Вторая мировая: подвиг немцев
Современные бендеровцы о втророй мировой.
("Львiвська газета", Украина)
Владимир Витковский, 14 мая 2007
Посилання видалено
У ІІ світовій війні Німеччина була агресором. Однак навіть країни-агресори заселені впереваж людьми неагресивними: жінками, дітьми, старими, інвалідами, ба навіть переконаними пацифістами й антифашистами.
Восени 1944-го в смертельній небезпеці опинилися саме ці категорії громадян “тисячолітнього райху” – на його терени вступили совєтські війська. Із низки причин від них можна було сподіватися найгіршого, і перші ж їхні кроки німецькою землею засвідчили: настав апокаліпсис.
Чекати на порятунок німцям не було звідки – за Берліном, на відміну від Москви, не лежали неосяжні простори з невичерпними природними та людськими ресурсами. Війну було програно, й дедалі менше людей воліли платити власними життями за продовження агонії мешканців райхсканцелярії. Марною справою ставала й боротьба за Фатерлянд, тепер антигітлерівські коаліціянти мали змогу зробити з нею геть усе, що їм заманеться. Але можна і треба було порятувати якомога більше німців від люті переможців. У перші місяці 1945-го цей замір об’єднав зусилля багатьох людей у райху – від рядових вояків до найвищих чинів армії та держави. Об’єднав усупереч позиції фюрера та фашистської адміністрації...
На шостому році війни німецький солдат уперше воював за свій народ у прямому сенсі цього поняття, безвідносному до ідеологій. Тепер червона армада мала 5-10-разову перевагу над вермахтом у людях, гарматах, танках, літаках. Попри це, німці трималися стійко, не раз переходячи в контрнаступ. Лише бої за Східну Пруссію тривали понад вісім місяців! Кожна виграна година означала порятунок від смерті, ґвалту, наруги, голодомору, сибірських таборів для тисяч утікачів. (Серед останніх були, звісно, й нацистські злочинці. Але на злочинців і в західних зонах окупації чекали суд і покарання, натомість “росіяни”, чехи, поляки тамували свою жадобу помсти суто геноцидними методами.) Безмірно перетруджені в боях вояки мусили ще й охороняти біженців, облаштовувати для них польові лазарети та пункти харчування тощо.
За роки війни моряки Крігсмаріне здобули не одну перемогу над сильнішим від себе ворогом. Проте найбільшим подвигом флоту стала його участь в евакуації німецького Сходу. Флотська артилерія стримувала наступ танкових і повітряних армад, допоки тривала посадка людей у цивільний транспорт. Потім відсіки бойових кораблів також ущент заповнювали жінками й дітьми. У морі на каравани суден чатували сотні небезпек – лише торпедні атаки українця О. Марінеско коштували життя майже десятьом тисячам мирних громадян. Попри це, підсумком “найбільшої рятувальної акції всіх часів” (Г. Беддекер) стало 20000 загиблих і... 2 млн. (!) успішно евакуйованих німців, порятованих із пекла завдяки професійності, відвазі та невтомності військових і цивільних моряків.
А як мужньо трималися німецькі міста-герої: Кенігсберг, Піллау, Ельбінг, Кольберг, Бреслау й інші! Деякі з них червоні наїзники не спромоглися здобути аж до настання тотальної капітуляції вермахту, попри те, що ті билися в глибокому тилу Совєтської Армії. Совєтські джерела подавали факти стійкого опору німців як вияви фанатизму та жорстокості нацистської верхівки, проте, не заперечуючи реальності того й другого, мусимо відзначити насамперед героїзм тисяч захисників німецьких твердинь – і героїзм, далебі, не ірраціональний і не безглуздий.
У ті трагічні дні подвиг спасіння був прерогативою не лише людей у погонах. Залізничники під прицільним вогнем виводили із загрожених міст ешелони з біженцями. Рибалки розмічали та підтримували льодову “дорогу життя” через затоку Фріше Хафф. Парафіяльні священики брали на себе непідйомну ношу опіки над численними утікачами, знедоленими й не раз деморалізованими; ризикуючи життям, вони захищали земляків від наруги “визволителів”. До акцій солідарності, опіки, спасіння долучалися тисячі простих людей, окремі функціонери НСДАП, СС, гестапо.
Ба навіть опинившись у пазурах ґвалтівників, не всі німці остаточно втрачали присутність духу. Під дулами автоматів вони молилися Богові та співали пісні про милу вітчизну, яку багатьом із них більше не судилося побачити. “Ми поїхали вантажівкою на товарну станцію залізниці, – згадує фрау Г. Романн свій від’їзд із Кенігсберга, – жалюгідна купка людей, у лахмітті й хустках, у руках – вузлики з ковдрами й іншими пожитками. Коли товарні вагони рушили, ми піднесли вдячні молитви Богові. Якими б великими не були страждання, значно більшою була радість – ми вирушали туди, де мешкають німці та правлять німці”. На цих мордованих чоловіків і ґвалтованих жінок іще чекав найбільший німецький подвиг – стрімка відбудова розгромленої, понищеної та обтяженої репараціями країни.
Імовірно, має сенс поділ війн на справедливі та несправедливі. Але подвиг спасіння є гідним пошанівку безвідносно до кольорів мундира та прапора. У ці травневі дні герої спасіння “з того боку” гідні нашої вдячної згадки так само, як і герої антифашистських змагань. Звісно, якщо перемогу над фашизмом ми розуміємо як уселюдську перемогу над Злом, а не як кривавий тріумф одного дикунського племені над іншим.
Володимир Вітковський
Современные бендеровцы о втророй мировой.
("Львiвська газета", Украина)
Владимир Витковский, 14 мая 2007
Посилання видалено
У ІІ світовій війні Німеччина була агресором. Однак навіть країни-агресори заселені впереваж людьми неагресивними: жінками, дітьми, старими, інвалідами, ба навіть переконаними пацифістами й антифашистами.
Восени 1944-го в смертельній небезпеці опинилися саме ці категорії громадян “тисячолітнього райху” – на його терени вступили совєтські війська. Із низки причин від них можна було сподіватися найгіршого, і перші ж їхні кроки німецькою землею засвідчили: настав апокаліпсис.
Чекати на порятунок німцям не було звідки – за Берліном, на відміну від Москви, не лежали неосяжні простори з невичерпними природними та людськими ресурсами. Війну було програно, й дедалі менше людей воліли платити власними життями за продовження агонії мешканців райхсканцелярії. Марною справою ставала й боротьба за Фатерлянд, тепер антигітлерівські коаліціянти мали змогу зробити з нею геть усе, що їм заманеться. Але можна і треба було порятувати якомога більше німців від люті переможців. У перші місяці 1945-го цей замір об’єднав зусилля багатьох людей у райху – від рядових вояків до найвищих чинів армії та держави. Об’єднав усупереч позиції фюрера та фашистської адміністрації...
На шостому році війни німецький солдат уперше воював за свій народ у прямому сенсі цього поняття, безвідносному до ідеологій. Тепер червона армада мала 5-10-разову перевагу над вермахтом у людях, гарматах, танках, літаках. Попри це, німці трималися стійко, не раз переходячи в контрнаступ. Лише бої за Східну Пруссію тривали понад вісім місяців! Кожна виграна година означала порятунок від смерті, ґвалту, наруги, голодомору, сибірських таборів для тисяч утікачів. (Серед останніх були, звісно, й нацистські злочинці. Але на злочинців і в західних зонах окупації чекали суд і покарання, натомість “росіяни”, чехи, поляки тамували свою жадобу помсти суто геноцидними методами.) Безмірно перетруджені в боях вояки мусили ще й охороняти біженців, облаштовувати для них польові лазарети та пункти харчування тощо.
За роки війни моряки Крігсмаріне здобули не одну перемогу над сильнішим від себе ворогом. Проте найбільшим подвигом флоту стала його участь в евакуації німецького Сходу. Флотська артилерія стримувала наступ танкових і повітряних армад, допоки тривала посадка людей у цивільний транспорт. Потім відсіки бойових кораблів також ущент заповнювали жінками й дітьми. У морі на каравани суден чатували сотні небезпек – лише торпедні атаки українця О. Марінеско коштували життя майже десятьом тисячам мирних громадян. Попри це, підсумком “найбільшої рятувальної акції всіх часів” (Г. Беддекер) стало 20000 загиблих і... 2 млн. (!) успішно евакуйованих німців, порятованих із пекла завдяки професійності, відвазі та невтомності військових і цивільних моряків.
А як мужньо трималися німецькі міста-герої: Кенігсберг, Піллау, Ельбінг, Кольберг, Бреслау й інші! Деякі з них червоні наїзники не спромоглися здобути аж до настання тотальної капітуляції вермахту, попри те, що ті билися в глибокому тилу Совєтської Армії. Совєтські джерела подавали факти стійкого опору німців як вияви фанатизму та жорстокості нацистської верхівки, проте, не заперечуючи реальності того й другого, мусимо відзначити насамперед героїзм тисяч захисників німецьких твердинь – і героїзм, далебі, не ірраціональний і не безглуздий.
У ті трагічні дні подвиг спасіння був прерогативою не лише людей у погонах. Залізничники під прицільним вогнем виводили із загрожених міст ешелони з біженцями. Рибалки розмічали та підтримували льодову “дорогу життя” через затоку Фріше Хафф. Парафіяльні священики брали на себе непідйомну ношу опіки над численними утікачами, знедоленими й не раз деморалізованими; ризикуючи життям, вони захищали земляків від наруги “визволителів”. До акцій солідарності, опіки, спасіння долучалися тисячі простих людей, окремі функціонери НСДАП, СС, гестапо.
Ба навіть опинившись у пазурах ґвалтівників, не всі німці остаточно втрачали присутність духу. Під дулами автоматів вони молилися Богові та співали пісні про милу вітчизну, яку багатьом із них більше не судилося побачити. “Ми поїхали вантажівкою на товарну станцію залізниці, – згадує фрау Г. Романн свій від’їзд із Кенігсберга, – жалюгідна купка людей, у лахмітті й хустках, у руках – вузлики з ковдрами й іншими пожитками. Коли товарні вагони рушили, ми піднесли вдячні молитви Богові. Якими б великими не були страждання, значно більшою була радість – ми вирушали туди, де мешкають німці та правлять німці”. На цих мордованих чоловіків і ґвалтованих жінок іще чекав найбільший німецький подвиг – стрімка відбудова розгромленої, понищеної та обтяженої репараціями країни.
Імовірно, має сенс поділ війн на справедливі та несправедливі. Але подвиг спасіння є гідним пошанівку безвідносно до кольорів мундира та прапора. У ці травневі дні герої спасіння “з того боку” гідні нашої вдячної згадки так само, як і герої антифашистських змагань. Звісно, якщо перемогу над фашизмом ми розуміємо як уселюдську перемогу над Злом, а не як кривавий тріумф одного дикунського племені над іншим.
Володимир Вітковський
. Анек "девушка пробейте билетик, я не девушка, нашла блять, чем гордится" , они стало быть окуенно народ свой спасали, сцуко, а наши не спасали? 
