ЦЕРКВА.
Як попередньо вказувалося, християнство нам дісталося з Візантії, цих вже прогнивших залишків колись могутньої і впорядкованої Римської імперії. Якщо до Костянтина діяв принцип "Богові - боже, кесарю - кесареве", який сповідував відділення церкви від держави, то після вже пішла плутанина обопільного впливу двох структур. Багатство та загнивання державних структур перекинулося й на церкву. Остання все більше приділяла увагу позолоті куполів церков ніж суті християнства. Тому й не дивно, що наших скандинавських князів спокусила не вказана суть вчення, а велич бань Софії. Ось в такому вигляді ця релігія (як дзеркальце для папуаса) попала на наші терени.
Християнізація Русі мала все ж великий вплив на розвиток її культури та державності. Зміна релігії спричинила великі світоглядні зміни в людей – політеістична поганська релігія змінилась на монотеістичну – православне християнство. Щодо змін в культурі, то християнізація Русі справила великий вплив на розвиток грамоти, освіти, книгописання, кам'яної архітектури, створила умови для виникнення такого виду мистецтва як іконопис, який набув самостійного розвитку. Звичайно, ці зміни не були одномоментними, але все ж таки, як ми бачимо, вже за сто років, в ХІ сторіччі й пізніше, християнство досить міцно займає свої позиції в Русі. Та найбільша заслуга цього процесу була в тому, що наші предки, перебуваючи на межі між культурою Європи та Азії, вибрали остаточно прив’язку до культури першої. Цей прогрес культури відбувався до навали монголів.
Пройшовши шлях від Константинополя через Київ православіє попало на терени варварських угро-фінських племен. Одинокі монахи продиралися в ті нетрі для усамітнення та месіанства. Та це месіанство місцевий люд сприймав вороже по причині ксенофобії. Перший носій цієї віри був навіть не слов’янин, а грек Леонтій, якого вбили вороже налаштовані до нього угрофіни. Та зерно все ж було кинуте і закріплене потім сподвижником Ісаєм, в якого знайшовся послідовник серед місцевих на ім’я Авраамій. До того ж відбувалася взаємна асиміляція прибулих туди просвітителів та місцевого люду. Я би сказав навіть, що місцева культура більше впливала на месіан ніж вони на місцевий люд. Ця деградація прибулих доводила до того, що Константинополь не зважувався туди затверджувати митрополитів, був такий період навіть в 13 років. А причина була в варварстві місцевих. Прикладом такого варвара може бути Андрій, син Юрія Долгорукого. Він по причині цього варварства палив та грабував зі своїми дружками-нехристями з племені Меря київські храми в 1169 році, що потім не наважувалися без гострої необхідності робити навіть монголи. Потім він познущався над присланим Константинополем Феодором Калугером, який пробував навести лад в тамтешньому православ’ї. Він просто осліпив його і відсік язика та праву руку не тільки за боротьбу Феодора проти двовірства, а й тому, що той протистояв розбещеності та бандитизму самого Андрія. І ось за такі «подвиги» місцеві прозвали Андрія Боголюбським. Тільки невідомо до якого бога вони його прив’язали, бо вирослий в тих нетрях Андрій поклонявся і угро-фінським богам в образі каменів. Подібне варварство приводило навіть до того, що й деякі єпископи (Пахомій, Кіріл І, Іоан І) вимушені були замолювати свої гріхи в схизмі після життя в цьому середовищі.
Ще більше сурогатності отримала москальська церква після того, як попала під контроль ханів Золотої Орди. Після розгрому Києва та підкоренню своїй владі Константинополя (після війни з ним) хани перемістили центр керування православієм до своєї столиці – Сарая. Це було зроблено з метою контролю над християнським людом. Там же ця сурогатна церква прийняла клятву на вірність ханам, а взамін отримала підтримку з боку них через відповідний ярлик (закон). Звідси і почав період служіння не Богові, а «хану-царю та Отєчєству». По цій причині (свого захисту від влади) і місцевий угро-фінський люд почав вступати в цю секту-церкву. Це було подібно наявності партійного квитка в ХХ столітті. Хоча потім вони жалкували за такий «прихист», бо замість такого вони з 1358 року були записані в «крестьяне», своєрідні раби при церковних монастирях з колись вільних угро-фінів. Як бачите, замість внесення в середовище мирян гуманізму від Заповідей Господніх в XIV столітті ця секта разом з ханами вводить рабство для них. Так почали виникати один за одним монастирі нового типу, створювані енергійними, заповзятливими людьми, які ставили за мету насамперед господарські завдання й перетворювали ці церковні утворенння в феодальні вотчини, які закріпачували навколишній люд.
Так що набирання жирку цією сектою за рахунок різних подачок від світських правителів (*******, тютюн без мита та інше в наші часи) має давню історію. Так пішла експансія підконтрольної ханам церкви на угро-фінські землі. Цей монастирський хід закріпачення нетрями ординської півночі тривав і у XV i XVI століттях. Як бачимо, не тільки військовим шляхом йшло так зване збирання земель, а й під крилом сурогатного православ’я. Тут можна зробити порівняння. Як іудеї після повернення з Вавілону встановлювали свою монополію в Єрусалимі під крилом військової могутності вавілонян, так і москово-суздальські попи розповсюджували свій паразитичний вплив під крилом Золотої Орди.
Центр управління цією сектою проіснував під крилом в ханів майже сто років. Це тривало до тих пір, доки в 1328 році хан Узбек з допомогою однієї зі своїх жінок, яка була дочкою візантійського імператора, висвятив в Константинополі собі чергового слугу - митрополита Феогноста. В Києві, який був вже в складі Литовського князівства, цього сурогатного митрополита не прийняли, тому він далі поїхав на шляху з Константинополя в Московію, бо в Сараї його теж не дуже чекали (там все більше розквітало мусульманство). Так владики цієї церкви вимушені були перекочувати з цивілізованого Сараю в забиту в нетрях Москву, де на той час ще не було ні однієї церковної споруди. Тут варто ще нагадати, що цій митрополії хани надали таких поблажок в вигляді пільг по податям, що скоро жирок на Феогностах почав рости до неймовірних розмірів за рахунок обдирання угро-фінів з племен Меря, Мещеря, Ерзя. Ці сурогатні попи навіть слов'ян зі Пскова пробували поставити під свою експлуатацію. Псковитяни, відчуваючи підтримку своїх сородичів-слов'ян з Новгорода, відмовилися служити промонгольській церкві, тому Феогност наклав анафему на ціле місто. Як бачимо, в основу діяльності цієї церкви було закладено примусити її прочан служити не Богу, а їй та стоячій над ними владі. А що ж в цей час відбувалося з нашою церквою? Як я вже вказував перший удар по руйнуванню Києва та його церков наніс Андрій Боголюбський. Потім була помста за непокору від монголів, в війську яких знову були в ролі їх союзників суздальці. У нерівному бою загинули майже всі оборонці Києва. Вороги захопили в полон пораненого воєводу Дмитра, але за хоробрість зберегли йому життя. З 50 тис. киян живими залишилися не більше 2 тис. осіб. Місто лежало в руїнах, попелі, завалене тілами загиблих. Вщент була зруйнована Десятинна церква, в якій тримали останню оборону кияни. Отже, Київ, як християнський центр перестав фактично існувати. Тут я хочу підкреслити, що монголи цілеспрямовано гоніння християн не робили, а руйнування церков були лиш за рахунок бойових дій.
Оскільки київський релігійний центр був розгромлений та зміщений монголами з допомогою підвладного їм Константинополя з наших теренів на землі, лояльні Золотій Орді, постала необхідність відновити свою митрополію. Це вдалося здійснити лиш у 1303 р. стараннями князя Юрія Львовича - внука Данила Галицького. Вона поширювала свій вплив на південно-західні руські землі, непідвладні Золотій Орді, але її неодноразово скасовували й відновлювали на цій нестабільній по ситуації території. Далі йшла боротьба за цю метрополію між різними силами з метою збереження впливу на її прочан. Найкраще оберігала інтереси місцевого православного люду литовська влада, частина якої теж прийняла православ’я. Вона протистояла поширенню впливу на землі українців зі сторони вирослих в умовах Золотої Орди *******тів. А останніх підтримували гнилі залишки патріархів Константинополя, які продовжували політику знищення митрополії в Києві, нав’язаної їм ще ханами Золотої Орди. Якщо на перших порах литовські князі підтримували православ'я, то після Кревської унії (1385) князь Ягайло перейшов у католицизм, навертаючи до нього населення держави. Православ'я, відповідно, опинилося в дискримінованому станови-щі. До того ж захоплення у 1453 р. турками Константинополя теж підірвало авторитет православ'я, ослабило вплив і до того підірва-ного ханами Константинопольського патріарха. З прийняттям у 1569 р. Люблінської, а в 1596 р. Берестейської уній православна ієрархія в Україні зазнала особливої дискримінації. Хоча оборона своїх позицій церквою продовжувалася зусиллями таких людей, як князі Островські. Разом із маєтностями та іншими величезними багатствами князь Костянтин перебрав на себе від батька і світський патронат над православною руською церквою. Він мав великий вплив на формування її вищої ієрархії та загальні напрями політики. Ним по різних містах України було засновано багато шкіл головною метою яких було підготовляти духовенство, здатне успішно вести боротьбу з католицьким духовенством і паралізувати їх вплив на молодь. Захоплений ідеєю захисту православної віри К.Острозький вирішив видати повний текст Біблії слов’янською мовою, якого на той час не мав жодний з православних народів. Для цього він зібрав вчений люд і створив на наших теренах перший учбовий заклад по типу вищої школи. Йдеться про Острожську академію, яка зробила величезний внесок в збереження наших церкви, освіти та культури. Та все ж відновлення православної єпархії в її правах відбулося лиш в 1620 р. стараннями Єрусалимського патріарха за підтримки братств, міщан і запорозького козацтва. Тоді митрополитом Київським було обрано ігумена Києво-Михайлівського монастиря Іова Борецького. Патріаршою грамотою дозволялося єпископам самим обирати митрополита за неможливості узгодити це питання з Константинопольським патріархом.
А тим часом вигодована монголами та збережена в своїх нетрях Москва, відчувала занепад православного центру в Константинополі. Використовуючи це у 1589-1593 рр. вона офіційно оформила автокефальні права своєї церкви, висунувши претензії на роль "третього й останнього Риму". А тепер розглянемо в порівнянні цього претендента на «3-й Рим», розглянемо його багаж для цього. Ось що писали про той стан Московії різні люди. Професор Петербурзського університету О.І.Соболевський пише: «Сьогодні ми не звикли вважати, що росія у XV-XVII століттях була дуже відсталою некультурною країною, і знаходилась по культурності на останньому місці серед усіх слов'янських народів, що духовенство було частково малоосвічене, частково неосвічене, що у вищому світському стані освіта була слабо поширена, що середній і нижній стан являв собою неосвічену масу.» Академік О.Пипін, **** Імператорської Академії Наук, пише: "B Московском государстве не было никакого централизованного просвещения, здесь бытовал церковный фанатизм, вражда к науке, упрямый застой, нравственное одичание и ожесточение...". Навіть в XVII віці Москва животіє в темноті і на науку там дивились, як на „порожденіе исконнаго врага человЪческаго рода—діавола" (1 - П. Морозовъ, Феофанъ Прокоповичъ, Спб. 1880 р. ст.49.). Західної науки й культури боялись і тікали її. Склалось навіть прислів'я: „Кто по латыни научился, тотъ съ праваго пути совратился"(2 - П. Морозовъ, Феофанъ Прокоповичъ, Спб. 1880 р. ст.34.)"
В той же час, в Україні, в умовах польського колоніалізму з допомогою Сагайдачного й всього Запоріжського козацтва йде зазначений вище процес на відновлення київської митрополії. Петру Могилі були видані козацькі кошти на відбудову церков при умові, що біля кожної церкви буде школа для навчання грамоті. Як наслідок разом з братськими, парафіяльні (за рахунок громад) школи забезпечили вже на середину наступного, XVII ст., досить значне поширення грамотності серед різних верств населення. Можливо, дещо перебільшене, але цікаве й небезпідставне свідчення залишив Павло Алеппський, який разом з антіохійським патріархом Макарієм подорожував Україною у 1654 та 1656 pp. Він писав у своєму щоденнику: "... по всій козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони за малим винятком, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби й церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях". Ось в умовах такої різниці по освіті, коли в 1640 р. Київський митрополит Петро Могила звернувся до Московського царя Михайла Федоровича з пропозицією заснувати в Москві окремий монастир, в якому могли б поселитися високоосвічені київські монахи і навчати дітей письма грецького і слов'янського, московське правління відкинуло цю благородну пропозицію (184 - Jablonowski A. Akademia Kijowosko-Mohilanska. Krakow, 1899-1900, стор. 251.).
Я не хочу перебільшувати та ідеілізовувати нашу церкву тих часів. Були і в ній сурогатність з примісом язичництва та необдуманого догматизму. Подібне підкреслює згадуваний вже Г.деБоплан: "У формалізмі дотримування релігійних свят та постів вони такі вперті, що переконані, буцім то від цього залежить порятунок їх душі". Тут француз підкреслює, що йдеться не про "не вбий" чи "не вкради" з основополагаючих християнство Божих Заповідей. Але на той час церква все ж впливала позитивно на мораль суспільства. Порівнюючи культуру українського села XVII та ХХІ століть, я віддав би беззаперечно пальму першості XVII-му в силу цілісності і гармонійності її в той час. "Злодій", "гуляща чи ледача дівка", "п'яниця", толока - тоді ще щось значили для суспільної думки. В цей час на наших землях поширюються європейські ідеї Реформації та Відродження, що поклали початок просвітництву, гуманізму, основам демократії. Цьому сприяло виникнення церковних братств, які стали новими суспільними організаціями, що поєднували функції православної реформації з участю братств у суспільно-політичному, національно-культурному житті українського народу, з боротьбою за національно-релігійні права. Якщо спочатку братства були організаціями церковне-філантропічними (перша половина XV ст.), то в кінці XVI ст. з наступом на православну церкву католицизму вони поширюють свою діяльність, ставлять завдання оберігати православну віру і народ. Ось в таких порівняльних умовах по різниці в культурі українець звернувся за підтримкою до «єдиновірця». Що це несло для відновлюючоїсь після розгромів та поневірянь церкви ми побачимо далі. Відмовились підтримати Переяславську угоду й присягати московському царю ряд представників козацької старшини, зокрема полковники Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, Брацлавський, Кропивнянський, Полтавський (царських представників там побили киями), Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С.Косівим. Не присягала Запорізька Січ.
Після укладення в 1654 р. російсько-українського політичного договору постало питання про перехід Київської митрополії з-під юрисдикції Константинопольського патріарха до Московського. Така перспектива влаштовувала далеко не всіх ієрархів. Одних непокоїла ймовірність втрати українською православною церквою національних особливостей, інші більше хилилися до Польщі, треті вважали неможливим вирішувати такі питання поза волею Константинопольського патріарха. Але в 1685 р. на православному соборі в Києві луцького єпископа Гедеона Четвертинського за підтримки гетьмана Івана Самойловича було обрано митрополитом Київським, який присягнув на вірність Московському патріархатові. Роком пізніше Константинополь погодився на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату. Цими подіями на довгі роки обривається літопис Київської митрополії. Ці недовчені князями Острожськими Четвертинські та Самойловичі фактично більше шкоди нанесли нашій церкві ніж поляки зі своїм агресивним католицизмом. До речі, й надалі українці пробували оцивілізувати спотворену монголами та культурою угро-фінів московську церкву по бажанням Петра І. Ось їх приклади. Російські богословські книжки – це відповідно перероблені українські аналоги, що довгий час йшли до Москви. Московська Біблія 1663 р. є нічим іншим, як передруком Біблії Острозької. Друкованою основою духовного життя Москви стали українські требники і служебники. А основою віри Московії аж до 1867 року був Український Катехіз.
Взагалі немає такої ділянки церковного московського життя де б не позначився сильний український вплив. Навіть реформи ініційовані самими росіянами (наприклад патріархом Никоном, царем Петром!) здійснювали наші духовні українці. Хоча це й не дивно, адже реформа Никона полягала в уніфікації церковного обряду та культури за українським взірцем.
Хто був видатними релігійними діячами Росії-Великоросії? Відповідь на це запитання подиву не викликає. За даними українського дослідника К.В. Харламповича, серед 127 архієреїв, які обіймали російські кафедри в період 1700-1762 років: 70 – українці, 43- росіяни, 3 – греки, 3 – румуни, 2 – серби, 2 – грузини. П'ять українців були митрополитами, причому, Дмитрія Ростовського, Іосафа Білгородського, Іоанна Максимова та Інокентія Іркутського канонізовано як святих. До 1758 року на 10 кафедр призначено 9 українців і 1 росіянин. Цифри говорять самі за себе: російське православ'я – віра створена чужими руками, але спотворена існуючою в Московії культурою.
Особливий внесок українців у реформування церковного співу в Росії. Знаковим був перехід від монодії до багатоголосного церковного співу і запровадження в російських церквах українсько-го барокового партесного співу з середини 17 століття. Звичайно, для здійснення такої реформи були потрібні насамперед автори, які б ці твори створювали, виконавці, регенти. Так розпочинається активний процес вивезення з України музичних талантів. Перша хвиля примусової трудової міграції була пов'язана саме з церковним співом. Наголос на тому, що виконувалося це в наказовому порядку: російська влада надсилала в Генеральну канцелярію листи з вимогою надіслати з України знавців партесних музики. Наприклад, одним з активних пропагандистів нового стилю співу в Росії був киянин Микола Дилецький, автор революційної "Граматики музикальної". Півчі-українці були представлені у церквах майже всіх великих міст Росії. В семінаріях існував навіть особливий клас спі-ву, що звався "школа черкаської музики". Найбільшим осередком українського співу, був Олександро-Невський монастир. Починаючи ще від заснування у 1710 році, туди постійно надсилали церковних півчих з українських монастирів Києва: Видубицького, Печерського, Софіївського. Такий культурний обмін призвів до того, що весь богослужбовий спів цього монастиря базувався виключно на українських традиціях. А далі...Далі масштабність "культуризації" (чи то пак, "українізації") рухається лише по зростаючій: спів Невського монастиря стає прикладом для співу всього Петербургу, а спів Пе-тербургу – прикладом для всієї Росії. Кульмінацією стає указ Синоду 1742 року, в якому йшлося про організацію "київського співу" у Московській Троїце-Сергієвій лаврі. Таким чином українські композитори та співці – Гарасим Завадський, Зиновій Козачок, Феодосій Світлий, змінивши традиції співу в одному монастирі, змінили весь традиційний російський церковний спів, як такий. Українські композитори, регенти вчителі, півчі, привозили з собою свою культуру, своїх вже готові твори, які до речі й досі зберігаються в бібліотеках Москви та Петербургу (певно, вони вражаються творами великих російських композиторів). Проживаючи в Росії, наші співвітчизники творили свої нові твори, а під їхнім впливом творили в такому ж стильовому напрямі російські композитори. Росіяни як губка всотували наші духовні традиції, це факт. Бо хіба може всотувати воду губка, що вже повна води? Ні. Всотує лише порожня. Отже, слід визнати, що українці, як равлики, заповнили гігантську мушлю москальської культури. Ось тільки наслідки для "равликів" не дуже хороші. Навіть на прикладі того ж таки церковного співу: внаслідок трансплантації українських музичних сил та української музичної продукції в Росію, там збереглася переважна більшість українських партесних творів. На жаль, щоб сучасні українські музикознавці змогли створити певне враження про цей визначний пласт українського барокового мистецтва, потрібно пра-цювати в бібліо-теках і архівах чужої держави.
Та вказані зусилля українців виявилися марними в великій мірі. Ці зусилля спотворювала москальська культура, в якій церква продовжувала служити по своїх «понятиях» не Богу, а хану-царю. До 1990 р. православні парафії та інші церковні утворення в Україні належали до Українського екзархату Московського патріархату, що дало нам повністю окунутися в болото культури «рашен» і надовго відірватися від основ європейської культури.
А тепер порівняємо розглянуті вже нами християнські церкви з іншими. Навіть непрофесійним оком, поглянувши на світ, можна побачити результати впливу різних гілок християнства на людство. Не будемо тут вглиблюватися в суть різниці між несторіансь-кою та вірменською церквами, які по різному трактують спадок І.Христа, а розглянемо поверхнево лиш найголовніші з церков. Найбільш успішні в цьому протестанти. Ця течія найпершою зуміла вирватися з застиглих догм і зуміла прив'язати релігію до реальних потреб життя. Навіть гоніння на них (йдеться для прикладу про англійських пуритан) вони використали з користю для людства, заклавши початкову філософську основу культури США – тверда мораль, аскетична обмеженість в споживанні, розважливість та бережливість, працелюбство, цілеспрямованість. Як результат прочани цієї церкви мають скромні по багатству споруди для культу, зате більше прийняли в себе Господні заповіді. Це відобразилося в розвитку найбільш успішних на даний час країн, які пішли в своїй куль- турі по шляху лютеранства. Йдеться про Швейцарію, Німеччину, Голландію, Англію, Скандинавські країни, США.
Католики загальмували свій розвиток втручанням в державні справи та збереженням догматизму через інквізицію. Тут пішла зверхність кількості над якістю прочан. Але з часом вони зрозуміли хибність цього шляху і дійшли до Івана-Павла ІІ, який вже говорив про суто людське - від наркотиків до Інтернету. Цим було закачано нові життєві сили в католицизм. Як результат ми маємо успішні Іспанію, Францію, Італію, навіть в Англії католики вийшли на один рівень з англіканцями.
Найбільш відсталою течією християнства є православ’я. Хоча ця церква теж є диференційована в розвитку, що ми розглядали вище. Поширена серед недорозвинених народів, ця гілка застигла в полоні догм і малозрозумілих звичаїв. Через це основні канони вчення І.Христа були відтіснені другорядними, надуманими вже церквою, тому й не вкорінилися в культуру цих народів. А нинішня «наша» (беру в лапки по причині формування її не нами) православна церква побувала в таких брудних руках, що відмивати її навіть не варто, бо це нераціонально. Найбільше забруднення її відбулося після занепаду Константинополя та попадання його під вплив Золотої Орди. Якщо до підкресленого вище Бопланом догматизму додати залишки вкорінілого язичництва, яке важко піддається логіці, то маємо образ типового сучасного українця-православного. Обвішаний іконами та хрестами, він з задовоенням напивається на Різдво чи Великдень, вперто акцентуючи на малозрозумілих йому традиціях, але так і не дізнається до кінця своїх днів про суть Господніх заповідей. В нього перемішані в голові незрозумілі звичаї "Зеленої неділі" та "Трійці" (різниця між якими йому абсолютно не цікава), але цю незрозумілу мішанину він любить, бо є привід гульнути. А дійсно наша православна церква була по суті знищена більш відсталими москалями, тому сучасний наш православний по факту вихований московською церквою, діяльність якої зводиться лиш до "збирання грошей при народженні та смерті людини" та виконанні інших неефективних формальностей при показушних зовнішніх пишнотах. Російська культура породила близнюків по сурогатності - замполіта і попа. Тому, маючи стільки гілок цього "православ’я", українець при скруті біжить до "більш зрозумілого" по суті якогось африканського пройдисвіта з його приватною церквою. І тут мій земляк не будує свій якісний продукт в силу свого невігластва, а давиться завезеним. Зрозуміло, є й винятки, коли священик в убогій будівлі церкви пробує допомогти в виборі шляху дітям-сиротам чи іншим обездоленим людям. Але ці винятки не видно за пузами дармоїдів, які тепер господарюють в Києво-Печерській лаврі (мощі там перевертаються від діяльності тамтешніх попів), які борються за церковні споруди, побудовані Мазепою, щоб потім піддавати в них цього достойника анафемі. Вони в силу свого російського коріння продовжують служити царю-батюшкє, а не розповсюджувати серед прочан згадувані Господні заповіді. Не дуже від них відрізняються і Філарети (вчились в одній семінарії), які по візантійськи лізуть будувати державу, забуваючи про своє головне призначення – прививати достойну мораль українцям. Навіть греко-католики здали свої позиції. Культура Російської імперії негативно вплинула і на цю гілку християнства. Рівень культури їх прочан нижчий ніж в 1939 році. З попереднього виходить, що проблема не в об'єднанні церков - сума якості не добавить. Україні потрібен сучасний інститут формування моралі її громадян з акцентом на ефективність в противагу пишнотам візантійської ефектності. Християнство формує не допотопна ряса чи обов'язкова борода, а спосіб життя.
