, лише відчути. І той, хто у вирішальну мить буде готовий відповісти на виклик та діяти, переможе. Навіть коли опиниться в самому вирі подій. Коли його сил, на перший погляд, буде недостатньо, щоб протистояти стихії, але він чітко знатиме, чого хоче (матиме в голові готовий план дій і очікуваний проєкт), а його кроки будуть виважені та впевнені, він переможе. Бо саме розгубленість та розхлябаність — найбільше зло в таких ситуаціях. Поразка у визвольних змаганнях 1917–1921 роках це підтверджує. Врешті, якби переможці Помаранчевої революції у 2004 році знали, що хочуть (окрім влади) і мали чітко виписаний алгоритм дій, то унікальний шанс на зміни Україна тоді б також нізащо не втратила. Те саме стосується й Революції гідності, навіть попри наявність несподіваних поворотів історії.
Один із важливих напрямів роботи в міжвоєнній ОУН був ідеологічний. І не лише для якісної агітації серед мас чи обґрунтування необхідності боротьби, а ще й для витворення проєкту майбутнього, моделювання макету Української держави, яку хотіли створити, пошуку серед різних концепцій придатної. Маючи на руках чітко розписаний до деталей проєкт та зрозумілий алгоритм дій, Організація, щойно з’явилося мінімальне вікно можливостей (у момент нападу Німеччини на СРСР), вирішила ним скористатись і 30 червня 1941 року проголосила у Львові відновлення Української держави. На жаль, «вікно» надто швидко захлопнулося, і спроба виявилася невдалою. Але цей приклад показує, як важливо намагатися використати кожну нагоду, яку підкидає історія, на свою користь і у своїх інтересах.
Сьогодні до України прикута увага цілого світу. Створений Фонд підтримки України для підвищення стійкості проти російської агресії за участі Великої Британії, Канади, Швеції, Швейцарії та США. До нас везуть тонни сучасного озброєння та боєприпасів, щоб ми могли захиститися. Такого ще ніколи не було, і це справді особливий момент. Хтось каже, що Захід та Росія маніпулюють Україною, переслідуючи власні інтереси, й ніхто нас не прийде захищати, якщо Путін таки нападе. Хтось — що українців хочуть використовувати втемну і вони лише маріонетки. Тільки правда в тому, що нічого змінити в цій ситуації самі українці вже не можуть. Мудрий український народ кілька років тому обрав собі таку владу, яка за цих обставин виявилася непридатною до відстоювання національних інтересів. Єдине, що можна зробити, — або капітулювати (але цей варіант не розглядається), або, коли все почнеться по-справжньому, спробувати скористатися унікальним шансом, який підкидає історія, для прориву в майбутнє й перетворитися нарешті з об’єкта на суб’єкт світової політики. Ну і, якщо пощастить, назавжди позбутися сусіда-маніяка, що не є вже аж так неможливо. Утім, до цього все ж не завадило б підготуватися.
Роман Малко,«Український тиждень»
