Сучасна українська поезія

Справа в тому, що в мене сотні імен,
але жодне не моє власне
Страва в тому, що кожен зустрічний мен
намагався мене привласнить
Справа в тому, що йшла я мільйоном стежок,
до крові оббиваючи ноги
Справа в тому, що в кожній з моїх книжок,
за фіналом - сумні епілоги
Справа в тому, що геть так само жила
ще найперша моя прамати
І, здається, якщо я долю зміню,
вона буде мене проклинати
Справа в тому, що і її продали,
коли бідній було тринадцять
Справа в тому, що кредо у спадок мені:
«розчинись й припини намагаться»
Справа в тому, що найвищу ціну
я плачу за свою свободу
Що найперше зроблю я, відчувши її?
Голяка пропливу у водах…
Справа в тому, що змиє шрами від пут
прохолода джерел первинних
І настану я, пригадавши, уперше,
що нікому нічого не винна!

Катя Бльостка
 
А тато питав колись, нащо мені наколки,
І нащо ці "масті" вилазять з-попід футболки,
Нормальній людині на тілі таке не личить.
Хто візьме тебе на роботу, у шлюб покличе?

Тепер мені є, що тобі відповісти, тату.
За татуюваннями легше людей впізнати.
Ракетний удар нерідко стирає лиця,
А так по-любому хоч дещо, та залишиться.

Цитата із Біблії – бив, коли було важко –
На лівій нозі із "Гревіті Фолз" мультяшка,
Ось тут револьвери, а он впізнавані крила,
Гриби та дерева, і руни, і гвинтокрили,
Тепер вони дуже корисні, ці атрибути.

Коли закінчиться війна, закінчиться лютий,
І попіл із вулиць змиє весна водою,
Ти мене впізнаєш.
Дай Боже, щоб за ходою.

(с) Darwin Tremor
 
Може, він був із Заходу,
може, він був зі Сходу,
хтозна, якої грамоти,
хтозна, якого роду,
може, він був одружений,
може, була коханка,
може, ледащо проханий,
може, дивився в чарку,
може, книжки зачитував,
чи не читав нічого,
може, молився світові,
може, моливсь до Бога...
Що він любив – морозиво,
каву, печеню, борщик?
Сонечка прагнув, може, він,
може, чекав на дощик?
Може, нечемно лаявся,
пив та палив нечемно?
Нині вже не дізнаємось,
нині питать даремно,
нині мовчить у відповідь
усмішкою на фото,
нині – число у звітові,
нині – один з "двохсотих"...
Був не святим, напевно, він –
всі ми грішити звикли,
тільки чомусь не темрява –
світло від нього, світло...

© Julia Styrkina
 
саня ніколи не бачив моря. ніколи в житті. уявіть!
у києві був тільки раз. давно. а сані уже сорок шість.
я бачу в очах його хвилі і чайок. великий сяйливий маяк.
а саня ніколи не бачив моря. його позивний — моряк.
андрюха постійно важко зітхає. вдивляється в свій калаш.
він все життя присвятив заводу і має дай-боже стаж.
тепер заводу нема. розбили. в андрюхи двоє малих.
у нього у вухах дзвенить метал. я чую його. я звик.
у сірого в роті червона прима. він курить дві пачки в день.
я бачу як страх білосніжним димом виходить з його легень.
він завше мовчить і ховає очі. за місяць ні пари з вуст.
про нього ніхто з нас нічого не знає. лиш те що він білорус.
івана лиш спробуй назвати ваня — погрожує і кляне.
як дам зара’ — каже — то скрутитесь в дулю. не зліть мужики мене.
іванові віриш — він хлоп кремезний. кулак — два моїх. ну-ну.
раніше він був охоронцем бази. тепер охоронець сну.
і я з ними п’ятий. стою. вдихаю повітря важке. сире.
боюсь їм зізнатись що пишу вірші. кому вони зараз тре’?
візьмуть не дай бог ще назвуть поетом. мені не на руку це.
кому зараз так ось візьмеш і плюнеш поезією в лице?
у небі літак обперізує сонце сумним візерунком війни.
я мовчки курю і заплющую очі і бачу як п’ятеро ми
гуляємо мирним морським містечком. і спробуй нам хто завадь.
і саня уперше в житті своєму стрибає в солону гладь.

© Ігор Астапенко
 
Останнє редагування:
– Що, моя пташко, зима?
– Зима.
– Є де сховатись, нема?
– Нема.
– Є де зігрітись, чи зась?
– Та зась.
– Хоч кожушина якась?
– Якась...
– Що видно, пташко, шляхи?
– Шляхи.
– Що за шляхами, страхи?
– Страхи.
– Що за страхами, міста?
– Міста.
– Що у містах, суєта?
– Пуста.
– А над степами псалми?
– Псалми.
– А з териконів дими?
– Дими.
– А за димами орда?
– Орда.
– А за ордою біда?
– Біда.
– Чуєш-но, пташко, лети.
– Куди?
– Там де солдатські сліди.
– Сліди?
– Йдуть аж за небо, за край.
– За край?
– Там буде тепло.
– Там рай?
– Там рай...

© Anatoliy Anatoliy
 
Останнє редагування:
Десь на півострові є село,
Там бар, де крутять паршиве музло.
Стоїть на пляжі, відкритий усім вітрам.
В барі «Ассоль» завжди наллє сто грам
Солька. У Сольки в очах – морська блакить.
Вона вже тричі кидала пить.
Їй шістнадцять, життя її встигло пом'ять.
Від покійної мами їй дісталося всрате ім'я.
Її батько, казали в селі, пішов у ченці.
Від нього у неї баркас і шрам на щоці.

Солька мріє:
«Поїду на материк, зміню це всрате ім'я,
Батька знайду, усе-таки ми – сім'я,
Роботу знайду, там же теж люди ходять у бар,
Тітку забуду і решту місцевих почвар,
У школу вже не піду, досить із мене наук,
Заведу двох дочок, вони заведуть мені двох онук.
Буду сидіти в барі, коли мені стукне сто п'ять,
Буду пити вино, мені вже будуть його продавать
Без перевірки паспорта, не тягнучи вгору брову.
Де там батьків баркас? На ньому і попливу».

Що сказати про тітку? Це стара похмура карга.
Їй і належить цей бар, а ще кістяна нога.
Тітка Сольку не любить, зривається часом на крик,
Платить їжею, грозиться відвезти на материк,
Так і каже:
«Кину десь на вокзалі тебе і твої торбѝ.
Кому ти там треба, що там будеш робить?
Може, зараз і краще, ніж було до
Того, як закрили кордон.
Хто б там що тобі не говорив,
Нічого їхать на той материк –
Тут наша земля і ми – її сіль.
Налий он п'яничці, бачиш, в куточку сів».
П'яничка гіпнотизує вино, ніби старий удав.
Він платить Сольці цукеркою: «Ось, зайчик тобі передав»

У Сольки є друг, він не зовсім людина, а швидше звір,
У нього хороший нюх і хороший зір,
Він бачить наскрізь кожного мешканця того села,
Селяни вірять, що він – породження зла,
Що він утопив трьох рибалок-п'яниць,
Що він солить воду сільських криниць,
Що він лякає туристів і ті не приїжджають сюди,
Він і правда лишає в піску великі вовчі сліди.

Солька сидить у піску і роздивляється вовчий слід.
Звір їй каже: «Знаєш, як влаштовано світ?
Значить, всім дітям тут роздають бабаїв.
Бабай не стежить, чи ти у шапці, чи ти поїв,
Бабай має набити дитині кілька синців,
Але дітям також роздають зайців,
Знаєш, від зайчика те, від зайчика се
Як будеш хорошим, зайчик цукерочку принесе.
Такий тільки момент – зайців видають не всім,
І заєць живе років п'ять, максимум сім.
Інша справа бабай –
він колихає колиску, і потім несе труну,
Навіть коли ти одна, він не лишає тебе одну
Він збирає страхи, гризоти і болі твої в торбѝ.
Як будеш тонути, він кине тобі їх на плечі і скаже: «Греби».
Хтось вигрібає, а хтось, що логічно, – ні.
Хтось, як ті три п'янички, лишається десь на дні.
Бабай добре знає, в чому сила твоя, в чому твоя сіль.
Знаєш, Солько, в твої торбах є щось таке, що хотіли б мати усі»

Солька любить заходить у море й лягать горілиць.
Вона думає: «Нам бракує п’яниць.
Бар без п'яниць – як рай без святих.
Місцеві п'яниці відходять у кращі світи
Чи просто їдуть у кращі місця».
Солька лежить у воді у позі мерця
Руки тримає на грудях, волосся – мов зграя вугрів.
З села виїжджають люди, вони програли у грі.
Вони програли землю, і воду, і щось таке, що зразу і не назвеш,
Вони залишають руїни піщаних замків, палаців і веж,
А ще виноградну лозу і трилітрові банки вина.
Солька думає: «Скоро лишуся в селі одна,
Зі мною лишиться сіль і пісок і пил.
Буду чекати появу вітрил на горизонті, ага, червоних вітрил».

В той вечір Солька з тіткою в барі були одні.
Тітка сказала: «Ох, ці вересневі солодкі дні
Повні золота, от би зіграти на нього в останню гру.
Зараз, Солько, доп'ю це вино й умру.
Скільки можна цих осеней і цих зим.
До речі, баркас. У ньому, здається, лишився бензин –
Продай і купи собі золоте кільце,
Буде згадка про мене і все оце».
І тітка вмерла, зробивши останній ковток,
Ця незрозуміла тітка, найгірша з усіх тіток.

Солька сідає в старий батьків баркас.
Солька говорить:
«Будь ласка, заводься, це чесно останній раз.
Я пам'ятаю, що ти ламався, фігня така,
Та скільки там ходу до того материка –
Он його видно, якщо вдивитися в горизонт.
Там не буде ніяких страхів, ніякого болю й гризот
Там все буде добре, повір».
Солька відчалює. В баркас застрибує звір
У нього в зубах – торби,
І він каже Сольці: «Ну що ж, греби».
І Солька, наче Колумб, стискає штурвал у руках,
І виходить у море на пошуки материка.

© Marina Ponomarenko
 
Назад
Зверху Знизу