Статус:
Offline
Реєстрація: 26.02.2007
Повідом.: 204508
Адреса: Харків
Реєстрація: 26.02.2007
Повідом.: 204508
Адреса: Харків
- 🔴 17:02 Повітряна тривога в Харків.обл.
- #1
Роман харків’янина Олега Коцарева «Люди в гніздах» увійшов до «короткого списку» премії Книга року ВВС
21.12.2018 22:12
Роман харків’янина Олега Коцарева «Люди в гніздах» увійшов до «короткого списку» премії Книга року ВВС
Спеціальне інтерв'ю з письменником
The post
Письменник поділився історією своєї літературної творчості та розповів про те, як створювалися «Люди в гніздах».
Справка. Олег Коцарев народився у 1981 року. Він є автором роману “Люди в гніздах”, дев’яти книг поезії та одного збірника оповідань. Його поезія перекладалась англійською, бенгальською, білоруською, івритом, італійською, литовською, німецькою, польською, португальською, російською, сербською, словацькою, французькою та чеською мовами.
– Коли Ви почали писати?
– Мої перші спроби були зовсім дитячі. Наївні віршики про звірів і таке інше. Хоча траплялись і несподівано пророчі рядки. Ось, наприклад: «Україно, мати рідна, ти на захід дуже східна». А десь із одинадцятого, випускного класу, я почав усерйоз цікавитися літературою. Ну, як усерйоз: регулярно писати, перейматися написаним. Пригадую, моє перше тодішнє оповідання було про людей, які застрягли в ліфті, а вірші – такі собі незугарні, але емоційно наснажені трохи панківські тексти антисоціального характеру. До речі, привіт харківській сорок шостій школі!
– Кого з літераторів вважаєте своїми вчителями?
– Ой, не знаю. Прочитаю нову книжку, що мені сподобається – і її автор уже на якийсь час трохи стає мені вчителем. Якщо спробувати відшукати тут якісь тенденції, то, можливо, часто це письменники двадцятого століття, модерністи й авангардисти, або наші сучасники.
– Від чого відчуваєте найсильніший письменницький драйв?
– Найсильніший драйв – коли ти почав писати і вже знаєш, куди рухатися далі, а тому почуваєшся вільно та дозволяєш собі різні вигадки, цікавинки та дивацтва. Це період піднесення, який змінюється на непевність, коли закінчуєш роботу над текстом.
– Як студіювання журналістики вплинуло на ваш стиль?
– Я закінчив відділення журналістики філологічного факультету Каразінського університету і займаюся журналістикою (в сфері культури, літератури) досить активно. Гадаю, це навчило мене з особливою увагою ставитися до самої структури тексту, не втрачати навіть у найбільших літературних пристрастях раціонального «каркасу». Також це школа швидкого і впевненого письма. Ну, й «м’яка філологічність» журналістської освіти. Ми не занурювались у глибини теорії та історії літератури, мови настільки, як, приміром, українські філологи, проте отримували «вступне» уявлення про багато речей, а відтак, коли якась тема цікавила глибше, її можна було вивчати самостійно. І, звичайно, сама практика журналістської роботи інколи дозволяє побачити цікаві або несподівані вияви суспільного життя людини: від ремонту локомотивів до суворих суддів, які стають сором’язливими, представляючи свою поетичну творчість.
– Ваше «задоволення від тексту» – яке воно?
– Найбільше задоволення – це гра з текстом. Коли мені вдалось або самому написати якусь, наприклад, яскраву деталь, загадку, замасковану цитату, незвичну метафору або відгадати, побачити щось таке в чужому творі.
– Як прийшла ідея роману «Люди в гніздах»?
– «Люди в гніздах» виростають із теми родинних легенд, родинної пам’яті, «малої історії» (тобто історії окремих людей і сімей на противагу «великій» історії міст, країн, континентів, людства в цілому). Отож, ідея щось, пов’язане з цим, написати прийшла, коли я розбирав усілякі родинні перекази, архівні матеріали, свої та чужі. У цьому масиві інформації є дуже багато цікавих моментів для літератури. І не тільки для документальної, а й для художньої теж.
– Чи довго він писався?
– Загалом я працював над книжкою два роки. Але ключову частину написав буквально протягом двох тижнів. Тоді я жив на літературній резиденції в латвійському місті Вентспілс. Там надзвичайно добре писалося, нічого не відволікало.
– За яким принципом ви відбирали ілюстрації до нього?
– Ілюстрації я взяв зі свого родинного фотоархіву. Це знімки, зроблені з кінця дев’ятнадцятого до середини двадцятого століття. А вже з цих фотографій ілюстраторка і поетка Юлія Стахівська зробила чудові колажі. Саме в цьому місці подякую і Миколі Леоновичу – вони з Юлією разом зробили обкладинку, а він зверстав книжку. Дякую також Олені Шарговській за редагування і, звичайно, всьому видавництву «Комора».
– Чому саме ці кадри ви відібрали як ілюстрації? Хто на них зображений?
– Суть не в їхніх іменах і особах, а в символічному навантаженні давніх знімків як “свідків епох”, їхній специфічній стилістиці й атмосфері, несхожих на ті, що ми бачимо на сучаснх фотографіях. Та ще, звичайно, колажність, мозаїчність, іронічна суміш усього з усім притаманні текстові роману так само, як і його ілюстраціям.
– Розкажіть, яку філософію закладено у роман?
– Мені йшлося про різні речі. До прикладу, про те, як писати поміж іншим про травматичні, суперечливі, болючі речі (війна, Голодомор, колаборація з нацистами і більшовиками, репресії тощо), але писати життєствердно, так, щоб це, перефразовуючи Винниченка, «можна було читати без брому», часом навіть парадоксально весело. Важливими були для мене мотиви пам’яті й забування. І, звичайно, моя книжка виразно маніфестує концепцію прози, сповненої гри, метафор, асоціацій, прози, в якій сама форма грає не меншу, а нерідко й більшу роль, ніж, скажімо, сюжет чи «тема та ідея».
– Чи можна вважати, що у романі ви показуєте вашу «родинну реінкарнаційну історію»?
– Уривки моїх родинних легенд тут перемішано з легендами інших родин, з архівними даними, а також із відвертою художньою вигадкою. Тобто це таки художня література, а не історична книжка. «Люди в гніздах» – узагальнена картина, що символізує розпад приватної історичної пам’яті як такої, перетворення її на химерний, калейдоскопічний сплав усіляких часто малопов’язаних між собою історій. Але й у такій строкатій мозаїці, як з’ясовується, можна знайти дещо цікаве. Між іншим, спеціально для харківських читачів відзначу, що значна частина дії роману відбувається в нашому місті, зокрема, в часи його німецької окупації.
– Чи будуть «Люди в гніздах» мати продовження?
Цей роман вельми самодостатній, навіть трохи «замкнений у собі». Тому навряд чи він потребує продовження. А з другого боку… В ньому є деякі неоднозначно чи не до кінця розв’язані інтриги і загадки, тому все може бути.
The post
21.12.2018 22:12
Роман харків’янина Олега Коцарева «Люди в гніздах» увійшов до «короткого списку» премії Книга року ВВС
Спеціальне інтерв'ю з письменником
The post
Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі
appeared first on
Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі
.Письменник поділився історією своєї літературної творчості та розповів про те, як створювалися «Люди в гніздах».
Справка. Олег Коцарев народився у 1981 року. Він є автором роману “Люди в гніздах”, дев’яти книг поезії та одного збірника оповідань. Його поезія перекладалась англійською, бенгальською, білоруською, івритом, італійською, литовською, німецькою, польською, португальською, російською, сербською, словацькою, французькою та чеською мовами.
– Коли Ви почали писати?
– Мої перші спроби були зовсім дитячі. Наївні віршики про звірів і таке інше. Хоча траплялись і несподівано пророчі рядки. Ось, наприклад: «Україно, мати рідна, ти на захід дуже східна». А десь із одинадцятого, випускного класу, я почав усерйоз цікавитися літературою. Ну, як усерйоз: регулярно писати, перейматися написаним. Пригадую, моє перше тодішнє оповідання було про людей, які застрягли в ліфті, а вірші – такі собі незугарні, але емоційно наснажені трохи панківські тексти антисоціального характеру. До речі, привіт харківській сорок шостій школі!
– Кого з літераторів вважаєте своїми вчителями?
– Ой, не знаю. Прочитаю нову книжку, що мені сподобається – і її автор уже на якийсь час трохи стає мені вчителем. Якщо спробувати відшукати тут якісь тенденції, то, можливо, часто це письменники двадцятого століття, модерністи й авангардисти, або наші сучасники.
– Від чого відчуваєте найсильніший письменницький драйв?
– Найсильніший драйв – коли ти почав писати і вже знаєш, куди рухатися далі, а тому почуваєшся вільно та дозволяєш собі різні вигадки, цікавинки та дивацтва. Це період піднесення, який змінюється на непевність, коли закінчуєш роботу над текстом.
– Як студіювання журналістики вплинуло на ваш стиль?
– Я закінчив відділення журналістики філологічного факультету Каразінського університету і займаюся журналістикою (в сфері культури, літератури) досить активно. Гадаю, це навчило мене з особливою увагою ставитися до самої структури тексту, не втрачати навіть у найбільших літературних пристрастях раціонального «каркасу». Також це школа швидкого і впевненого письма. Ну, й «м’яка філологічність» журналістської освіти. Ми не занурювались у глибини теорії та історії літератури, мови настільки, як, приміром, українські філологи, проте отримували «вступне» уявлення про багато речей, а відтак, коли якась тема цікавила глибше, її можна було вивчати самостійно. І, звичайно, сама практика журналістської роботи інколи дозволяє побачити цікаві або несподівані вияви суспільного життя людини: від ремонту локомотивів до суворих суддів, які стають сором’язливими, представляючи свою поетичну творчість.
– Ваше «задоволення від тексту» – яке воно?
– Найбільше задоволення – це гра з текстом. Коли мені вдалось або самому написати якусь, наприклад, яскраву деталь, загадку, замасковану цитату, незвичну метафору або відгадати, побачити щось таке в чужому творі.
– Як прийшла ідея роману «Люди в гніздах»?
– «Люди в гніздах» виростають із теми родинних легенд, родинної пам’яті, «малої історії» (тобто історії окремих людей і сімей на противагу «великій» історії міст, країн, континентів, людства в цілому). Отож, ідея щось, пов’язане з цим, написати прийшла, коли я розбирав усілякі родинні перекази, архівні матеріали, свої та чужі. У цьому масиві інформації є дуже багато цікавих моментів для літератури. І не тільки для документальної, а й для художньої теж.
– Чи довго він писався?
– Загалом я працював над книжкою два роки. Але ключову частину написав буквально протягом двох тижнів. Тоді я жив на літературній резиденції в латвійському місті Вентспілс. Там надзвичайно добре писалося, нічого не відволікало.
– За яким принципом ви відбирали ілюстрації до нього?
– Ілюстрації я взяв зі свого родинного фотоархіву. Це знімки, зроблені з кінця дев’ятнадцятого до середини двадцятого століття. А вже з цих фотографій ілюстраторка і поетка Юлія Стахівська зробила чудові колажі. Саме в цьому місці подякую і Миколі Леоновичу – вони з Юлією разом зробили обкладинку, а він зверстав книжку. Дякую також Олені Шарговській за редагування і, звичайно, всьому видавництву «Комора».
– Чому саме ці кадри ви відібрали як ілюстрації? Хто на них зображений?
– Суть не в їхніх іменах і особах, а в символічному навантаженні давніх знімків як “свідків епох”, їхній специфічній стилістиці й атмосфері, несхожих на ті, що ми бачимо на сучаснх фотографіях. Та ще, звичайно, колажність, мозаїчність, іронічна суміш усього з усім притаманні текстові роману так само, як і його ілюстраціям.
– Розкажіть, яку філософію закладено у роман?
– Мені йшлося про різні речі. До прикладу, про те, як писати поміж іншим про травматичні, суперечливі, болючі речі (війна, Голодомор, колаборація з нацистами і більшовиками, репресії тощо), але писати життєствердно, так, щоб це, перефразовуючи Винниченка, «можна було читати без брому», часом навіть парадоксально весело. Важливими були для мене мотиви пам’яті й забування. І, звичайно, моя книжка виразно маніфестує концепцію прози, сповненої гри, метафор, асоціацій, прози, в якій сама форма грає не меншу, а нерідко й більшу роль, ніж, скажімо, сюжет чи «тема та ідея».
– Чи можна вважати, що у романі ви показуєте вашу «родинну реінкарнаційну історію»?
– Уривки моїх родинних легенд тут перемішано з легендами інших родин, з архівними даними, а також із відвертою художньою вигадкою. Тобто це таки художня література, а не історична книжка. «Люди в гніздах» – узагальнена картина, що символізує розпад приватної історичної пам’яті як такої, перетворення її на химерний, калейдоскопічний сплав усіляких часто малопов’язаних між собою історій. Але й у такій строкатій мозаїці, як з’ясовується, можна знайти дещо цікаве. Між іншим, спеціально для харківських читачів відзначу, що значна частина дії роману відбувається в нашому місті, зокрема, в часи його німецької окупації.
– Чи будуть «Люди в гніздах» мати продовження?
Цей роман вельми самодостатній, навіть трохи «замкнений у собі». Тому навряд чи він потребує продовження. А з другого боку… В ньому є деякі неоднозначно чи не до кінця розв’язані інтриги і загадки, тому все може бути.
The post
Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі
appeared first on
Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі
.
Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі