Сучасна українська поезія

[Іронія]

Справа в тому, що в мене сотні імен,
але жодне не моє власне
Страва в тому, що кожен зустрічний мен
намагався мене привласнить
Справа в тому, що йшла я мільйоном стежок,
до крові оббиваючи ноги
Справа в тому, що в кожній з моїх книжок,
за фіналом - сумні епілоги
Справа в тому, що геть так само жила
ще найперша моя прамати
І, здається, якщо я долю зміню,
вона буде мене проклинати
Справа в тому, що і її продали,
коли бідній було тринадцять
Справа в тому, що кредо у спадок мені:
«розчинись й припини намагаться»
Справа в тому, що найвищу ціну
я плачу за свою свободу
Що найперше зроблю я, відчувши її?
Голяка пропливу у водах…
Справа в тому, що змиє шрами від пут
прохолода джерел первинних
І настану я, пригадавши, уперше,
що нікому нічого не винна!

Катя Бльостка

 

[Іронія]

А тато питав колись, нащо мені наколки,
І нащо ці "масті" вилазять з-попід футболки,
Нормальній людині на тілі таке не личить.
Хто візьме тебе на роботу, у шлюб покличе?

Тепер мені є, що тобі відповісти, тату.
За татуюваннями легше людей впізнати.
Ракетний удар нерідко стирає лиця,
А так по-любому хоч дещо, та залишиться.

Цитата із Біблії – бив, коли було важко –
На лівій нозі із "Гревіті Фолз" мультяшка,
Ось тут револьвери, а он впізнавані крила,
Гриби та дерева, і руни, і гвинтокрили,
Тепер вони дуже корисні, ці атрибути.

Коли закінчиться війна, закінчиться лютий,
І попіл із вулиць змиє весна водою,
Ти мене впізнаєш.
Дай Боже, щоб за ходою.

(с) Darwin Tremor

 

[Іронія]

Може, він був із Заходу,
може, він був зі Сходу,
хтозна, якої грамоти,
хтозна, якого роду,
може, він був одружений,
може, була коханка,
може, ледащо проханий,
може, дивився в чарку,
може, книжки зачитував,
чи не читав нічого,
може, молився світові,
може, моливсь до Бога...
Що він любив – морозиво,
каву, печеню, борщик?
Сонечка прагнув, може, він,
може, чекав на дощик?
Може, нечемно лаявся,
пив та палив нечемно?
Нині вже не дізнаємось,
нині питать даремно,
нині мовчить у відповідь
усмішкою на фото,
нині – число у звітові,
нині – один з "двохсотих"...
Був не святим, напевно, він –
всі ми грішити звикли,
тільки чомусь не темрява –
світло від нього, світло...

© Julia Styrkina

 

[Іронія]

саня ніколи не бачив моря. ніколи в житті. уявіть!

у києві був тільки раз. давно. а сані уже сорок шість.

я бачу в очах його хвилі і чайок. великий сяйливий маяк.

а саня ніколи не бачив моря. його позивний — моряк.

андрюха постійно важко зітхає. вдивляється в свій калаш.

він все життя присвятив заводу і має дай-боже стаж.

тепер заводу нема. розбили. в андрюхи двоє малих.

у нього у вухах дзвенить метал. я чую його. я звик.

у сірого в роті червона прима. він курить дві пачки в день.

я бачу як страх білосніжним димом виходить з його легень.

він завше мовчить і ховає очі. за місяць ні пари з вуст.

про нього ніхто з нас нічого не знає. лиш те що він білорус.

івана лиш спробуй назвати ваня — погрожує і кляне.

як дам зара’ — каже — то скрутитесь в дулю. не зліть мужики мене.

іванові віриш — він хлоп кремезний. кулак — два моїх. ну-ну.

раніше він був охоронцем бази. тепер охоронець сну.

і я з ними п’ятий. стою. вдихаю повітря важке. сире.

боюсь їм зізнатись що пишу вірші. кому вони зараз тре’?

візьмуть не дай бог ще назвуть поетом. мені не на руку це.

кому зараз так ось візьмеш і плюнеш поезією в лице?

у небі літак обперізує сонце сумним візерунком війни.

я мовчки курю і заплющую очі і бачу як п’ятеро ми

гуляємо мирним морським містечком. і спробуй нам хто завадь.

і саня уперше в житті своєму стрибає в солону гладь.

© Ігор Астапенко