Змінюй хід війни! Допомагай ЗСУ!

Собаки та коти скоро повстануть проти російських окупантів

.webp
 
*****​
*****
- Я голодний. Мамо, ти чуєш? Я дуже голодний.
Мати зітхнула, прослідкувавши за поглядом сина.
- Я знаю, що ти хочеш це з’їсти. Та ми не можемо просто зайти в будинок. Навіть якби могли, тут нам їсти не дадуть. Ходімо далі, там є сміттєві баки, щось собі знайдемо.
- Я не хочу те, що посеред сміття, воно брудне, гниле й смердить.
- Інакше будемо голодувати.
Мати погладила синову голову. Їй шкода своєї дитини, та й сама вона не любить їсти брудне й смердюче гноття, але виходу нема.
За вікном жінка готує щось смачне, кухня освітлена, жінка ріже шматочки овочів, лунає якась пісня, і жінка підспівує їй, у неї гарний настрій.
Малий запхикав, заскімлив жалібно, притиснувши долоні до скла, за яким чистий будинок і смачні пахощі.
- Мамо…я так хочу їсти! Я не хочу сміття, я хочу те, що тут!
- Цить.
Жінка не чує їх, та чує хтось інший, і його очі з хижою цікавістю дивляться на малого крізь скло. Потім погляд зупинився на матері.
- Тікаймо!
Та малий уже досить знає про світ, аби відсахнутися з вереском від освітленого вікна, за яким так звабливо пахне його улюблена страва, однак страх перемагає голод.
- Мамо!
- Цить, не кричи, бо біда нам буде.
Вони летять темними вулицями, а хижий погляд переслідує їх, вони відчувають його на собі, і жах гонить їх уперед, аж до темної нори в склепі старого цвинтаря. На цвинтарі, звісно, можна знайти собі якусь їжу, але то не та їжа, що може дати радість. Вона вже кимось спожита, а те, що лишилося – смердить і не насичує. Так ото, хіба якось перебитися.
- Мамо, він такий страшний! Він бачив нас?!
- Він усе бачить. Я привела тебе туди, аби показати, що таких чіпати не можна ніколи. Ти бачив сяйво навколо неї? Май на увазі: торкнеш такого – помреш швидко і страшно. Він тебе знайде. Неодмінно знайде.
- Як же вона там стояла, щось співала, і не боялася Його?
- О, сину, якби ти знав…вона любить Його.
- Як це?
- Ну, їй подобається це чудовисько. Вона хоче, аби Він жив поруч. Вона радіє, коли Він лягає з нею в ліжко. Вона цілує його, пригортає, говорить йому ласкаві слова, вона готова заради Нього на все. Годує Його смачною їжею, служить йому, і радіє з того, та насправді вона уявлення не має, ХТО поруч із нею.
- Чому?
- Він не дозволяє їй знати. Це єдине місце у Всесвіті, де живуть істоти, які не знають, хто Він є. Це їхнє, можна сказати, кубло, де ці тварюки живуть як у бога за пазухою, якщо знаходять тих, хто радісно служить їм, а таких стає все більше.
- Чому Він її не вб’є?
- Він її теж любить. Їх сяйво зливається, підсилюючись взаємно, і доки Він поруч із нею, ми не можемо навіть зайти до будинку. Ба, більше: якщо вона не в будинку, навіть якщо десь на вулиці – Він все одно поруч із нею, хоч вона цього не знає. Ми навіть наблизитись до неї не можемо, бо Він її скрізь бачить і оберігає. І нас бачить. Спробуй торкнути її хоч пальцем, і того ж дня Він знайде тебе, в який куток Всесвіту ти би не сховався, і… краще тобі не знати, що Він із тобою зробить. Спробуй торкнути будь-кого, хто йде поруч із Ним – і тобі смерть.
- І це всі так?
- Всі, хто має біля себе цього монстра. Це не по те, що Він просто живе з ними поруч, а вони Йому служать. Вони відчувають щастя, просто думаючи про Нього. Він дуже давній, давніший за людей, давніший за нас, Він був тут завжди – та, потрапивши в це місце, Він змінювався під свої потреби, Він це уміє Але єдине, чого Він бажає тут – знайти того чи тих, хто буде його любити, і коли знаходить, то перебуває з ними вічно, це зв’язок, який уже ніколи не переривається, навіть коли їх нинішні тіла вмирають. Вони знаходять собі інші тіла, і тоді шукають одне одного, та зазвичай саме Він знаходить свою людину через час і смерть, аби знову бути з нею. Ця сяйво не гасне ніколи, і тому ми так хочемо його, воно – найбажаніше для нас, і є ті, хто вважає, що ціною власного життя варто відчути це сяйво в собі, та насправді жоден із нас не має права живитися тими, кого ці істоти вважають своєю власністю. Часом знаходяться божевільні, кому вдається вполювати котрогось і втекти, але Він знаходить їх легко, а вмирають вони важко.
- Мамо…але ж ми маємо їсти!
- Нам лишаються ті, хто не пов’язаний із цими монстрами. Їх ще достатньо в світі.
- Вони не дуже смачні.
- Не будь аж такий вередливий. – Мати зітхнула. – Вони все одно смачніші від усього, що ми можемо їсти у всіх світах. Якщо поталанить, можна оселитися в тілі такого, і їсти, їсти…а потім пошукати іншого. Так, не дуже смачні, але іншої ради нема. Чи ти хочеш потрапити Йому на зуби? На відміну від людей, він нас добре бачить.
- Тепер Він уб’є нас?
- Уб’є, якщо знову з’явимося там, тому забудь про повернення до того вікна. Він не просто уб’є нас, Він зробить так, наче нас ніколи не було. Ми зникнемо, і більше не зможемо повернутися ні сюди, ні кудись іще, а є безліч світів, де ми можемо бути і їсти.
- І Він не прийде по нас, якщо ми будемо десь в іншому місці?
- Прийде. Він завжди приходить, та лиш тут нам нема порятунку від Його гніву. В інших світах Він має справи, не пов’язані з його людьми, Він бачить нас, та нападає, лиш якщо ми Йому заважаємо, як ні – то ні, там Йому до нас байдуже. Та річ у тім, що саме тут найсмачніша їжа. Просто треба знайти таку, за споживання якої Він нас не покарає. Тих, хто не сяє таким золото-блакитним сяйвом. Ти ж бачиш їх? Це сяйво…о, воно робить із нами щось таке, що ми готові ризикувати, аби лиш увібрати його в себе, та річ у тім, що ти маєш тікати від таких, бо те сяйво означає, що Він десь поряд.
- Але такі пахнуть найсмачніше…мамо, я такий голодний…
- Нам до них зась. Пошукаємо когось тут.
Малий нетерпляче скочив на підлогу і вигулькнув із вузького віконця склепу.
Його тіло, зазвичай непомітне, невидиме оку, в світлі місяця міниться сірим туманом, а маленькі червоні очиці поблискують. Мати милується ним – ну, хіба не красень! Такі ікла міцні, коли виросте, зможе сам полювати, та перше його треба навчити.
- Але якщо я повернуся, коли вони спатимуть…Він не побачить мене.
Мати не встигла перехопити малого, аж він зник у вихорі цупкої гострої темряви, що насунулася невідомо звідки, просоталася до склепу, поповзла підлогою, обійняла стіни.
- Я не торкну її! Я не посмію навіть наблизитися!
Та вона вже розуміє, що даремно благати, і болісна темрява розлягається пусткою й небуттям.
______________________
- Пуньчику, ходи їсти!
Жінка доварила свою страву і дістала з полиці банку, в якій тримає їжу для улюбленого Володаря.
- Ну, ти де, мій любий? Ходи до мене, моє золоте сонечко, ходи, мій янголе, мама дасть тобі їстоньки!
Він чує її. Він щойно вискочив із темряви і подався на світло, де лунає її голос.
У всіх світах, де Він буває, його кроків бояться, там він великий і сильний, там Він – гроза й Володар, а Його гнів – страшна й болісна смерть. Він може жити будь-де, і Йому коритимуться. І часом живе, мандруючи Всесвітом.
Та по-справжньому Він живе лиш тут. Він почувається цілісним лиш поруч з цими слабкими, сліпими й глухими неоковирними істотами, які люблять його просто по факту існування. Він знає, що без Нього ці істоти стануть поживою для всіх, хто побажає ними перекусити, бо їхнє сяйво неймовірно привабливе. І через те доводиться захищати їх від тих, хто приходить поживитися цим сяйвом ІЗЗОВНІ, та зрештою, Йому це нескладно. Адже Він бачить чужих і знає, як знищити. Він любить полювати, це його улюблена розвага.
Він біжить на світло, на звук її голосу, притьмом ускочивши в пухнасте невеличке тіло, і вилазить з-під дивана, чхнувши від пилу.
- О, я вже бачу, що треба відсунути диван і помити там. Ходи їсти, мій зайчику.
Він подумки усміхається – знала б ти…
Та вона ніколи не дізнається. Навіщо?

Він лагідно замуркотів і стрибнув їй на коліна, вона обійняла Його й поцілувала між вушок.
Коло замкнулося.
 
Видео , клик по картинке

 
Останнє редагування:
Собачечку так жалко
 
Жизнь удалась:D

 
Tori сказав(ла):
*****​
*****
- Я голодний. Мамо, ти чуєш? Я дуже голодний.
Мати зітхнула, прослідкувавши за поглядом сина.
- Я знаю, що ти хочеш це з’їсти. Та ми не можемо просто зайти в будинок. Навіть якби могли, тут нам їсти не дадуть. Ходімо далі, там є сміттєві баки, щось собі знайдемо.
- Я не хочу те, що посеред сміття, воно брудне, гниле й смердить.
- Інакше будемо голодувати.
Мати погладила синову голову. Їй шкода своєї дитини, та й сама вона не любить їсти брудне й смердюче гноття, але виходу нема.
За вікном жінка готує щось смачне, кухня освітлена, жінка ріже шматочки овочів, лунає якась пісня, і жінка підспівує їй, у неї гарний настрій.
Малий запхикав, заскімлив жалібно, притиснувши долоні до скла, за яким чистий будинок і смачні пахощі.
- Мамо…я так хочу їсти! Я не хочу сміття, я хочу те, що тут!
- Цить.
Жінка не чує їх, та чує хтось інший, і його очі з хижою цікавістю дивляться на малого крізь скло. Потім погляд зупинився на матері.
- Тікаймо!
Та малий уже досить знає про світ, аби відсахнутися з вереском від освітленого вікна, за яким так звабливо пахне його улюблена страва, однак страх перемагає голод.
- Мамо!
- Цить, не кричи, бо біда нам буде.
Вони летять темними вулицями, а хижий погляд переслідує їх, вони відчувають його на собі, і жах гонить їх уперед, аж до темної нори в склепі старого цвинтаря. На цвинтарі, звісно, можна знайти собі якусь їжу, але то не та їжа, що може дати радість. Вона вже кимось спожита, а те, що лишилося – смердить і не насичує. Так ото, хіба якось перебитися.
- Мамо, він такий страшний! Він бачив нас?!
- Він усе бачить. Я привела тебе туди, аби показати, що таких чіпати не можна ніколи. Ти бачив сяйво навколо неї? Май на увазі: торкнеш такого – помреш швидко і страшно. Він тебе знайде. Неодмінно знайде.
- Як же вона там стояла, щось співала, і не боялася Його?
- О, сину, якби ти знав…вона любить Його.
- Як це?
- Ну, їй подобається це чудовисько. Вона хоче, аби Він жив поруч. Вона радіє, коли Він лягає з нею в ліжко. Вона цілує його, пригортає, говорить йому ласкаві слова, вона готова заради Нього на все. Годує Його смачною їжею, служить йому, і радіє з того, та насправді вона уявлення не має, ХТО поруч із нею.
- Чому?
- Він не дозволяє їй знати. Це єдине місце у Всесвіті, де живуть істоти, які не знають, хто Він є. Це їхнє, можна сказати, кубло, де ці тварюки живуть як у бога за пазухою, якщо знаходять тих, хто радісно служить їм, а таких стає все більше.
- Чому Він її не вб’є?
- Він її теж любить. Їх сяйво зливається, підсилюючись взаємно, і доки Він поруч із нею, ми не можемо навіть зайти до будинку. Ба, більше: якщо вона не в будинку, навіть якщо десь на вулиці – Він все одно поруч із нею, хоч вона цього не знає. Ми навіть наблизитись до неї не можемо, бо Він її скрізь бачить і оберігає. І нас бачить. Спробуй торкнути її хоч пальцем, і того ж дня Він знайде тебе, в який куток Всесвіту ти би не сховався, і… краще тобі не знати, що Він із тобою зробить. Спробуй торкнути будь-кого, хто йде поруч із Ним – і тобі смерть.
- І це всі так?
- Всі, хто має біля себе цього монстра. Це не по те, що Він просто живе з ними поруч, а вони Йому служать. Вони відчувають щастя, просто думаючи про Нього. Він дуже давній, давніший за людей, давніший за нас, Він був тут завжди – та, потрапивши в це місце, Він змінювався під свої потреби, Він це уміє Але єдине, чого Він бажає тут – знайти того чи тих, хто буде його любити, і коли знаходить, то перебуває з ними вічно, це зв’язок, який уже ніколи не переривається, навіть коли їх нинішні тіла вмирають. Вони знаходять собі інші тіла, і тоді шукають одне одного, та зазвичай саме Він знаходить свою людину через час і смерть, аби знову бути з нею. Ця сяйво не гасне ніколи, і тому ми так хочемо його, воно – найбажаніше для нас, і є ті, хто вважає, що ціною власного життя варто відчути це сяйво в собі, та насправді жоден із нас не має права живитися тими, кого ці істоти вважають своєю власністю. Часом знаходяться божевільні, кому вдається вполювати котрогось і втекти, але Він знаходить їх легко, а вмирають вони важко.
- Мамо…але ж ми маємо їсти!
- Нам лишаються ті, хто не пов’язаний із цими монстрами. Їх ще достатньо в світі.
- Вони не дуже смачні.
- Не будь аж такий вередливий. – Мати зітхнула. – Вони все одно смачніші від усього, що ми можемо їсти у всіх світах. Якщо поталанить, можна оселитися в тілі такого, і їсти, їсти…а потім пошукати іншого. Так, не дуже смачні, але іншої ради нема. Чи ти хочеш потрапити Йому на зуби? На відміну від людей, він нас добре бачить.
- Тепер Він уб’є нас?
- Уб’є, якщо знову з’явимося там, тому забудь про повернення до того вікна. Він не просто уб’є нас, Він зробить так, наче нас ніколи не було. Ми зникнемо, і більше не зможемо повернутися ні сюди, ні кудись іще, а є безліч світів, де ми можемо бути і їсти.
- І Він не прийде по нас, якщо ми будемо десь в іншому місці?
- Прийде. Він завжди приходить, та лиш тут нам нема порятунку від Його гніву. В інших світах Він має справи, не пов’язані з його людьми, Він бачить нас, та нападає, лиш якщо ми Йому заважаємо, як ні – то ні, там Йому до нас байдуже. Та річ у тім, що саме тут найсмачніша їжа. Просто треба знайти таку, за споживання якої Він нас не покарає. Тих, хто не сяє таким золото-блакитним сяйвом. Ти ж бачиш їх? Це сяйво…о, воно робить із нами щось таке, що ми готові ризикувати, аби лиш увібрати його в себе, та річ у тім, що ти маєш тікати від таких, бо те сяйво означає, що Він десь поряд.
- Але такі пахнуть найсмачніше…мамо, я такий голодний…
- Нам до них зась. Пошукаємо когось тут.
Малий нетерпляче скочив на підлогу і вигулькнув із вузького віконця склепу.
Його тіло, зазвичай непомітне, невидиме оку, в світлі місяця міниться сірим туманом, а маленькі червоні очиці поблискують. Мати милується ним – ну, хіба не красень! Такі ікла міцні, коли виросте, зможе сам полювати, та перше його треба навчити.
- Але якщо я повернуся, коли вони спатимуть…Він не побачить мене.
Мати не встигла перехопити малого, аж він зник у вихорі цупкої гострої темряви, що насунулася невідомо звідки, просоталася до склепу, поповзла підлогою, обійняла стіни.
- Я не торкну її! Я не посмію навіть наблизитися!
Та вона вже розуміє, що даремно благати, і болісна темрява розлягається пусткою й небуттям.
______________________
- Пуньчику, ходи їсти!
Жінка доварила свою страву і дістала з полиці банку, в якій тримає їжу для улюбленого Володаря.
- Ну, ти де, мій любий? Ходи до мене, моє золоте сонечко, ходи, мій янголе, мама дасть тобі їстоньки!
Він чує її. Він щойно вискочив із темряви і подався на світло, де лунає її голос.
У всіх світах, де Він буває, його кроків бояться, там він великий і сильний, там Він – гроза й Володар, а Його гнів – страшна й болісна смерть. Він може жити будь-де, і Йому коритимуться. І часом живе, мандруючи Всесвітом.
Та по-справжньому Він живе лиш тут. Він почувається цілісним лиш поруч з цими слабкими, сліпими й глухими неоковирними істотами, які люблять його просто по факту існування. Він знає, що без Нього ці істоти стануть поживою для всіх, хто побажає ними перекусити, бо їхнє сяйво неймовірно привабливе. І через те доводиться захищати їх від тих, хто приходить поживитися цим сяйвом ІЗЗОВНІ, та зрештою, Йому це нескладно. Адже Він бачить чужих і знає, як знищити. Він любить полювати, це його улюблена розвага.
Він біжить на світло, на звук її голосу, притьмом ускочивши в пухнасте невеличке тіло, і вилазить з-під дивана, чхнувши від пилу.
- О, я вже бачу, що треба відсунути диван і помити там. Ходи їсти, мій зайчику.
Він подумки усміхається – знала б ти…
Та вона ніколи не дізнається. Навіщо?

Він лагідно замуркотів і стрибнув їй на коліна, вона обійняла Його й поцілувала між вушок.
Коло замкнулося.
Натисніть, щоб розгорнути...
Я завжди казав, що Тоri геніальна
 
Ви повинні увійти або зареєструватися, щоб відповісти.
Назад
Зверху Знизу