ivanov
I
Идеологическое противостояние
Ярослав Радевич-Винницький
УКРАЇНА: ВІД МОВИ ДО НАЦІЇ
Фотокомпозиція на 1-й стор. обкладинки Миколи Чурси
Президент фірми Петро Бобик
Головний редактор Василь Іванишин
Художнє оформлення Ігора Бабика
Технічні редактори Євген Гнатик, Леся Пелехата
Комп'ютерний набір Надії Лобан
Відповідальний за випуск Ігор Бабик
Здано до набору 10.11.96. Підписано до друку 11.03.97.
Формат 84х108/32. Папір офс. No 1. Гарнітура Таймс.
Офсетний друк. Умов. друк. Арк. 18,9.
Умов. фарбо-відб. 19,43. Обл.-вид. Арк. 18,72.
Наклад 3000 прим. Зам. No 121–7.
Видавнича фірма "Відродження"
293720, Дрогобич Львівської області, вул. Т. Шевченка, 2.
Тел.: (03244) 2-17-94, 3-73-59.
79049, м. Львів-49, аб/с 10480.
Тел./факс: (0322) 40-59-39
E-mail: babyk@lviv.farlep.net
Львівська книжкова фабрика "Атлас"
290005, м. Львів, вул. Зелена, 20.
Посилання видалено
Ярослав РАДЕВИЧ-ВИННИЦЬКИЙ народився 1941 р. у Карпатах. Закінчив з відзнакою Дрогобицький педінститут ім. І. Франка. Кандидат філологічних наук. Фахівець із загального мовознавства і лінгводидактики. Автор близько 100 книжкових і журнальних публікацій. У 1980–1996 рр. працював деканом філологічного факультету Дрогобицького педінституту. Був на викладацькій роботі у вищих школах Угорщини, Польщі, Німеччини. Активно займається громадсько-політичною роботою, політологією, публіцистикою.
--------------------------------------------------------------------------
Шлях від політичності до етнічності нації може мати різну тривалість і різні форми, але завше в ролі головного засобу "етнізації", тобто етнічної гомогенізації – набуття нетабельними (підлеглими) етносами етнічних ознак табельної (центральної) нації, їх асиміляції до неї, використовувався передусім мовний фактор. Перехід на мову табельної нації – це обов'язковий крок залежного етносу в напрямку його злиття з етносом панівним. З цього приводу засновник "політичної антропології" Л. Вольтман писав: "спільна мова – найвластивіший засіб до фізіологічного злиття й вирівняння" [67].
Не менш важливу роль відіграє мова і в процесі перетворення етнічної нації в політичну. Це виявляється перш за все у розширенні сфер уживання мови, тобто завоювання нею позицій у ділянках спілкування, які мають життєво важливе значення для екзистенції нації і держави: урядові установи, армія, виробництво, наука, освіта, культура і т. д. Власне, широта використання національної мови свідчить про рівень трансформації етнічної нації в політичну, або, з іншого погляду, з бездержавної нації в державну.
Формування нації "знизу вгору" (від етнічності до політичності) і "згори вниз" (від політичності до етнічності) неможливе, як ми бачили, без використання мовного фактора. За словами Фрідріха Ніцше, "та чи інша спільнота людей може виникнути тільки в результаті свідомого використання мови. Своєю чергою свідоме використання мови стає можливим лише як наслідок несвідомої, інстинктивної діяльності окремих людських індивідів" [68].
Під цим кутом погляду стає зрозумілою вся облудність і підступність тих політиків і політологів, які застерігають Україну від "етнізації", тобто українізації. Річ у тім, що створення української політичної нації, "українського соціуму" не зможе відбутися без українізації, що на практиці означає піднесення мови корінної нації до рівня державної мови у європейському розумінні цього слова. Отож виходить, що, виводячи з гри українську етнічну націю, вони мають намір не допустити до утворення української політичної нації, тобто нації, що складається з українців та інших етнічних груп України. Іншими словами, ці політики й політологи намагаються загальмувати або й зовсім припинити реалізацію української національної ідеї – створення Соборної Самостійної Держави.
--------------------------------------------------------------------------
У протиставленні національного суспільства громадянському не менше лицемірства, ніж у попередньо розглянутих антиноміях. Хіба Іспанія і Франція – країни з поліетнічним населенням – є менш "громадянськими", ніж практично моноетнічні Чехія і Японія? З іншого боку, хіба ті ж Чехія і Японія є більш національними, ніж Іспанія і Франція? Річ не в тому, і "общєдємакрати" над такими тонкощами собі голову не сушать. Йдеться про одне: не дати українцям як етнічній нації зайняти належне їй місце у складі української політичної нації, бо це так чи інакше призвело б до втрати привілеїв (саме привілеїв, а не прав) того сколка російської нації та тих "дєтєй разних народаф", що не без вигоди вважали себе до неї приналежними, на кого була покладена місія шляхом лінгво- й етноциду, а часами й геноциду покласти край існуванню української нації, як це було зроблено в російській і радянській імперіях з десятками менших кількісно і національно слабкіших етносів.
Отож прислухбються "общєдємакрати", чи часом хто не вигукне "Україна для українців!", аби ототожнити права української нації зі змістом цього гасла. Однак його ніхто, крім провокаторів, в Україні не виголошує, а щодо прав, то українці прагнуть мати і матимуть їх стільки, скільки мають у своїх країнах італійці, французи, поляки, голляндці та інші нормальні люди. Українців аж ніяк не приваблює доля громадян другого сорту на своїй же землі, як це має місце з індіянцями в найдемократичніших Сполучених Штатах Америки з їхнім найгромадянськішим суспільством.
Право бути українцем, розмовляти українською мовою, вчити нею своїх дітей і т. ін. сьогодні в Україні ніхто, крім російських шовіністів і манкуртів-мазохістів, буцімто вже не заперечує. Оскільки таке право мають мільйони людей, належних до етнічної спільноти, то воно є водночас і правом нації. Погодьмося, що в умовах демократії наполягати на суперечності між правами людини і правами нації виглядає, м'яко кажучи, на зміщення акцентів. Бо й справді, чому мені як українцеві мають суперечити права інших українців та інших громадян моєї країни?
Стара і добре відома максима демократії гласить: моє право закінчується там, де починається право іншого. Це справедливо і щодо націй. Чи має українська нація право мати свою державу? Свідомі українці завше вважали, що так, їхні зажерливі сусіди – що ні, і робили все для того, аби цієї держави не було.
Розпад світової системи колоніялізму і бурхливий процес становлення національних держав мав наслідком перетворення псевдодержави під назвою Українська РСР у незалежну державу Україну. Будьмо відвертими і визнаймо, що виникнення й існування цієї держави якщо комусь і потрібне, то лишень, передусім і в основному українцям, а також тим етнічним групам України, які небезпідставно вважають, що лагідні і демократичні за своєю ментальністю українці забезпечать у своїй державі і їхнє нормальне національне життя – без погромів, депортацій, денаціоналізації та перетворення їх на "язичьнає насілєніє".
--------------------------------------------------------------------------
Посилання видалено
P.S. Это законченная концепция. Хороша она или нет - другой вопрос. Можно всласть попинать автора, но нужно противопоставить ей иную концепцию. И только тогда возможен ДИАЛОГ и поиск конструктивных решений.
Ярослав Радевич-Винницький
УКРАЇНА: ВІД МОВИ ДО НАЦІЇ
Фотокомпозиція на 1-й стор. обкладинки Миколи Чурси
Президент фірми Петро Бобик
Головний редактор Василь Іванишин
Художнє оформлення Ігора Бабика
Технічні редактори Євген Гнатик, Леся Пелехата
Комп'ютерний набір Надії Лобан
Відповідальний за випуск Ігор Бабик
Здано до набору 10.11.96. Підписано до друку 11.03.97.
Формат 84х108/32. Папір офс. No 1. Гарнітура Таймс.
Офсетний друк. Умов. друк. Арк. 18,9.
Умов. фарбо-відб. 19,43. Обл.-вид. Арк. 18,72.
Наклад 3000 прим. Зам. No 121–7.
Видавнича фірма "Відродження"
293720, Дрогобич Львівської області, вул. Т. Шевченка, 2.
Тел.: (03244) 2-17-94, 3-73-59.
79049, м. Львів-49, аб/с 10480.
Тел./факс: (0322) 40-59-39
E-mail: babyk@lviv.farlep.net
Львівська книжкова фабрика "Атлас"
290005, м. Львів, вул. Зелена, 20.
Посилання видалено
Ярослав РАДЕВИЧ-ВИННИЦЬКИЙ народився 1941 р. у Карпатах. Закінчив з відзнакою Дрогобицький педінститут ім. І. Франка. Кандидат філологічних наук. Фахівець із загального мовознавства і лінгводидактики. Автор близько 100 книжкових і журнальних публікацій. У 1980–1996 рр. працював деканом філологічного факультету Дрогобицького педінституту. Був на викладацькій роботі у вищих школах Угорщини, Польщі, Німеччини. Активно займається громадсько-політичною роботою, політологією, публіцистикою.
--------------------------------------------------------------------------
Шлях від політичності до етнічності нації може мати різну тривалість і різні форми, але завше в ролі головного засобу "етнізації", тобто етнічної гомогенізації – набуття нетабельними (підлеглими) етносами етнічних ознак табельної (центральної) нації, їх асиміляції до неї, використовувався передусім мовний фактор. Перехід на мову табельної нації – це обов'язковий крок залежного етносу в напрямку його злиття з етносом панівним. З цього приводу засновник "політичної антропології" Л. Вольтман писав: "спільна мова – найвластивіший засіб до фізіологічного злиття й вирівняння" [67].
Не менш важливу роль відіграє мова і в процесі перетворення етнічної нації в політичну. Це виявляється перш за все у розширенні сфер уживання мови, тобто завоювання нею позицій у ділянках спілкування, які мають життєво важливе значення для екзистенції нації і держави: урядові установи, армія, виробництво, наука, освіта, культура і т. д. Власне, широта використання національної мови свідчить про рівень трансформації етнічної нації в політичну, або, з іншого погляду, з бездержавної нації в державну.
Формування нації "знизу вгору" (від етнічності до політичності) і "згори вниз" (від політичності до етнічності) неможливе, як ми бачили, без використання мовного фактора. За словами Фрідріха Ніцше, "та чи інша спільнота людей може виникнути тільки в результаті свідомого використання мови. Своєю чергою свідоме використання мови стає можливим лише як наслідок несвідомої, інстинктивної діяльності окремих людських індивідів" [68].
Під цим кутом погляду стає зрозумілою вся облудність і підступність тих політиків і політологів, які застерігають Україну від "етнізації", тобто українізації. Річ у тім, що створення української політичної нації, "українського соціуму" не зможе відбутися без українізації, що на практиці означає піднесення мови корінної нації до рівня державної мови у європейському розумінні цього слова. Отож виходить, що, виводячи з гри українську етнічну націю, вони мають намір не допустити до утворення української політичної нації, тобто нації, що складається з українців та інших етнічних груп України. Іншими словами, ці політики й політологи намагаються загальмувати або й зовсім припинити реалізацію української національної ідеї – створення Соборної Самостійної Держави.
--------------------------------------------------------------------------
У протиставленні національного суспільства громадянському не менше лицемірства, ніж у попередньо розглянутих антиноміях. Хіба Іспанія і Франція – країни з поліетнічним населенням – є менш "громадянськими", ніж практично моноетнічні Чехія і Японія? З іншого боку, хіба ті ж Чехія і Японія є більш національними, ніж Іспанія і Франція? Річ не в тому, і "общєдємакрати" над такими тонкощами собі голову не сушать. Йдеться про одне: не дати українцям як етнічній нації зайняти належне їй місце у складі української політичної нації, бо це так чи інакше призвело б до втрати привілеїв (саме привілеїв, а не прав) того сколка російської нації та тих "дєтєй разних народаф", що не без вигоди вважали себе до неї приналежними, на кого була покладена місія шляхом лінгво- й етноциду, а часами й геноциду покласти край існуванню української нації, як це було зроблено в російській і радянській імперіях з десятками менших кількісно і національно слабкіших етносів.
Отож прислухбються "общєдємакрати", чи часом хто не вигукне "Україна для українців!", аби ототожнити права української нації зі змістом цього гасла. Однак його ніхто, крім провокаторів, в Україні не виголошує, а щодо прав, то українці прагнуть мати і матимуть їх стільки, скільки мають у своїх країнах італійці, французи, поляки, голляндці та інші нормальні люди. Українців аж ніяк не приваблює доля громадян другого сорту на своїй же землі, як це має місце з індіянцями в найдемократичніших Сполучених Штатах Америки з їхнім найгромадянськішим суспільством.
Право бути українцем, розмовляти українською мовою, вчити нею своїх дітей і т. ін. сьогодні в Україні ніхто, крім російських шовіністів і манкуртів-мазохістів, буцімто вже не заперечує. Оскільки таке право мають мільйони людей, належних до етнічної спільноти, то воно є водночас і правом нації. Погодьмося, що в умовах демократії наполягати на суперечності між правами людини і правами нації виглядає, м'яко кажучи, на зміщення акцентів. Бо й справді, чому мені як українцеві мають суперечити права інших українців та інших громадян моєї країни?
Стара і добре відома максима демократії гласить: моє право закінчується там, де починається право іншого. Це справедливо і щодо націй. Чи має українська нація право мати свою державу? Свідомі українці завше вважали, що так, їхні зажерливі сусіди – що ні, і робили все для того, аби цієї держави не було.
Розпад світової системи колоніялізму і бурхливий процес становлення національних держав мав наслідком перетворення псевдодержави під назвою Українська РСР у незалежну державу Україну. Будьмо відвертими і визнаймо, що виникнення й існування цієї держави якщо комусь і потрібне, то лишень, передусім і в основному українцям, а також тим етнічним групам України, які небезпідставно вважають, що лагідні і демократичні за своєю ментальністю українці забезпечать у своїй державі і їхнє нормальне національне життя – без погромів, депортацій, денаціоналізації та перетворення їх на "язичьнає насілєніє".
--------------------------------------------------------------------------
Посилання видалено
P.S. Это законченная концепция. Хороша она или нет - другой вопрос. Можно всласть попинать автора, но нужно противопоставить ей иную концепцию. И только тогда возможен ДИАЛОГ и поиск конструктивных решений.
