Статус: Офлайн
Реєстрація: 19.12.2008
Повідом.: 67565
Реєстрація: 19.12.2008
Повідом.: 67565
Записывали человеки. Но автором был Бог.
-
Будь ласка, підтримайте роботу сайту. Підтримати
Ми шукаємо рекламодавців, спонсорів і партнерів. Зворотній зв'язок
Процент попадания в рай
- Автор теми Psyx789
- Дата створення
Статус: Офлайн
Реєстрація: 30.08.2014
Повідом.: 543
Реєстрація: 30.08.2014
Повідом.: 543
Тут вседь как? Открываю тайну: хочешь вырваться с цикла жизнь-смерть-обнуление-жизнь, тогда после смерти не лети на свет или музыку.
Потянешься к свету - попадёшь на обнуление, а это и есть настоящая смерть.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 19.03.2017
Повідом.: 8089
Реєстрація: 19.03.2017
Повідом.: 8089
Тебе об этом те, кто записывал рассказал?
andrecooper
у меня есть 3 пропуска в рай (бабушка с дедушкой забыли взять)
продам не дешево!
продам не дешево!
Статус: Офлайн
Реєстрація: 21.12.2011
Повідом.: 87467
Реєстрація: 21.12.2011
Повідом.: 87467
То же самое и про апокрифы говорят. И ваще, аффтар, закрывай тему. Все уже украдено до нас:
«ВЕЛИКОМУЧЕНИК ОСТАП ВИШНЯ»
Побувавши у Львові, я дізнався, що українсько-німецькі націоналистичні газети зняли були ґвалт, ніби мене, Остапа Вишню, замучили більшовики. Так от слухайте, як це насправді було.
Сильно дуже вони його мучили. І особливо один: сам чорний, очі йому білі і в руках у нього кинджал, із чистісінького загартованого національного питання викутий. Гострий-гострий кинджал.
«Ну, — думає Остап, — пропав!»
Подивився той чорний на нього та й питає:
— Звуть тебе як?
— Остап, — каже.
— Українець?
— Українець, — каже.
Як ударить він його колодочкою у найсвятіший закуток національного «я». Остап тільки «ве!» І душа його — цвірінь-цвірінь — і хотіла вилетіти, а той, чорний, його душу за душу, придавив і давай допитувати:
— Признавайся, — говорить, — що хотів на всю Великоросію сині штани надіти.
— Признаюсь, — говорить Остап.
— Признавайся, — каже, — що всім говорив, що Пушкін — не Пушкін, а Тарас Шевченко.
— Говорив, — каже.
— Хто написав: «Я помню чудное мгновенье»?
— Шевченко, — говорить Остап.
— А «Садок вишневий коло хати»? — Шевченко, — говорить.
— А «Евгений Онегин»?
— Шевченко, — говорить.
— А-а-а-а! А що Пушкін написав? Говори!
— Не було, — говорить, — ніякого Пушкіна. І не буде. Одного разу, — каже, — щось таке ніби появилося, так потім роздивилися, а воно — жінка. «Капитанська дочка» називається.
— А Лев Толстой? А Достоєвський?
— Що ж, — говорить Остап, — Лев Толстой. Списав «Войну и мир» у нашого Руданського. А Достоєвський, — подумаєш, — письменник! Зробив «Преступление», а «Наказание» сам суд придумав.
— А взагалі, — питає, — Росію визнаєш?
— В етнографічних,— каже, — межах.
— В яких?
— Од улиці Горького до Покровки. А Маросейка — то вже Україна.
— І історії не визнаєш?
— Яка ж, — каже, — історія, коли Катерина Велика — то ж переодягнений кошовий війська Запорозького низового Іван Бровко.
— А кого ж ти, — кричить, — визнаєш?
— Визнаю, — говорить, — «самостійну» Україну. Щоб гетьман, — говорить, — був у широких штанях і в полуботківській сорочці. І щоб усі міністри були тільки на «ра»: Петлюра, Бандера, Німчура. Двох тільки міністрів, — каже, — можу допустити, щоб на «ик»: Мельник та Індик.
— Розстрілять! — кричить. — Розстрілять, як такого вже націоналіста, що й Петлюру перепетлюрив і Бандеру перебандерив.
Ну, й розстріляли.
Такого письменника закатували! Як він писав! Божжже наіш, як він писав! Хіба він, думаєте, так писав, як інші пишуть? Ви думаєте, що він писав звичайним пером та чорнилом і на звичайному папері? Та де ви бачили?! Він бере, було, шпичку для галушок, у чорну сметану встромить і на тонісіньких-тонісіньких пшеничних коржах і пише. Пише, варяницею промокає й увесь час приспівує: «Дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам». А як не дуже смішно вже виходить, тоді як крикне на жінку: «Жінко! Лоскочи мене, щоб чудніше виходило».
І такого письменника розстріляли.
Попервах дуже йому було скучно.
Поки живий був, забіжить було чи до Рильського, чи до Сосюри, — спорожнять одну-другу поему, асонансом закусюючи. Чи вони до нього заскочать, — жінка, дивись, сяку-таку гумореску на салі чи на маслі підсмажить, — життя йшло.
А розстріляний — куди підеш?
Одна дорога — на небо.
А там уже куди визначать: у рай чи в пекло.
Перших сорок день і душа поблизу моталась. А як уже вона зібралася у «вишину горнюю», — учепився й він за нею.
У небесному відділі кадрів заповнив анкету.
Зав подивився:
— Великомученик?
— Дуже, — каже, — великомученик.
— За Україну?
— За неї, — каже, — за неньку.
— В рай!
Перед раєм, як водиться, санобробка. Ну, постригли, поголили.
— Не голіть, — просить Остап, — вуса запорозького, бо потім, — каже, — тяжко буде національність визначити, позаяк... (згадав-таки, дякувати богові!), позаяк, — каже, — оселедець сам виліз...
— Так у який вас, — питає його заврозпред, — рай? Спільний? Чи, може, хочете в окремий?
— А хіба у вас, — питає, — тепер не один рай?
— Ні. Раніше був один, спільний для всіх, а тепер різні раї пішли.
— Слава тобі, господи! — каже Остап, — Нарешті! А я, — каже, — боявся, що доведеться в однім раю з росіянами бути. Мене, — каже, — в наш рай. Самостійний. Автокефальний.
— Прошу! — каже заврозпред.
Заводить Остапа у самостійний рай. Глянув — серце затіпалось-затіпалось. Самий вишник і весь у цвіту, Любисток. Рута-м'ята. Хрещатий барвінок. Волошки. Чебрець. Євшан-зілля. Тече річка невеличка. Стоїть явір над водою. На яр дуб схилився. По той бік гора, по цей бік друга. Очерет. Осока.
І в тім раю на вишеньці соловейко щебетав.
— Курський? — питає Остап.
— Хто курський?
— Соловейко, — питає, — курський?
Райська гурія, в кубовій спідниці, -зразу руки в боки:
— Що ви, пане, трясця вашій матері, з глузду з'їхали, чи що? Який Курський? Щоб в українському раю та курський соловей... Та стонадцять чортів тому в душу, хто так навіть подумати може!.. Та повилазили б йому очі, хто це побачити може. Та триста йому на пуп болячок-пампушок! Та...
Підбігає друга, в запасці, червоною крайкою підперезана:
— Ой, мені горе, що не вмію так лаятися, як моя кумася...
— Наш рай, — зразу ж пересвідчився Остап.
— Та ти знаєш, бешиха тобі в живіт, що ми, як тільки відавтокефалились, всіх курських солов'їв видавили. Та ти знаєш, що в нашому раю має право співати тільки той соловей, що виплодився не далі, як за 5 верстов од Білгорода. А ти — курський! Та стонадцять!..
— Та це я, — Остап каже, — не з національного, а з орнітологічного боку.
— То ж бо й є!
Ходить Остап по раю, роздивляється.
— До чого таки рай. Ну, просто тобі рай і квит.
Всі в українських строях, грають на бандури, на ліри, на сопілки, на бубни.
Танцюють гопака та метелиці.
Гурії живуть по коморах: як тільки яку покохав, так і в комору.
їдять галушки, вареники, сало, ковбаси, капусту, локшину та путрю.
П'ють оковиту, варенуху та мед.
їздять тільки на волах. На конях тільки вершники-козаки.
Панів простий люд у ручку цілує. Пани простий люд канчуками лупцюють.
Національність — тільки українці та українізовані німці.
— І як же ви так, — питає Вишня, — влаштувались? Хто вам допоміг?
— А це друзі, — кажуть, — наші, гестапівці. Бо це наш рай, самостійний і ні від кого не залежний...
— А хто ж за директора у вас?
— Вакансія. Ждемо нашого дорогого потомка старовинного козацького роду Гітлеренка.
— А-а! Ну, тоді й я тут залишусь, — каже Остап. — Все життя мріяв панів у руку цілувати. На землі не довелось, хоч у раю натішусь.
І живе тепер Остап Вишня у раю, в карти грає та свербигуз їсть.
Оце найправдивіша правда про настоящего Остапа Вишню.
*
А що ж воно за Остап Вишня, що й тепер оце по більшовицьких газетах пише?
Ну, ясно, що це більшовицька фальшивка.
За паспортом справжнє прізвище теперішнього Остапа Вишні «Павел (через ять) Міхайловіч Губенков» - З Рязанської області, хоч дехто запевняє, що він насправді із Вільнюса і що мати його — польський ксьондз, а батько — знаменитий єврейський цадик. Останні відомості не перевірені. Назовні він такий: руда борода «клїнушком», увесь в личаках, тричі на день їсть тюрю й безнастанно грає на балалайку, приспівуючи: «Во саду ли, в огороде».
Як напише щось у газету, зразу біжить до Дніпра і п'є з Дніпра воду: хоче випити Дніпро.
Ось хто такий — теперішній Остап Вишня.
...Вип'ємо... пробачте, помолимось, панове, за упокой душеньки великомученика Остапа Вишні.
Хай буде йому земля пером!
Самопишучим.
Побувавши у Львові, я дізнався, що українсько-німецькі націоналистичні газети зняли були ґвалт, ніби мене, Остапа Вишню, замучили більшовики. Так от слухайте, як це насправді було.
Сильно дуже вони його мучили. І особливо один: сам чорний, очі йому білі і в руках у нього кинджал, із чистісінького загартованого національного питання викутий. Гострий-гострий кинджал.
«Ну, — думає Остап, — пропав!»
Подивився той чорний на нього та й питає:
— Звуть тебе як?
— Остап, — каже.
— Українець?
— Українець, — каже.
Як ударить він його колодочкою у найсвятіший закуток національного «я». Остап тільки «ве!» І душа його — цвірінь-цвірінь — і хотіла вилетіти, а той, чорний, його душу за душу, придавив і давай допитувати:
— Признавайся, — говорить, — що хотів на всю Великоросію сині штани надіти.
— Признаюсь, — говорить Остап.
— Признавайся, — каже, — що всім говорив, що Пушкін — не Пушкін, а Тарас Шевченко.
— Говорив, — каже.
— Хто написав: «Я помню чудное мгновенье»?
— Шевченко, — говорить Остап.
— А «Садок вишневий коло хати»? — Шевченко, — говорить.
— А «Евгений Онегин»?
— Шевченко, — говорить.
— А-а-а-а! А що Пушкін написав? Говори!
— Не було, — говорить, — ніякого Пушкіна. І не буде. Одного разу, — каже, — щось таке ніби появилося, так потім роздивилися, а воно — жінка. «Капитанська дочка» називається.
— А Лев Толстой? А Достоєвський?
— Що ж, — говорить Остап, — Лев Толстой. Списав «Войну и мир» у нашого Руданського. А Достоєвський, — подумаєш, — письменник! Зробив «Преступление», а «Наказание» сам суд придумав.
— А взагалі, — питає, — Росію визнаєш?
— В етнографічних,— каже, — межах.
— В яких?
— Од улиці Горького до Покровки. А Маросейка — то вже Україна.
— І історії не визнаєш?
— Яка ж, — каже, — історія, коли Катерина Велика — то ж переодягнений кошовий війська Запорозького низового Іван Бровко.
— А кого ж ти, — кричить, — визнаєш?
— Визнаю, — говорить, — «самостійну» Україну. Щоб гетьман, — говорить, — був у широких штанях і в полуботківській сорочці. І щоб усі міністри були тільки на «ра»: Петлюра, Бандера, Німчура. Двох тільки міністрів, — каже, — можу допустити, щоб на «ик»: Мельник та Індик.
— Розстрілять! — кричить. — Розстрілять, як такого вже націоналіста, що й Петлюру перепетлюрив і Бандеру перебандерив.
Ну, й розстріляли.
Такого письменника закатували! Як він писав! Божжже наіш, як він писав! Хіба він, думаєте, так писав, як інші пишуть? Ви думаєте, що він писав звичайним пером та чорнилом і на звичайному папері? Та де ви бачили?! Він бере, було, шпичку для галушок, у чорну сметану встромить і на тонісіньких-тонісіньких пшеничних коржах і пише. Пише, варяницею промокає й увесь час приспівує: «Дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам». А як не дуже смішно вже виходить, тоді як крикне на жінку: «Жінко! Лоскочи мене, щоб чудніше виходило».
І такого письменника розстріляли.
Попервах дуже йому було скучно.
Поки живий був, забіжить було чи до Рильського, чи до Сосюри, — спорожнять одну-другу поему, асонансом закусюючи. Чи вони до нього заскочать, — жінка, дивись, сяку-таку гумореску на салі чи на маслі підсмажить, — життя йшло.
А розстріляний — куди підеш?
Одна дорога — на небо.
А там уже куди визначать: у рай чи в пекло.
Перших сорок день і душа поблизу моталась. А як уже вона зібралася у «вишину горнюю», — учепився й він за нею.
У небесному відділі кадрів заповнив анкету.
Зав подивився:
— Великомученик?
— Дуже, — каже, — великомученик.
— За Україну?
— За неї, — каже, — за неньку.
— В рай!
Перед раєм, як водиться, санобробка. Ну, постригли, поголили.
— Не голіть, — просить Остап, — вуса запорозького, бо потім, — каже, — тяжко буде національність визначити, позаяк... (згадав-таки, дякувати богові!), позаяк, — каже, — оселедець сам виліз...
— Так у який вас, — питає його заврозпред, — рай? Спільний? Чи, може, хочете в окремий?
— А хіба у вас, — питає, — тепер не один рай?
— Ні. Раніше був один, спільний для всіх, а тепер різні раї пішли.
— Слава тобі, господи! — каже Остап, — Нарешті! А я, — каже, — боявся, що доведеться в однім раю з росіянами бути. Мене, — каже, — в наш рай. Самостійний. Автокефальний.
— Прошу! — каже заврозпред.
Заводить Остапа у самостійний рай. Глянув — серце затіпалось-затіпалось. Самий вишник і весь у цвіту, Любисток. Рута-м'ята. Хрещатий барвінок. Волошки. Чебрець. Євшан-зілля. Тече річка невеличка. Стоїть явір над водою. На яр дуб схилився. По той бік гора, по цей бік друга. Очерет. Осока.
І в тім раю на вишеньці соловейко щебетав.
— Курський? — питає Остап.
— Хто курський?
— Соловейко, — питає, — курський?
Райська гурія, в кубовій спідниці, -зразу руки в боки:
— Що ви, пане, трясця вашій матері, з глузду з'їхали, чи що? Який Курський? Щоб в українському раю та курський соловей... Та стонадцять чортів тому в душу, хто так навіть подумати може!.. Та повилазили б йому очі, хто це побачити може. Та триста йому на пуп болячок-пампушок! Та...
Підбігає друга, в запасці, червоною крайкою підперезана:
— Ой, мені горе, що не вмію так лаятися, як моя кумася...
— Наш рай, — зразу ж пересвідчився Остап.
— Та ти знаєш, бешиха тобі в живіт, що ми, як тільки відавтокефалились, всіх курських солов'їв видавили. Та ти знаєш, що в нашому раю має право співати тільки той соловей, що виплодився не далі, як за 5 верстов од Білгорода. А ти — курський! Та стонадцять!..
— Та це я, — Остап каже, — не з національного, а з орнітологічного боку.
— То ж бо й є!
Ходить Остап по раю, роздивляється.
— До чого таки рай. Ну, просто тобі рай і квит.
Всі в українських строях, грають на бандури, на ліри, на сопілки, на бубни.
Танцюють гопака та метелиці.
Гурії живуть по коморах: як тільки яку покохав, так і в комору.
їдять галушки, вареники, сало, ковбаси, капусту, локшину та путрю.
П'ють оковиту, варенуху та мед.
їздять тільки на волах. На конях тільки вершники-козаки.
Панів простий люд у ручку цілує. Пани простий люд канчуками лупцюють.
Національність — тільки українці та українізовані німці.
— І як же ви так, — питає Вишня, — влаштувались? Хто вам допоміг?
— А це друзі, — кажуть, — наші, гестапівці. Бо це наш рай, самостійний і ні від кого не залежний...
— А хто ж за директора у вас?
— Вакансія. Ждемо нашого дорогого потомка старовинного козацького роду Гітлеренка.
— А-а! Ну, тоді й я тут залишусь, — каже Остап. — Все життя мріяв панів у руку цілувати. На землі не довелось, хоч у раю натішусь.
І живе тепер Остап Вишня у раю, в карти грає та свербигуз їсть.
Оце найправдивіша правда про настоящего Остапа Вишню.
*
А що ж воно за Остап Вишня, що й тепер оце по більшовицьких газетах пише?
Ну, ясно, що це більшовицька фальшивка.
За паспортом справжнє прізвище теперішнього Остапа Вишні «Павел (через ять) Міхайловіч Губенков» - З Рязанської області, хоч дехто запевняє, що він насправді із Вільнюса і що мати його — польський ксьондз, а батько — знаменитий єврейський цадик. Останні відомості не перевірені. Назовні він такий: руда борода «клїнушком», увесь в личаках, тричі на день їсть тюрю й безнастанно грає на балалайку, приспівуючи: «Во саду ли, в огороде».
Як напише щось у газету, зразу біжить до Дніпра і п'є з Дніпра воду: хоче випити Дніпро.
Ось хто такий — теперішній Остап Вишня.
...Вип'ємо... пробачте, помолимось, панове, за упокой душеньки великомученика Остапа Вишні.
Хай буде йому земля пером!
Самопишучим.
Люди из хуёвого туда не попадут, знач твори хаос, один хуй будем на порнояхте со шлюхами в аду плыть по аду.
Кстати 3й сезон люцифера вышел
Статус: Офлайн
Реєстрація: 09.09.2005
Повідом.: 20695
Місто: м. Харків
Реєстрація: 09.09.2005
Повідом.: 20695
Місто: м. Харків
На работу в понедельник
Статус: Офлайн
Реєстрація: 06.02.2015
Повідом.: 17037
Реєстрація: 06.02.2015
Повідом.: 17037
Статус: Офлайн
Реєстрація: 19.12.2008
Повідом.: 67565
Реєстрація: 19.12.2008
Повідом.: 67565
Апокрифы противоречат остальным книгам Библии. Значит написаны другим автором. Насчет Библии точно известно что ее автором является Бог, значит противоречащие ей апокрифы исходят не от Бога.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 06.09.2007
Повідом.: 84702
Реєстрація: 06.09.2007
Повідом.: 84702
Кацапы в рай не попадут - они пидары. Китайцы не попадут - они некотоугодны. Мусульмане не попадут - аллах пидор. Негры не попадут, сами знаете, почему. А остальные запросто.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 10.02.2011
Повідом.: 26981
Реєстрація: 10.02.2011
Повідом.: 26981
Прикинь если не придется, смерть и все.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 02.11.2009
Повідом.: 33249
Реєстрація: 02.11.2009
Повідом.: 33249
Всё - хуйня, кроме пчёл(с)
ПС я не собираюсь жить вечно
ПС я не собираюсь жить вечно
Статус: Офлайн
Реєстрація: 07.04.2017
Повідом.: 5405
Реєстрація: 07.04.2017
Повідом.: 5405
2% от общей численности населения...то есть около 100 млн чел из 6 млрд чел. Так как в христианский рай попадают только християне, значит эти 100 млн счастливчиков будут выбраны из 2.5 млрд христиан...то есть каждый 25-тый христианин. Так что хватит умничать
Кстатии тогда возникает другой вопрос...если допустим какой нибуть ИГИЛовец всю жизнь убивал неверных...то согласно христианству он попадет в Ад, а согласно исламу в Рай к девственницам. И откуда интересно в исламском Раю беруться девственницы?
гельмгольц
НИГДЕ в Библии ни про возможность попасть как рай, так в ад, так и чистилище не сказано.
Это изобретение отцов Церкви.
гельмгольц
А хирург сделает. Ужо переродит напрочь
Да еще по 40 штук на каждого мужика? Может, из секс-шопа?
Статус: Офлайн
Реєстрація: 14.06.2017
Повідом.: 119
Реєстрація: 14.06.2017
Повідом.: 119
Их топят десятками! 