Статус: Офлайн
Реєстрація: 06.09.2007
Повідом.: 84644
Реєстрація: 06.09.2007
Повідом.: 84644
2.
Я маю вам пояснити про ХФ.
Колись, коли я у середині двотисячних тільки почала освоювати Інтернет, то виявила купу цікавих речей, особливо ж фотографії котиків, котичків, коточків, котосиків. Я страшенно люблю котиків. Нема мені нікого кращого, ніж ото котички, а в Інтернеті їх досить (чіпляю смайлик-сердечко).
В Інтернеті взагалі всього повно, цілий світ виблискує там. А ще там є й різні огидні штуки по типу колекцій посмертних фото, і якихось віконець із сороміцькими картинками, що вистрибують, як Пилип із конопель – зненацька, й там, де їх не чекаєш.
Але, звичайно, Інтернет видався мені прикольною штукою, і я залипла.
До того ж, я шукала собі однодумців, мені хотілося побачити українську літературу, якісь обговорення, та бог зна, що я ще собі там шукала, адже то був цілий Всесвіт, і таки знайшла пару якихось форумів, де мляво виникали пара дописів на добу, і де мене практично одразу забанили, бо я висловила слушну, як на мене, думку про те, що українська література не має традицій масовості, відсутні цілі жанри, і то є великим недоліком. На мене накинулися якісь панянки, які з піною на пальцях заходилися доводити мені, що всі оті огидні «низькі» жанри українцям не потрібні.
Ну, отак вони вирішили за всіх українців.
Я плюнула на тих тупих курок і більше вже не поверталася до них, все одно там було нецікаво. Але я знала, що десь у неосяжному Всесвіті Інтернету є ті, з ким мені буде цікаво. Це як політ через космос у капсулі – у пошуках підходящої цивілізації.
Одразу кажу: соціальні мережі мене абсолютно не зацікавили. Якісь тітки викладають фотки обтріпаних квартир з совковими шпалерами, зачовганими «стінками» з кондовим кришталем і керамічними фігурками, і позують на тлі вцілілих совкових килимів, якими навіть міль погидувала, не враховуючи при цьому розхитану нервову систему глядачів. Всі оці тітки, що «лайкають» одна одну, якісь колишні однокласники, про яких я вже сто років як забула, якісь здичавілі араби, що лізуть зі своїми освідченнями до всіх підряд – чорт їх батька собачого зна, що то за люде, якщо кидаються на будь-яку тьотку, яка вигинає затягнену в велюр і панчохи тушку на тлі старого килима, що затуляє брудні сіруваті шпалери…коротше, щось у всьому тому є нездорове, і мене абсолютно не зацікавило.
І тут, задавши черговий пошук, я випадково натрапила на сторінку, де білими літерами по чорному полю точилася гаряча дискусія. Не пам’ятаю толком, про що вона була, але тота дискусія була цікава, дуже жвава, дописи з’являлися по кілька штук на хвилину, і їх автори не дуже добирали слів – не те, що ті святенниці на літературному форумі.
І я одразу зареєструвалася.
Мені здалося, що в тій цікавій спільноті я не буду зайвою, і то була правда, моя інтуїція мене не підвела й на цей раз.
І називався той ресурс «Харьков Форум» - або ХФ.
Власне, там здебільшого тусувалися харків’яни, але було повно народу і з інших міст України, і з-за кордону. Там кожен знаходив собі тему до смаку, цікавих співрозмовників, ворогів, скандали, розслідування, там вирувало життя – своєрідне, але то було життя!
І я туди пірнула, занурилася з головою, і мені там добре, попри все. Я почуваюся там на місці, і за всі роки, що я там, обросла знайомими, багато з ким знаюся в реалі – дарма, що я не в Харкові.
І коли все оте сталося – Майдан, потім вторгнення в Крим і на Донбас – адміни ХФ зайняли чітку проукраїнську позицію, за що я їм вдячна, бо втратити ХФ я не могла, а якби він виявився ватним, то не лишилася б там ні за що.
Але юзери розділилися так само, як розділилося суспільство.
Спочатку ми сперечалися до ножа, і Правила форуму щодо недопустимості образ потроху ще діяли.
А потім звідкілясь з’явилася купа юзерів із старими акаунтами з нульовим лічильником месаг – тобто повідомлень. Тобто, реєстрація давня, але людина не спілкувалася, просто навіщось зареєструвалася. Таких на ХФ називають «консерви», і вибухнули ті консерви разом якраз тоді, як *****и ввалилися в Крим. Безграмотні й агресивні, вони влітали в теми з такими приблизно текстами: ну что хахли єбание, нагнули ми вас, тєпєрь в двє нєдєли Києв вазьмём! Орфографію зберігаю, лиш розділові знаки поставила, бо інакше зовсім днище.
До речі, саме через оцю жахливу безграмотність *****ам нема сенсу заходити з-під проксі, незнання граматики власної мови палить їх на раз.
А ці несли таке, що ви б прозріли, аби почитали ті теми, десь вони є на ХФ, збереглися, і цю нєтлєнку я викладувати тут не буду, бо там самі матюки.
Кієв вони, ***ть, в двєнєделі візмуть!
На шо юзери їм відповідали: вазьмьотє ви хіба що залупу в горлянку, і то ненадовго.
І ще тоді модери за це банили з формулюванням: розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Частина модерів виявилася ватною.
А потім один з юзерів – Дементій – зробив форум, куди відкочувала заляпана лайном вата.
А ми лишились на ХФ.
Власне, було кілька різновидів *****ів.
Одні, як я вже казала, завалювалися з лайкою, бризкаючи скаженою слиною, обіцяли знищити, в два тижні дійти до Києва і взагалі ссяти в фонтани й ********** дівчат.
Ці довго не жили, модери випилювали їх, обвішаних віртуальними пенісами й матюками, регулярно.
Та були й інші.
Ці приходили і одразу в лоб питали: «кто ти по национальности?» та «у тєбя дєд ваєвал?». Ці затримувалися рівно настільки, аби почитати, що ми українці, що дідо таки воював – І ЩО, ***ТЬ?
Вони не розуміли. Реально не розуміли, як так: форум загалом пише російською, дєди, як було сказано – воювали, то як же ви не любите росію? І рускіх? І чому не хочете назад, в стійло? Адже діди воювали! Адже «особая духовность»!
Ці жили трохи довше, бо оце ватне бінго про дєдиваєвалі реально було смішним. А вони, оті зайди, серйозно ставилися до вАєвавших дєдов, при тім не могли зрозуміти, чому Бандера герой, коли він «убівал русскіх», чому УПА – герої, вони ж «убивалі русскіх», як же ж так?! А при згадці про дивізію СС «Галичина» у них розпочиналися корчі, при тім інформація про армію Власова, про 15-1 козачий гренадерський корпус, про дивізію «Русланд», про інші угрупування, що нараховували в своєму складі сотні тисяч *****ів на службі у Гітлера – ні, ви що, це брехня!
Останнім вбивчим аргументом ставала інформація про те, що УПА була виправдана Нюрнберзьким трибуналом, а Бандера сидів у німецькому концтаборі. Це була відкрита інформація, якої *****и не знали, взагалі не уявляли навіть, історики недороблені. Так що «обратілісь к історії» ми тоді добряче, пердаки *****ські рвались як салют на дєньпабєди.
Розрив цього ******* шаблону був таким величезним, а образи, які *****ня отримувала від юзерів ХФ, такі в’їдливі, що бан під загальний злий регіт для них був найкращим виходом.
А ще були *****и «сочувствующіє».
Ці починали одразу з того, що писали про геополітику, про те, що Крим відійшов правильно, бо «народ проголосував», що мишебратья, а давайте не будемо сваритися, все ж по закону, Хрущов Крим Україні подарував з п’яних очей, і просто відновилась історична справедливість, адже Крим – всєгда бил русскім. І дєди ж ваєвалі. І ви насправді не знаєте всього, вам просто не розказують! А в нас все правду кажуть, і ми вам зараз відкриємо очі, і взагалі учітє історію! А вот давайте абратімся к історіі!
Ок, а давайте обратімся. Почнемо з Київської Русі. Яку ви, гниди, фактично вкрали й оголосили власною історією, хоча це ніхєра не так. І коли в Києві вже були бібліотеки, а за доньками київського князя стояла така черга з монарших женихів, як ото у Мавзолей, в ******ських болотах на місці вашої мацкви ще жаби кумкали. І жодного стосунку росія до Київської Русі не має, і це теж стало страшним і непоправним відкриттям для багатьох *****ських зайд, бо Гугл – він такий, все знає, ****.
І жоден з цих ******ів не відповів правильно на ключові питання: путін – хто? І Крим – чий.
І оті всі *****и були, як виявилося, з якогось там Ольгіно, де вони сиділи цілими купами і строчили все оте. А найгірше знаєте, що було? Акаунти були давні, аж 2008 року, тобто навіть не 13-го і не 14-го року, а старі. Задовго до війни, задовго до Майдану, і їх реально були сотні, отих «консерв», до пори порожніх акаунтів.
Я потім довго не могла зрозуміти, чому саме 2008 року всі вони датуються, а потім збагнула: це ж вони саме тоді ввалилися в Грузію, повбивали грузинів і відгризли шматок території.
І їм тоді нічо за це не було. Взагалі нічо, всі оті ООН, міжнародні всілякі організації, всі сучі президенти отих ситих країн, що купують в Пенісуєлі газ і нафту – всі вони сором’язливо повідверталися, наче все оте так і повинно бути.
І тоді *****и вирішили, що наступною буде Україна.
На відміну від наших недоумків, які знають лиш красти, і, дорвавшись до корита, гребуть, як навіжені, не думаючи більше ні про що, в Лаптєстані є при владі люди, які думають за державний інтерес. Ну, як – думають…ото приблизно так, як серійний убивця думає про те, кого він уб’є наступним. Він намічає жертву, вивчає її звички, маршрути, коло спілкування, він готує зброю, якою вбиватиме – ножа там чи мотузку, чи колготки, чи ще щось таке красочне, але він отако сидить, думає, планує…він збуджується від самої думки про те, як убиватиме, як кричатиме його жертва, корчитиметься в судомах. Убивцю лиш це заводить, звичайним способом він просто не отримує ****уальної розрядки – ну, імпотент він, або з дитинства закомплексований і переляканий. Може, його малим мама била і замикала в темну комірчину. А може, просто п’яний лелека ніс – і весь час упускав, ніс – і впускав, і все на бетон. Хтозна, як з людини робиться ******, але факт лишається фактом: серійні вбивці дуже уважні до деталей і прискіпливі у виборі жертви, абикого вони ******* не стануть, жертва має відповідати його особистому профілю жертви, задовольняти його естетичне почуття, так би мовити, інакше йому не в кайф.
І ото приблизно так думають за державний інтерес державні мужі в Балалайні.
Їхній державний інтерес полягає в тім, аби затягнути в лайно, що є їх ареалом проживання, всіх, до кого дотягнуться. Щоб знищити всіх, хто не вони – фізично знищити, як вони й звикли, а тих, хто лишиться, асимілювати. Заселити українські землі своїми виродками, аби вони ******и тут усе так, як ******и простори Срашки.
А до України – що їм дотягуватися? По-перше, спільний кордон на сотні кілометрів, при чому кордон досить умовний, шастають через нього всі, кому хочеться, прикордонники добряче беруть на лапу, митники взагалі на золоті сплять і їдять, ото такий кордон. До того ж, в самій Україні купа ударених совком і «ярускій», а ще більше – просто тих, кому взагалі по барабану, який прапор теліпається над мерією, їм хоч пух та вовна – аби кишка повна, інше не цікавить.
А ще Україна повністю відповідає профілю жертви цього серійного вбивці. Річ у тім, що в них без України не складається «вєлічіє». В них без Київської Русі історія куца, кривава й більше схожа на засекречену справу про регулярно скоювані масові вбивства.
Це для нормальних людей історія – просто історія. Її хтось добре знає, а хтось – лиш в рамках програми середньої школи, а є такі, що не знають взагалі і нічо, якось живуть, та в будь-якому випадку зациклюватися на ній якось по-дурному, якщо ти не вчений-історик.
Історія України – це історія кривавого поневолення і постійної боротьби за своє, бо оте «своє» в нас віками намагалися відбирати всі без винятку сусіди. Надто родюча тут земля, надто прекрасна, і надто тупий нарід, в якого немає звички об’єднуватися, аби захиститися разом, хіба що зовсім капець. Кожен сидить в своєму господарстві, чує, як сусід кричить «Рятуйте, хто в бога вірує!» і думає: аби мене ото не зайняли, а взавтра сходжу, гляну, що на тім дворищі лишилось такого, що в хазяйстві знадобиться.
А потім виявляється, що вчора зайняли сусіда, а сьогодні прийшли до тебе в хату, й інші сусіди вже слухають, як волає твоя жінка – і теж сидять нишком, думаючи, що можна взавтра подивитися, чи залишили нападники твою нову драбину…та певне, що не забрали, нащо вона їм, а комусь вона здорово в хазяйстві придасться.
І ото коли вже притискає так, що волають у всіх обійстях – ну, тоді поможи, Боже, тотим нападникам, бо українці бувають ще тими сучими синами, і в боротьбі за своє полонених не беруть, і якщо допекти українців, то битимуться так, що ворог потім віками сцятиметься з жаху, згадуючи.
А українці знов розбредуться по хатах, аби відбудуватися і нову драбину зробити, і ставок, і млинок… а через певний час знову пройтися по тим самим кривавим граблям. Бо дурні й жалісливі, ага. І трошечки по-дурному жадібні.
І отако воно в нас ведеться століттями. Та бач, попри все, відбудуємося і живемо – і хати побілені, і в хатах чистенько, пахне борщем і пирогами, і жіночки нівроку, і дітлахи хороші ростуть, і кожен ******, налившись по брови боярою, і зизим оком поглядаючи заздрісно, думає собі: а от добре було б відняти в них все оте, й нову драбину теж.
Отак і росте державний інтерес в Мордорі: свого не мають, а те, що мають, до ладу довести не можуть, а головне – засирають *****ам голови «вєлічієм». Щоб ви розуміли, аби довести основну масу неосвічених *****ів до стану новонароджених орків, треба зовсім небагато – по-тихому переписати історію. Не за раз, ні. Отак потрошку, при тім знівелювати освіту настільки, що зникають люди, які вміють грамотно писати.
А замість того дати їм «тисячолітню історію Русі» і «дєньпабєди».
Оооо, «етот дєньпабєди порахам прапах», ми роками споглядали, як за порєбріком набирає оберти дєньпабєдний сказ. Оті лєнточки колорадські, які й у нас певний час були в ходу – пам’ятаю, якось моїй дитині наказали принести її в дєньпабєди до пам’ятника. От тільки я в рот їбала тих організаторів, і дитя на той шабаш не пустила, а хтось же пішов, бо порожньо там не було.
Ви не подумайте, що це блюзнірство виросло на порожньому місці, але всі оці офіційні заходи на 9 травня я вважаю лицемірством і диким вздрочем, особливо оцією фішкою з фейковими ветеранами. Ну, ви самі подумайте: навіть ті, хто пішов на війну в шістнадцять років, навіть в кінці війни – скільки їм сьогодні, порахуйте! Та їм має буди за дев’яносто, багато ви знаєте таких? От і я – ні. Але як тільки черговий дєньпабєди – гульк, а вже біля пам’ятника труться бадьорі діди в піджаках, обвішаних нагородами. Ці дідки воювати не могли, бо у війну ще трималися за материну спідницю, але якимось чином з них щороку роблять ветеранів.
Це така гидота, такий цинізм, така зрада пам’яті тих, хто насправді воював, хто пережив ту війну не в матері за пазухою, а з дітьми на руках, під обстрілами, в окупації, і коли виповзають всі оті невідомо хто, завішані ювілейними брязкальцями – мені хочеться повбивати їх на хрін.
Бо вини – прямі співучасники злочину під назвою інформаційна війна.
Річ у тім, що я добре знаю: люди які пережили ту страшну війну, не любили про неї згадувати. Ні мій дідусь, мамин батько, який чотири роки проповзав під кулями, витягуючи з поля бою поранених – скільки життів він врятував, а скільки поранень отримав сам, і нічо, не вважав все те чимось особливим, робив що мав робити. А по війні виявилося, що родини в нього нема, всі загинули – і батько, й син, і дружина. І моя незабутня бабуся, мамина мати, яка по війні лишилася в порожній хаті – і синочок помер, бо не було ні лікаря, ні ліків, і чоловік десь пропав без вісті, і свекор та свекруха загинули, і сестра повернулася з неволі вже хвора на туберкульоз, то недовго й пожила… Вони все життя плакали за своїми втраченими хлопчиками – мовчки, кожен собі, мої дорогі дідусь і бабуся, які зійшлися жити разом уже по війні, два згорьованих людських уламки, і бог дав їм мою маму. І тому вони так пронизливо любили свого зятя – мого татка, бо він їм був як син, кожному – той син, якого втратили. І я живу лиш тому, що не вижили оті два хлопчики – дідусів Альоша і бабусин Володя. Я живу тому, що люди, які любили мене понад усе, і втрата яких стала для мене незагоєною раною по сі пори, попри десятиліття, що минули з дня їх смерті – вони через ту війну зазнали такого страшного й непоправного горя, яке не могли виплакати все своє життя. Так у бабусі хоч могилка на кладовищі була – невеликий дитячий горбочок, і вона ходила туди, доки могла, а в дідуся й того не лишилося, він не знав, де поховали його Альошу.
Що вони могли розказати про війну? Про свій біль, що терзав їх до самої смерті? Про сни, які затьмарювали їм ночі, ті сни, в яких їхні втрачені діти приходили до них живими й веселими, а на ранок виявлялося, що все так, як є, непоправно і важко.
Що вони могли розказати, коли навіть думати про це було боляче? Які їм були потрібні паради, щоб потамувати те, чого потамувати не можна ніяк? Які ювілейні медалі могли їх втішити, от ви хоч і самі подумайте головами?
І вони не ходили ні на які паради. І не любили те згадувати, ніколи не говорили про війну, було й було.
І лиш іноді мовчки плакали, ховаючи ті сльози від усіх, і одне від одного теж.
Та їх уже давно нема живих, і їхні однополчани, однолітки, сусіди – теж всі померли, і кожен проніс через життя свій власний біль, свої власні важкі втрати і страшні спогади. І коли різні виродки починають голосити за «дєньпабєди», а біля пам’ятника починають товктися дідки в брязкальцях, мені хочеться взяти й уїбати їх тупим важким предметом, щоб не підмахували організаторам цього бидлодійства, замішаного на чужій крові, яка давно оплакана й пішла в землю. І вся ота бикота з колорадками на машинах дратувала мене задовго до війни, бо «я помню, я горжусь» - брехня, а «можемпавтаріть» - взагалі блюзнірство. ЩО ви «можете павтаріть», дегенерати кончені, смерті мільйонів людей? Смерті чиїхось дітей, невтолиме горе осиротілих батьків, відчай і страх дітей, що позалишались сиротами, загибель десятків мільйонів котиків? Що, ***ть, ви зібрались «павтаріть», *****и?
Але то все – інформаційна війна, так і знайте. Ті, хто розкручує маховик істерії навколо війни, яка закінчилась сто років тому, переслідують свої негідницькі цілі, які ніяк не корелюються з миром у всьому світі, а якраз навпаки.
Я споглядала все те приблизно отак року з 2002-го, і в якийсь момент до мене дійшло: орки готуються до війни. Вони, мабуть, і самі не усвідомлювали ще – але я план їхніх посіпак бачила як на долоні, я завжди розумію, де негідники і що вони затівають. І українська влада, яка несамовито пакувалася, робила вигляд, що все гаразд – а орки готувалися до війни, і коли я намагалася говорити про це з друзями, на мене дивилися так, наче я зненацька звар′ювала і запропонувала ***** котика.
Але все ж було очевидно! І ніхто не хотів про це говорити – ніхто з моїх реальних знайомих і друзів. От їм було нецікаво, неочевидно, і взагалі «у мєня там родствєннікі». Оце «у мєня там родствєннікі» коштуватиме нам потім тисячі життів, але до того було ще далеко, а я почувалася Касандрою. Я точно знала, що орки готуються напасти, і ніхто не хотів більш того знати!
І коли я потрапила на ХФ, то я пам’ятаю, як написала про свої висновки в розділі Політика, і на мене накинулися скаженими собаками совки й русодрочери. В реалі мої знайомі трохи соромились таких розмов, хоча й хотіли, може, стукнути мене сокирою по голові, але ми все-таки цивілізовані люди, а в інтернеті можна не соромитись, тому на мене накинулись з лайкою, і я вже подумки почала посилати їх…ну, всюди.
Але виявилося, що я не одна.
ХФ уперше дав мені відчуття, що я не одна така. Що є люди, які бачать те саме, що й я. І говорять те саме, що й я. І ці люди на ХФ – нормальні, освічені, грамотно пишуть, багато читають і з ними цікаво. Тоді ХФ був дуже велелюдним місцем, будь-яка тема за лічені хвилини виростала в багатосторінкову жваву дискусію з елементами перманентного срачу. Але саме там я зустріла однодумців, саме завдяки ХФ я зрозуміла, як це класно, коли можна поговорити не про дітей і пироги, а на різні теми, і є люди, які готові охоче підтримувати цю розмову.
Насправді ми між собою не говоримо. Ну, там, в реалі. Навіть коли живемо разом…а надто – коли живемо разом. Здається, що близьку людину добре знаєш – що вона думає з того чи іншого приводу, але то лиш здається, бо ми між собою не говоримо. Так ото – як там діти, батьки, що на роботі, така ото вже звична стрічка новин, а от на якісь інші теми – зась.
Багатьох, власне, інші теми й не цікавлять. Отак прийде додому, щось до рота закине, і до телевізора. А потім іноді таке видає, що лиш плечима стенути й лишається, бо несе якусь ***ню, набравшись того з телевізора.
І все оте є частинами інформаційної війни, яку Україна не програла остаточно лиш тому, що в неї були ми – добровільна Диванна Сотня, яка громила *****ів на фронтах інтернет-майданчиків так, як вони не чекали.
І оцей супротив став для них цілковитою несподіванкою.
Я маю вам пояснити про ХФ.
Колись, коли я у середині двотисячних тільки почала освоювати Інтернет, то виявила купу цікавих речей, особливо ж фотографії котиків, котичків, коточків, котосиків. Я страшенно люблю котиків. Нема мені нікого кращого, ніж ото котички, а в Інтернеті їх досить (чіпляю смайлик-сердечко).
В Інтернеті взагалі всього повно, цілий світ виблискує там. А ще там є й різні огидні штуки по типу колекцій посмертних фото, і якихось віконець із сороміцькими картинками, що вистрибують, як Пилип із конопель – зненацька, й там, де їх не чекаєш.
Але, звичайно, Інтернет видався мені прикольною штукою, і я залипла.
До того ж, я шукала собі однодумців, мені хотілося побачити українську літературу, якісь обговорення, та бог зна, що я ще собі там шукала, адже то був цілий Всесвіт, і таки знайшла пару якихось форумів, де мляво виникали пара дописів на добу, і де мене практично одразу забанили, бо я висловила слушну, як на мене, думку про те, що українська література не має традицій масовості, відсутні цілі жанри, і то є великим недоліком. На мене накинулися якісь панянки, які з піною на пальцях заходилися доводити мені, що всі оті огидні «низькі» жанри українцям не потрібні.
Ну, отак вони вирішили за всіх українців.
Я плюнула на тих тупих курок і більше вже не поверталася до них, все одно там було нецікаво. Але я знала, що десь у неосяжному Всесвіті Інтернету є ті, з ким мені буде цікаво. Це як політ через космос у капсулі – у пошуках підходящої цивілізації.
Одразу кажу: соціальні мережі мене абсолютно не зацікавили. Якісь тітки викладають фотки обтріпаних квартир з совковими шпалерами, зачовганими «стінками» з кондовим кришталем і керамічними фігурками, і позують на тлі вцілілих совкових килимів, якими навіть міль погидувала, не враховуючи при цьому розхитану нервову систему глядачів. Всі оці тітки, що «лайкають» одна одну, якісь колишні однокласники, про яких я вже сто років як забула, якісь здичавілі араби, що лізуть зі своїми освідченнями до всіх підряд – чорт їх батька собачого зна, що то за люде, якщо кидаються на будь-яку тьотку, яка вигинає затягнену в велюр і панчохи тушку на тлі старого килима, що затуляє брудні сіруваті шпалери…коротше, щось у всьому тому є нездорове, і мене абсолютно не зацікавило.
І тут, задавши черговий пошук, я випадково натрапила на сторінку, де білими літерами по чорному полю точилася гаряча дискусія. Не пам’ятаю толком, про що вона була, але тота дискусія була цікава, дуже жвава, дописи з’являлися по кілька штук на хвилину, і їх автори не дуже добирали слів – не те, що ті святенниці на літературному форумі.
І я одразу зареєструвалася.
Мені здалося, що в тій цікавій спільноті я не буду зайвою, і то була правда, моя інтуїція мене не підвела й на цей раз.
І називався той ресурс «Харьков Форум» - або ХФ.
Власне, там здебільшого тусувалися харків’яни, але було повно народу і з інших міст України, і з-за кордону. Там кожен знаходив собі тему до смаку, цікавих співрозмовників, ворогів, скандали, розслідування, там вирувало життя – своєрідне, але то було життя!
І я туди пірнула, занурилася з головою, і мені там добре, попри все. Я почуваюся там на місці, і за всі роки, що я там, обросла знайомими, багато з ким знаюся в реалі – дарма, що я не в Харкові.
І коли все оте сталося – Майдан, потім вторгнення в Крим і на Донбас – адміни ХФ зайняли чітку проукраїнську позицію, за що я їм вдячна, бо втратити ХФ я не могла, а якби він виявився ватним, то не лишилася б там ні за що.
Але юзери розділилися так само, як розділилося суспільство.
Спочатку ми сперечалися до ножа, і Правила форуму щодо недопустимості образ потроху ще діяли.
А потім звідкілясь з’явилася купа юзерів із старими акаунтами з нульовим лічильником месаг – тобто повідомлень. Тобто, реєстрація давня, але людина не спілкувалася, просто навіщось зареєструвалася. Таких на ХФ називають «консерви», і вибухнули ті консерви разом якраз тоді, як *****и ввалилися в Крим. Безграмотні й агресивні, вони влітали в теми з такими приблизно текстами: ну что хахли єбание, нагнули ми вас, тєпєрь в двє нєдєли Києв вазьмём! Орфографію зберігаю, лиш розділові знаки поставила, бо інакше зовсім днище.
До речі, саме через оцю жахливу безграмотність *****ам нема сенсу заходити з-під проксі, незнання граматики власної мови палить їх на раз.
А ці несли таке, що ви б прозріли, аби почитали ті теми, десь вони є на ХФ, збереглися, і цю нєтлєнку я викладувати тут не буду, бо там самі матюки.
Кієв вони, ***ть, в двєнєделі візмуть!
На шо юзери їм відповідали: вазьмьотє ви хіба що залупу в горлянку, і то ненадовго.
І ще тоді модери за це банили з формулюванням: розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Частина модерів виявилася ватною.
А потім один з юзерів – Дементій – зробив форум, куди відкочувала заляпана лайном вата.
А ми лишились на ХФ.
Власне, було кілька різновидів *****ів.
Одні, як я вже казала, завалювалися з лайкою, бризкаючи скаженою слиною, обіцяли знищити, в два тижні дійти до Києва і взагалі ссяти в фонтани й ********** дівчат.
Ці довго не жили, модери випилювали їх, обвішаних віртуальними пенісами й матюками, регулярно.
Та були й інші.
Ці приходили і одразу в лоб питали: «кто ти по национальности?» та «у тєбя дєд ваєвал?». Ці затримувалися рівно настільки, аби почитати, що ми українці, що дідо таки воював – І ЩО, ***ТЬ?
Вони не розуміли. Реально не розуміли, як так: форум загалом пише російською, дєди, як було сказано – воювали, то як же ви не любите росію? І рускіх? І чому не хочете назад, в стійло? Адже діди воювали! Адже «особая духовность»!
Ці жили трохи довше, бо оце ватне бінго про дєдиваєвалі реально було смішним. А вони, оті зайди, серйозно ставилися до вАєвавших дєдов, при тім не могли зрозуміти, чому Бандера герой, коли він «убівал русскіх», чому УПА – герої, вони ж «убивалі русскіх», як же ж так?! А при згадці про дивізію СС «Галичина» у них розпочиналися корчі, при тім інформація про армію Власова, про 15-1 козачий гренадерський корпус, про дивізію «Русланд», про інші угрупування, що нараховували в своєму складі сотні тисяч *****ів на службі у Гітлера – ні, ви що, це брехня!
Останнім вбивчим аргументом ставала інформація про те, що УПА була виправдана Нюрнберзьким трибуналом, а Бандера сидів у німецькому концтаборі. Це була відкрита інформація, якої *****и не знали, взагалі не уявляли навіть, історики недороблені. Так що «обратілісь к історії» ми тоді добряче, пердаки *****ські рвались як салют на дєньпабєди.
Розрив цього ******* шаблону був таким величезним, а образи, які *****ня отримувала від юзерів ХФ, такі в’їдливі, що бан під загальний злий регіт для них був найкращим виходом.
А ще були *****и «сочувствующіє».
Ці починали одразу з того, що писали про геополітику, про те, що Крим відійшов правильно, бо «народ проголосував», що мишебратья, а давайте не будемо сваритися, все ж по закону, Хрущов Крим Україні подарував з п’яних очей, і просто відновилась історична справедливість, адже Крим – всєгда бил русскім. І дєди ж ваєвалі. І ви насправді не знаєте всього, вам просто не розказують! А в нас все правду кажуть, і ми вам зараз відкриємо очі, і взагалі учітє історію! А вот давайте абратімся к історіі!
Ок, а давайте обратімся. Почнемо з Київської Русі. Яку ви, гниди, фактично вкрали й оголосили власною історією, хоча це ніхєра не так. І коли в Києві вже були бібліотеки, а за доньками київського князя стояла така черга з монарших женихів, як ото у Мавзолей, в ******ських болотах на місці вашої мацкви ще жаби кумкали. І жодного стосунку росія до Київської Русі не має, і це теж стало страшним і непоправним відкриттям для багатьох *****ських зайд, бо Гугл – він такий, все знає, ****.
І жоден з цих ******ів не відповів правильно на ключові питання: путін – хто? І Крим – чий.
І оті всі *****и були, як виявилося, з якогось там Ольгіно, де вони сиділи цілими купами і строчили все оте. А найгірше знаєте, що було? Акаунти були давні, аж 2008 року, тобто навіть не 13-го і не 14-го року, а старі. Задовго до війни, задовго до Майдану, і їх реально були сотні, отих «консерв», до пори порожніх акаунтів.
Я потім довго не могла зрозуміти, чому саме 2008 року всі вони датуються, а потім збагнула: це ж вони саме тоді ввалилися в Грузію, повбивали грузинів і відгризли шматок території.
І їм тоді нічо за це не було. Взагалі нічо, всі оті ООН, міжнародні всілякі організації, всі сучі президенти отих ситих країн, що купують в Пенісуєлі газ і нафту – всі вони сором’язливо повідверталися, наче все оте так і повинно бути.
І тоді *****и вирішили, що наступною буде Україна.
На відміну від наших недоумків, які знають лиш красти, і, дорвавшись до корита, гребуть, як навіжені, не думаючи більше ні про що, в Лаптєстані є при владі люди, які думають за державний інтерес. Ну, як – думають…ото приблизно так, як серійний убивця думає про те, кого він уб’є наступним. Він намічає жертву, вивчає її звички, маршрути, коло спілкування, він готує зброю, якою вбиватиме – ножа там чи мотузку, чи колготки, чи ще щось таке красочне, але він отако сидить, думає, планує…він збуджується від самої думки про те, як убиватиме, як кричатиме його жертва, корчитиметься в судомах. Убивцю лиш це заводить, звичайним способом він просто не отримує ****уальної розрядки – ну, імпотент він, або з дитинства закомплексований і переляканий. Може, його малим мама била і замикала в темну комірчину. А може, просто п’яний лелека ніс – і весь час упускав, ніс – і впускав, і все на бетон. Хтозна, як з людини робиться ******, але факт лишається фактом: серійні вбивці дуже уважні до деталей і прискіпливі у виборі жертви, абикого вони ******* не стануть, жертва має відповідати його особистому профілю жертви, задовольняти його естетичне почуття, так би мовити, інакше йому не в кайф.
І ото приблизно так думають за державний інтерес державні мужі в Балалайні.
Їхній державний інтерес полягає в тім, аби затягнути в лайно, що є їх ареалом проживання, всіх, до кого дотягнуться. Щоб знищити всіх, хто не вони – фізично знищити, як вони й звикли, а тих, хто лишиться, асимілювати. Заселити українські землі своїми виродками, аби вони ******и тут усе так, як ******и простори Срашки.
А до України – що їм дотягуватися? По-перше, спільний кордон на сотні кілометрів, при чому кордон досить умовний, шастають через нього всі, кому хочеться, прикордонники добряче беруть на лапу, митники взагалі на золоті сплять і їдять, ото такий кордон. До того ж, в самій Україні купа ударених совком і «ярускій», а ще більше – просто тих, кому взагалі по барабану, який прапор теліпається над мерією, їм хоч пух та вовна – аби кишка повна, інше не цікавить.
А ще Україна повністю відповідає профілю жертви цього серійного вбивці. Річ у тім, що в них без України не складається «вєлічіє». В них без Київської Русі історія куца, кривава й більше схожа на засекречену справу про регулярно скоювані масові вбивства.
Це для нормальних людей історія – просто історія. Її хтось добре знає, а хтось – лиш в рамках програми середньої школи, а є такі, що не знають взагалі і нічо, якось живуть, та в будь-якому випадку зациклюватися на ній якось по-дурному, якщо ти не вчений-історик.
Історія України – це історія кривавого поневолення і постійної боротьби за своє, бо оте «своє» в нас віками намагалися відбирати всі без винятку сусіди. Надто родюча тут земля, надто прекрасна, і надто тупий нарід, в якого немає звички об’єднуватися, аби захиститися разом, хіба що зовсім капець. Кожен сидить в своєму господарстві, чує, як сусід кричить «Рятуйте, хто в бога вірує!» і думає: аби мене ото не зайняли, а взавтра сходжу, гляну, що на тім дворищі лишилось такого, що в хазяйстві знадобиться.
А потім виявляється, що вчора зайняли сусіда, а сьогодні прийшли до тебе в хату, й інші сусіди вже слухають, як волає твоя жінка – і теж сидять нишком, думаючи, що можна взавтра подивитися, чи залишили нападники твою нову драбину…та певне, що не забрали, нащо вона їм, а комусь вона здорово в хазяйстві придасться.
І ото коли вже притискає так, що волають у всіх обійстях – ну, тоді поможи, Боже, тотим нападникам, бо українці бувають ще тими сучими синами, і в боротьбі за своє полонених не беруть, і якщо допекти українців, то битимуться так, що ворог потім віками сцятиметься з жаху, згадуючи.
А українці знов розбредуться по хатах, аби відбудуватися і нову драбину зробити, і ставок, і млинок… а через певний час знову пройтися по тим самим кривавим граблям. Бо дурні й жалісливі, ага. І трошечки по-дурному жадібні.
І отако воно в нас ведеться століттями. Та бач, попри все, відбудуємося і живемо – і хати побілені, і в хатах чистенько, пахне борщем і пирогами, і жіночки нівроку, і дітлахи хороші ростуть, і кожен ******, налившись по брови боярою, і зизим оком поглядаючи заздрісно, думає собі: а от добре було б відняти в них все оте, й нову драбину теж.
Отак і росте державний інтерес в Мордорі: свого не мають, а те, що мають, до ладу довести не можуть, а головне – засирають *****ам голови «вєлічієм». Щоб ви розуміли, аби довести основну масу неосвічених *****ів до стану новонароджених орків, треба зовсім небагато – по-тихому переписати історію. Не за раз, ні. Отак потрошку, при тім знівелювати освіту настільки, що зникають люди, які вміють грамотно писати.
А замість того дати їм «тисячолітню історію Русі» і «дєньпабєди».
Оооо, «етот дєньпабєди порахам прапах», ми роками споглядали, як за порєбріком набирає оберти дєньпабєдний сказ. Оті лєнточки колорадські, які й у нас певний час були в ходу – пам’ятаю, якось моїй дитині наказали принести її в дєньпабєди до пам’ятника. От тільки я в рот їбала тих організаторів, і дитя на той шабаш не пустила, а хтось же пішов, бо порожньо там не було.
Ви не подумайте, що це блюзнірство виросло на порожньому місці, але всі оці офіційні заходи на 9 травня я вважаю лицемірством і диким вздрочем, особливо оцією фішкою з фейковими ветеранами. Ну, ви самі подумайте: навіть ті, хто пішов на війну в шістнадцять років, навіть в кінці війни – скільки їм сьогодні, порахуйте! Та їм має буди за дев’яносто, багато ви знаєте таких? От і я – ні. Але як тільки черговий дєньпабєди – гульк, а вже біля пам’ятника труться бадьорі діди в піджаках, обвішаних нагородами. Ці дідки воювати не могли, бо у війну ще трималися за материну спідницю, але якимось чином з них щороку роблять ветеранів.
Це така гидота, такий цинізм, така зрада пам’яті тих, хто насправді воював, хто пережив ту війну не в матері за пазухою, а з дітьми на руках, під обстрілами, в окупації, і коли виповзають всі оті невідомо хто, завішані ювілейними брязкальцями – мені хочеться повбивати їх на хрін.
Бо вини – прямі співучасники злочину під назвою інформаційна війна.
Річ у тім, що я добре знаю: люди які пережили ту страшну війну, не любили про неї згадувати. Ні мій дідусь, мамин батько, який чотири роки проповзав під кулями, витягуючи з поля бою поранених – скільки життів він врятував, а скільки поранень отримав сам, і нічо, не вважав все те чимось особливим, робив що мав робити. А по війні виявилося, що родини в нього нема, всі загинули – і батько, й син, і дружина. І моя незабутня бабуся, мамина мати, яка по війні лишилася в порожній хаті – і синочок помер, бо не було ні лікаря, ні ліків, і чоловік десь пропав без вісті, і свекор та свекруха загинули, і сестра повернулася з неволі вже хвора на туберкульоз, то недовго й пожила… Вони все життя плакали за своїми втраченими хлопчиками – мовчки, кожен собі, мої дорогі дідусь і бабуся, які зійшлися жити разом уже по війні, два згорьованих людських уламки, і бог дав їм мою маму. І тому вони так пронизливо любили свого зятя – мого татка, бо він їм був як син, кожному – той син, якого втратили. І я живу лиш тому, що не вижили оті два хлопчики – дідусів Альоша і бабусин Володя. Я живу тому, що люди, які любили мене понад усе, і втрата яких стала для мене незагоєною раною по сі пори, попри десятиліття, що минули з дня їх смерті – вони через ту війну зазнали такого страшного й непоправного горя, яке не могли виплакати все своє життя. Так у бабусі хоч могилка на кладовищі була – невеликий дитячий горбочок, і вона ходила туди, доки могла, а в дідуся й того не лишилося, він не знав, де поховали його Альошу.
Що вони могли розказати про війну? Про свій біль, що терзав їх до самої смерті? Про сни, які затьмарювали їм ночі, ті сни, в яких їхні втрачені діти приходили до них живими й веселими, а на ранок виявлялося, що все так, як є, непоправно і важко.
Що вони могли розказати, коли навіть думати про це було боляче? Які їм були потрібні паради, щоб потамувати те, чого потамувати не можна ніяк? Які ювілейні медалі могли їх втішити, от ви хоч і самі подумайте головами?
І вони не ходили ні на які паради. І не любили те згадувати, ніколи не говорили про війну, було й було.
І лиш іноді мовчки плакали, ховаючи ті сльози від усіх, і одне від одного теж.
Та їх уже давно нема живих, і їхні однополчани, однолітки, сусіди – теж всі померли, і кожен проніс через життя свій власний біль, свої власні важкі втрати і страшні спогади. І коли різні виродки починають голосити за «дєньпабєди», а біля пам’ятника починають товктися дідки в брязкальцях, мені хочеться взяти й уїбати їх тупим важким предметом, щоб не підмахували організаторам цього бидлодійства, замішаного на чужій крові, яка давно оплакана й пішла в землю. І вся ота бикота з колорадками на машинах дратувала мене задовго до війни, бо «я помню, я горжусь» - брехня, а «можемпавтаріть» - взагалі блюзнірство. ЩО ви «можете павтаріть», дегенерати кончені, смерті мільйонів людей? Смерті чиїхось дітей, невтолиме горе осиротілих батьків, відчай і страх дітей, що позалишались сиротами, загибель десятків мільйонів котиків? Що, ***ть, ви зібрались «павтаріть», *****и?
Але то все – інформаційна війна, так і знайте. Ті, хто розкручує маховик істерії навколо війни, яка закінчилась сто років тому, переслідують свої негідницькі цілі, які ніяк не корелюються з миром у всьому світі, а якраз навпаки.
Я споглядала все те приблизно отак року з 2002-го, і в якийсь момент до мене дійшло: орки готуються до війни. Вони, мабуть, і самі не усвідомлювали ще – але я план їхніх посіпак бачила як на долоні, я завжди розумію, де негідники і що вони затівають. І українська влада, яка несамовито пакувалася, робила вигляд, що все гаразд – а орки готувалися до війни, і коли я намагалася говорити про це з друзями, на мене дивилися так, наче я зненацька звар′ювала і запропонувала ***** котика.
Але все ж було очевидно! І ніхто не хотів про це говорити – ніхто з моїх реальних знайомих і друзів. От їм було нецікаво, неочевидно, і взагалі «у мєня там родствєннікі». Оце «у мєня там родствєннікі» коштуватиме нам потім тисячі життів, але до того було ще далеко, а я почувалася Касандрою. Я точно знала, що орки готуються напасти, і ніхто не хотів більш того знати!
І коли я потрапила на ХФ, то я пам’ятаю, як написала про свої висновки в розділі Політика, і на мене накинулися скаженими собаками совки й русодрочери. В реалі мої знайомі трохи соромились таких розмов, хоча й хотіли, може, стукнути мене сокирою по голові, але ми все-таки цивілізовані люди, а в інтернеті можна не соромитись, тому на мене накинулись з лайкою, і я вже подумки почала посилати їх…ну, всюди.
Але виявилося, що я не одна.
ХФ уперше дав мені відчуття, що я не одна така. Що є люди, які бачать те саме, що й я. І говорять те саме, що й я. І ці люди на ХФ – нормальні, освічені, грамотно пишуть, багато читають і з ними цікаво. Тоді ХФ був дуже велелюдним місцем, будь-яка тема за лічені хвилини виростала в багатосторінкову жваву дискусію з елементами перманентного срачу. Але саме там я зустріла однодумців, саме завдяки ХФ я зрозуміла, як це класно, коли можна поговорити не про дітей і пироги, а на різні теми, і є люди, які готові охоче підтримувати цю розмову.
Насправді ми між собою не говоримо. Ну, там, в реалі. Навіть коли живемо разом…а надто – коли живемо разом. Здається, що близьку людину добре знаєш – що вона думає з того чи іншого приводу, але то лиш здається, бо ми між собою не говоримо. Так ото – як там діти, батьки, що на роботі, така ото вже звична стрічка новин, а от на якісь інші теми – зась.
Багатьох, власне, інші теми й не цікавлять. Отак прийде додому, щось до рота закине, і до телевізора. А потім іноді таке видає, що лиш плечима стенути й лишається, бо несе якусь ***ню, набравшись того з телевізора.
І все оте є частинами інформаційної війни, яку Україна не програла остаточно лиш тому, що в неї були ми – добровільна Диванна Сотня, яка громила *****ів на фронтах інтернет-майданчиків так, як вони не чекали.
І оцей супротив став для них цілковитою несподіванкою.