Уламок Світів мрій –Башта безіменного деміурга
- Туман перед очима, не розумію в якому я світі, бачу лише сигарету у руці і пляшку пива на кофейному столику… а ще … закат десь у далечені.
- Алекс! Ти що робиш?! Дівчина з кольором волосся пшениці та міді відблизкующого в полум’ї закату – вибаває в мене з рук цигарку і топче її ногою о камену підлогу.
- Єй! На щоти так! Це була остання!
- Ага, зараз, остання – посміхається вона, - досить хандрити!
- Отойди старушка я в печали, тебе можно а чего мне нет!
* Тидишь! – дівчина спалахує зеленими очима і відвішує мені підзаилника.
- Ах ти ж! Я андроїд! Мені можна, то того ж якщо мені понад 2000 років це не означає що я старушка! Покидок!
- Пофіг, нехай так – тягнуся до пляшки з пивом і роблю кілька великих глотків.
- Мять! – знову спалахує,але остигающи сідає рядом зі мною на килимок у восточному стилі, дотсає сигарету і запальничку, підкурює...
- Пфф… Знову?
- Ага – тягну руку до цигарки…
- Ні! обійдешся!
- Ааа… пофіг! Відкупорюю іншу пляшку з пивом і п’ю знову…
- От ти дурний!
- А тобі не все одно?
- Не все одно!
Здаюся…
- Гразд, схоже ти одна мене розумієш і співчуваєш, ну знову… бла-бла-бла вся ця історія… Як зі слова «Жопа», скласти – «Вічність»... Роблю понівечену позу висовую язика…
- Що так все погано? – дівчина грайливо лякається і прикладує лодонь до своїх уст, але в її погляді читається занепокоєність…
- Так мять…
- Хочеш про це поговорити?
- Так, бо в моєму світі таки ні с ким… всі зайняті собою… до того ж війна клята…
Грайлива маска дівчини змінилася на гримасу болю…
- Вибач, за забув що ти можеш відчувати Матір через світи…
- Нічого, дякую – до дівчини повернулося самообладання.
- Так ти будеш, моїм психоаналітиком? Диплом в тебе є? – підмигую
- А якже! Дівчина андроїд повертає браслет на руці і той активується і розкладеться. У повітрі повисає галографічний екран з зображенням диплому.
- Дідько…
- Буде не боляче – посміхається і збирає пристрій.
- Ага, зараз так і повірив, давай потім?
- Гаразд давай потім, але пропоную подумати над тим що б ти хотів написати кожній з них…
- Мять… - показую молячу міну.
- Я не напрягаю.
- Гаразд…
- Гарний закат…
- Авжеж…
Мій зір проясняється і я бачу що ми сидимо в ротанді на тирассі біля велетенської башти, плитка підногами вкрита дивними сплетіннями візерунків, а крізь кам*яні плити проростає трава… Кілька островів висячих над безодньою космосу… Уламок якось Величного світу…
- Слишком грустно быть бессмертным, те же лица день за днём. Те же глупые ответы, на вопрос "Зачем живём?" Не всем волчатам стать волками, не всякий взмах сулит удар. Есть странный дар лететь на пламя, чтоб там остаться навсегда – процетировал я.
- Сотни тысяч душ, Без надежды новый мир им чужд. Верою полно Было это царство, но давно. Наступит судный день - Вернём надежду в мир, Навечно возродим Былое имя. Мы свергнем власти тень. Запомнится тот день. Придёт порядок вдруг, Сомкнётся зла круг. Я несу свет вокруг. – Почув я спів E.L.E.N. дівчини андроїда – штучного інтелекта з душою Древнього створіння прив*язанного до цього місця і його Стражем і богиньою.
- Вини там… я відчуваю їх… я перевів погляд на найбільшій острів сосколок покритий горами, лісами, полями та озерами…
- І ти їм потрібен…
- А в своїму світі я нікому не потрібен… - рука автоматично потягнулася за пляшкою
- Не говори так – Елен взяла мене за зап*ястя тієї руки що вже коснулся плашки…
- Але ж ти сама бачиш… осунувся я..
- Так бачу і що?
- Я не хочу там так жити! Я хочу сюди, я хочу буди з тобою! Але не можу поки живий там!
На обичі дівчнини грає рум*янец, дивна поміш відчутів.
- Я теж хочу буди с тобою… але не треба так робити… А як же ті кого ти любиш там…І пішовші з того світу саморуч ти зруйнуєш і те що залишилось від Світів мрій. – Кажись вона ось ось заплаче…
- Я не збираюсь йти навмисно, я все продумав… Я відлинув от пляшки зі спиртним і перехопивши її лодонь преклав до свої щоки.
- Все гаразд, я у нормі… тихо сказав я… То того ж вони колишні і я відчуваю їх як сестер а не як коханих…
- Вона заглянула мені у очі і не відчула ні каплі коливань… знову буря на лиці.
- Що ти задумав?
- Нічого такого… коли я якимсь чином помру у своєму світі я стану живим у цьому, але мені потрібен якір…
- Просто використовуєш мене для своїх хотелок? До чого ці казки?- з горичью промовила Елен.
- В каждой сказке есть крупица истины, - тихо сказал я. - Любовь и кровь. В них могучая сила. Маги и ученые не первый год ломают себе над этим головы, но поняли только одно...
- Что, Алекс, что?
- Любовь должна быть настоящей.
Блискавка в очах, вона прильнула своїми губами к моїм… короткий и нежний поцілунок… І я Тебе люблю!
- Так, просто дай мені руку ... Елен опустила руку з моєї чоки і вона слухняно застила у повітрі на рівні пояса, я дістав ножа ...
- Зітхання болю, їй ніби дали затріщену і вона відкачала, кажись, на декілька метрів.
- Я ж андроїд! В мене не має крові! І цим ти мене навіть не пошкрябаєш!
- Заспокойся будь ласка, і присядь до мене ближче, я зараз все поясню…
Вона ще вагалася… але ее дихання потроху заспокоювалось…
- Гаразд слухаю… вона підійшла до мене і знову сіла біля мене.
- Ти пам*ятаеш як я тебе знайшов?
- Ні, тобіж дуще смутно, ти розповідав мені… я пам*яю лише біль, кров... багато крові... і смак металу...
- Так, ти була королевою дріад, Древнью і душою цього лісу яка захистила його мешканців, ціною свого життя, я знайшов тебе смертельно пораненою і приніс у цю башту. Нажаль твоє тіло не можливо було врятувати, ти втратила надбагато крові, крові якої не було заміни, так як ти була останньою з дріад хто вижив на той момент. І я переселив твою душу, разум і Силу в металеву оболонку андроїда …
- Так, так, я це знаю, ти багато разів розповідав- знервовано перервала мене E.L.E.N.
- Силу… - повторив я - силу дарувати Життя і бути його джерелом, тому все що навкруги стоїть и живе тільки завдяки тобі… Ці острови.. ти їх врятувала своєю силою.
- Так я розумію, це але я не розумію до чого ти ведеш..
- Твоя Сила в тобі і теж діє на тебе! Вір мені… Я протягнув лодонь і зробив собі надріз..
Я передав ніж Елен …
- Погодь… вона випустила ніж і обійнявши поцілувала мене… знову... солодший за саме вишуканіше вино поцілунок, нацей раз довший
- Тепер точно подіє - підмигнувши подбодорив я дівчину коли ми закінчили поцілунок…
- Не смішно… Я… я тебе кохаю…
пауза
- Я дав обіцянок собі більше ніколи ніколи не говорити цих слів… але…
- Але що?
- То було у іншому світі… І я тебе кохаю…
- Ай! Подіяло! … трохи боляче… - Неймовірно, Алексе. За стільки років! Невже це можливо?
- Як бачиш, можливо. Ти тепер жива! Ось так… я приклав свою поранену лодонь до її рани. Тепер ми пов*язані узами кріпшими за будь що…
Сталося диво сила кохання і неменш древня Сила природи перетворили механічне тіло на живе.
Ми деякий час сиділи пліч о пліч не в силах поворухнутись і відірвати погляд один від одного…
І коли на небі із-за гір засяяла Луна...
- І що тепер? Ти підеш? Я не хочу щоб ти кудись йшов… я не хочу щоб ти був моїм і не моїм одночасно…
- Ось і перша сварка, посміхнувся я – я не твій і не чий взагалі. Ми разом і якщо навіть я буду в іншому світі ми так і залишимось разом. Згода?
- Так. Посміхнулася Елен і лягла мені на коліна головою… - але я не хочу щоб ти йшов зараз… будь-ласочка… в її котячих очах палали зорі
- Я і не збирався … я її погладив по голові і Елен тихенько замурликала від задоволення і счастья.
- А в кроватку? Ти ж хочеш?
- Мять! звісно хочу!
- Хе-хе, потім… хочу подивитись на Луну в зиніті …
- Мять…
- Хи-хи… та підем скоро, я тебе просто дражню…
- Бяка! – я показав їй язик і погладив кохану по волосям.
- Я буду чекати коли ти прийдеш назавжди...
.
.
.
