Спогади про Майдан
З книги "Історія українського невігластва"
З книги "Історія українського невігластва"
А що ж наш "працьовитий та толерантний" електорат? Якщо цивілізований фін кожного дня захищає свої права, то наш "гречкосій" тільки тоді, коли терпець лопне. А як би він не лопнув, коли донецькі з кучмами-медведчуками почали таке витворяти, що навіть далеко не європейська Жмеринка не витримала. Два рази в житті мене, хронічного критика, пронизувала повага до свого народу. Це під час "ланцюга злуки", а особливо на Майдані (пишу з великої літери, бо це того варте). Кінець 2004 року показав, що в нашого народу є ще приховані елементи європейськості. По-перше, він ще здатний відрізняти добро від зла. По-друге, в його ще є си-и боротися за справедливість. По-третє, ми здатні це робити цивілізованим, не гайдамацьким методом. Майдан показав, що ота "моя хата скраю" ще не донищила в нас дух призабутої толоки, коли наші батьки відчували приємний присмак зробленої гуртом роботи. Єдина помилка Майдану в тому, що він віддав віжки керування тим процесом самозваним, БЕЗКОНТРОЛЬНИМ ВОЖДЯМ, які використали потуги народу в особистих цілях. Після тривалого правління вихованого на промосковському космополітизмі (один з ідеологічних трюків більшовиків) Кучми народ потягнуло до національного коріння. Йдеться про ту частину українців, яка вже жила мрією про зміну московської культури на європейсько-національну і терпіла більше десяти років "вибір промосковської більшості".
Проєвропейська частина українців за цей час поступово збільшувалася - від Галичини і Києва на початку 90-х до Полтавщини та Херсонщини в 2004 році. На цей період, чергових виборів Президента, співпав пере-хід своєрідного українського “рубікону” в частині зміни більшості з промос-ковських на проєвропейські. Але якщо “проєвропейці” терпляче визнавали до цього більшість вибору “промосковських”, то останні були шоковані першою поразкою. Тому й пішли в хід анекдоти про “наколоті апельсини” і інша невігласька дурня. Але найбільше шокувала “промосковських” культура Майдану, де панувала незнайома для них в таких масштабах толерантність. Я згадую, як до молодих “помаранчевих” луганчан, яких я приютив в своїй квартирі, перші дні безперестанно дзвонили родичі, які боялися щоб “бендери” не зробили нічого поганого з їх дітьми. І все ж оця спрага по національному і європейському і затьмарила очі протестуючому люду, коли він не вгледів за антуражем вишиванок та пустих фраз типу "бандитам - тюрми" чергову зграю жлобів-невігласів, які рвалися до владного корита. Майдан показав, що частина нашого народу ще тримає десь в глибині душі приховані елементи немосковської цивілізованості, які при певних обставинах можуть реалізовуватися. За місяць перебування на Майдані я там не спостерігав присущого нам хамства, хоча спустившись за 10-ть хвилин в метро, ця малозрозуміла аура зникала. Якби я був "гуманітарієм", то без труднощів зібрав би за місяць Майдану матеріал на докторську дисертацію про цей прихований шмат європейськості в наших душах. Але науковий підхід у цій сфері мені недоступний, тому я обмежуюсь лиш результатами спостережень та власною інтуїцією. А наука тут край потрібна, щоб зберегти оте приховане позитивне в нас і делікатно реалізувати його для подолання все більш охоплюючого нас все того ж жлобства. А для цього потрібна лиш віра і надія в позитивне України та маловідомі нам християнські заповіді, які лягли в основу європейської цивілізації. На превеликий жаль державна влада України, яка повинна берегти та примножувати ці віру й надію, тільки доруйновує їх та все глибше заштовхує оте позитивне, цивілізаційно-європейське, що так вирвалося на волю в 2004 році. Але я вірю, що оті, знов стиснуті як пружина, віра та надія з новою силою вирвуться на волю, породжуючи Майдан, але вже без партійних пройдисвітів і в масштабах всієї України, бо нагальність нормального цивілізованого європейського життя в однаковій мірі потрібні як в Керчі так і в Галичі. Майдан був в своїй основі спалахом супротиву громадян за свої права, що повинно на даний час бути нашою національною ідеєю. І наступний спалах народу повинен показати паразитичним "партіям" та держапарату, що над їхньою мишиною вознею "політичної боротьби" є справжній носій влади і ім'я йому НАРОД.