Из комментов
Тимур | 22 Липня, 2020 at 14:45 | Відповіcти
Мюнхен, ФРН, березень 1950 року
— Ну, пане Кац, то що ж ви тепер робитимете?
— Як це, що робитиму? Ясна річ, в Ерец-Ісроель вибиратимусь!
— А тут, в Мюнхені ся залишити нема бажання?..
— Ой-вей, тільки не в Мюнхені! Навіщо так жартувати, — лікар подивився на співрозмовника трохи навіть ображено.
— Ну, чому ж… Адже і весь уряд ФРН, і канцлер Аденауер особисто докладають всіх можливих зусиль не просто до відродження, але до кардинального, докорінного оновлення німецької держави. Я навіть думки не допускаю, що найменші паростки минулого й досі здатні…
— Ай, пане Ребет, навіщо мені лишатися в місті, де відбувся «Пивний путч» та маса інших неподобств?! І навіщо вислуховувати ці ваші майси про такого прогресивного канцлера Аденауера, коли я маю очі й вуха? Чи гадаєте, я не встиг дізнатися, що з легкої руки того ж Аденауера на державну службу охоче приймають колишніх наци? От як ви собі гадаєте?
«Лише пару днів, як він приїхав, а вже все повивідував. Це ж треба!» — подумки здивувався Ребет, однак вголос мовив інше:
— Політику чинного канцлера можна зрозуміти. Не всі, хто працював на Третій Райх, мають однаковий ступінь провини. Між тим, для нормального функціонування державних механізмів потрібні чиновники з досвідом, а не перші-ліпші хлопи з вулиці. Отже, якщо на совісті людини немає занапащених життів чи інших тяжких злочинів, пробачити їх не тільки можна, але й потрібно заради блага решти німців.
— Ну от, ну от! Пішло-поїхало, — зітхнув лікар.
— Але ж особисто для вас усе скінчилося добре?
— Для мене особисто? Так, звісно — якщо не враховувати тієї дрібниці, що коли в тридцять дев’ятому році совіти захопили Львів, я втратив свою приватну практику і був змушений працювати за копійки в державній лікарні. Та коли в сорок першому ваші патріоти почали громити тих з наших жидів, які ся запродали совітам, добрі сусіди сховали мене, отож погром я пережив, слава Богові. А щоб потім не йти до Львівського ґетто, був змушений ся сховати спершу в монастирі отців василіян, а потім, коли для того настав слушний час — і в лісі в загоні командира «Зеника». Однак я ж повною мірою віддячив за це, хіба ні? Хіба хто має до мене претензії?..
Що ж, заперечувати справді не доводилося. Понад шість довгих років загін «Зеника» героїчно бився спочатку проти німецьких, а потім і проти совіцьких окупантів. І весь цей час вояки-упівці не мали проблем з медичним забезпеченням, оскільки лікар Кац разом медсестрою Фірою, здавалося б, і мертвого до тями приведуть, а потім і на ноги поставлять. Навіть коли 14 травня 1948 року було проголошено створення Ізраїлю в його нинішньому вигляді, Меїр Залманович нібито сказав своїй помічниці: мовляв, їдь туди, де Всемогутній збирає вцілілих синів і дочок Сіону, а я ще тут побуду — бо мусить же хтось захворілих хлопців доглядати! Вони ж бо до нас по-доброму, і ми до них також.
І справді, залишився та доглядав, аж доки сам не захворів на висипний тиф. Почалося з того, що влітку минулого 1949 року захворіли двоє бійців, покусаних кліщами, після чого Меїр Залманович мав із «Зеником» серйозну розмову, і командир доручив своїм людям дістати на чорному ринку якісь ліки з хитромудрою латинською назвою. Замовлені ампули для ін’єкцій придбали, до загону доправили. Лікар Кац зробив штрикання не тільки всім захворілим, але й тим, у кого лише підозрював хворобу. А також собі — бо найбільше контактував з усіма ними.
Після ін’єкцій ті, хто захворів на самому початку — померли, стан решти значно погіршився. Неймовірним зусиллям волі долаючи хворобливий стан, Меїр Залманович покликав командира і висунув припущення, що придбані ампули, найімовірніше, містять зовсім не ліки, а навпаки збудників висипняка. Зважаючи на підступність чекістів, від них можна було очікувати чого завгодно — навіть такої підлості. Щоб уникнути спалаху епідемії безпосередньо в загоні, упівці мали позбавитися хворих, розподіливши їх по довколишніх селах і хуторах.
Так і зробили. Правота лікаря підтвердилася непрямо, зате дуже швидко. За деякий час весь район, де діяв загін «Зеника», прочесали внутрішні війська совітів, при цьому заарештувавши всіх хворих на тиф. Сам Меїр Залманович залишився на волі лише через свою національну приналежність: майору, який командував каральною операцією, навіть на думку не спало, що лікар-єврей може бути якимсь чином пов’язаний з «лісовими бандитами».
Одужавши аж на початку осені, лікар вжив обережних спроб повернутися до свого загону… Та наскільки вдалося з’ясувати, ще влітку чекісти вдалися до методичного переслідування послабленого висипняком загону. В ході боїв багато хто включно з командиром «Зеником» загинув, решта бійців влилися до інших структур УПА. На щастя, один з тих, хто вижив, упізнав лікаря Каца й розповів новому командирові про його заслуги. Зважаючи на всі обставини, Меїру Залмановичу допомогли вибратися з території Західної України спочатку до Чехочловаччини, а вже звідти до ФРН.
В Мюнхен його доправила ніхто інша, як зв’язкова «Свитка». Пані Віра й зараз сиділа тут же в кімнаті та спостерігала за неквапливою бесідою двох чоловіків.
=====
Тимур і Олена Литовченки, “Книга Зневіри. 1946-1953”, віртуальний том “Миру – мир” художньої історичної епопеї “101 рік України”.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Фрагмент розділу “1950. Таємниця платтяної шафи”
*****
Засновано на реальних подіях.