Статус: Офлайн
Реєстрація: 06.09.2007
Повідом.: 84565
Реєстрація: 06.09.2007
Повідом.: 84565
Сухі й визначені рядки української Вікіпедії:
27 убитих більшовиками - тих, хто потрапив у полон.
Але я не про це.
Їх було 300 - гімназистів і студентів. Молодих зовсім хлопців.
Більше нікому було спинити більшовицьку навалу: Центральна Рада сварилась між собою, "мнясу" було какаяразніца.
Все це вилилось у знищення української державності та терор, при чому отих "какаяразніца" гвалтували, грабували й вішали так само, як і тих, кому таки "разніца" була, та вони не були готові вбивати за цю різницю.
Все повторюється.
"Уставшие ат вайни" не хотіли воювати проти більшовиків, а уряд ніяк не міг провести потрібні реформи, аби люди зрозуміли, що є за що воювати, а просто за Україну вони воювати не хотіли.
І лише оті триста юнаків, яким була важлива Україна - лиш вони пішли назустріч брудній смердючій кацапській орді.
Чиїсь діти. Такі, як мій син.
Господи, коли я думаю про них, то бачу наших хлопчиків-добровольців з 2014-го. Яким була важлива Україна, бо вони не були отруєні совком, руццкімміром...більшість з них загинули. Скільки ж горя випало на долю нашого століттями зацькованого народу!
Якщо поглянути на нашу історію, то це вічна історія війн і повстань - бо як не поляки, то кацапи, як не кацапи, то австріяки, мадяри, німці...хто тільки не намагався забрати Україну собі, бажано без українців! Хто лиш не намагався асимілювати українців, позбавити їх ідентичності!
А потім розказують, що бач, народ тупий. Та народ зацькований, його історична пам"ять - це пам"ять про пригнобленя, грабунки, масові вбивства, етнічні чистки й геноцид. Який ще народ у всьому світі настільки зазнав стільки утисків, горя, смерті - просто за свою приналежність до своєї нації?
А українці при цім ще й вижили, зберігши свою культуру й ідентичність.
І оці хлопчики під Крутами. Яким було байдуже на уряд, що чубиться й продає Україну, на "мнясо", уставшеє ат вайни, на дорослих, які чекали своєї вигоди у вигляді реформ. Їм боліла Україна - і вони перемогли.
Але Україну все одно було втрачено.
І зараз, коли на лінії розмежування Україна - і та сама орда, відбувається те саме.
І на цей раз, маю надію, ми не втратимо Україну.
Хоча, дивлячись на те, що відбувається в суспільстві, я не знаю, як не зневіритися.
Бій під Кру́тами — бій, що відбувся 16 (29) або 17 (30) січня 1918 року[1] біля залізничної станції Крути поблизу селища Крути та села Пам'ятне, за 130 кілометрів на північний схід від Києва, 18 км на схід від Ніжина. Одночасно з ним у Києві розпочалося третє більшовицьке повстання, яке змусило у вирішальний момент розвернути підкріплення, направлене на цей напрямок, на його придушення.
Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячним підрозділом російської Червоної гвардії під проводом есера Михайла Муравйова та загоном із київських курсантів і козаків «Вільного козацтва», що загалом нараховував близько чотирьох сотень вояків.
В бою під Крутами оборонці української державності отримали переконливу воєнну перемогу. Наступ ворога було зупинено і здійснено організований відступ, руйнуючи за собою колії і мости. Російсько-більшовицькі нападники втратили боєздатність на чотири дні. Агресор мусив підтягнути нові сили, відремонтувати підірвані й поруйновані мости та залізничні колії, і лише після цього продовжувати свій наступ на Київ, не так залізничним шляхом, як на реквізованих селянських возах, запряжених кіньми, по розмоклій дорозі. Ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Берестейський мирний договір, який врятував молоду українську державність.
Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячним підрозділом російської Червоної гвардії під проводом есера Михайла Муравйова та загоном із київських курсантів і козаків «Вільного козацтва», що загалом нараховував близько чотирьох сотень вояків.
В бою під Крутами оборонці української державності отримали переконливу воєнну перемогу. Наступ ворога було зупинено і здійснено організований відступ, руйнуючи за собою колії і мости. Російсько-більшовицькі нападники втратили боєздатність на чотири дні. Агресор мусив підтягнути нові сили, відремонтувати підірвані й поруйновані мости та залізничні колії, і лише після цього продовжувати свій наступ на Київ, не так залізничним шляхом, як на реквізованих селянських возах, запряжених кіньми, по розмоклій дорозі. Ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Берестейський мирний договір, який врятував молоду українську державність.
Але я не про це.
Їх було 300 - гімназистів і студентів. Молодих зовсім хлопців.
Більше нікому було спинити більшовицьку навалу: Центральна Рада сварилась між собою, "мнясу" було какаяразніца.
Все це вилилось у знищення української державності та терор, при чому отих "какаяразніца" гвалтували, грабували й вішали так само, як і тих, кому таки "разніца" була, та вони не були готові вбивати за цю різницю.
Все повторюється.
"Уставшие ат вайни" не хотіли воювати проти більшовиків, а уряд ніяк не міг провести потрібні реформи, аби люди зрозуміли, що є за що воювати, а просто за Україну вони воювати не хотіли.
І лише оті триста юнаків, яким була важлива Україна - лиш вони пішли назустріч брудній смердючій кацапській орді.
Чиїсь діти. Такі, як мій син.
Господи, коли я думаю про них, то бачу наших хлопчиків-добровольців з 2014-го. Яким була важлива Україна, бо вони не були отруєні совком, руццкімміром...більшість з них загинули. Скільки ж горя випало на долю нашого століттями зацькованого народу!
Якщо поглянути на нашу історію, то це вічна історія війн і повстань - бо як не поляки, то кацапи, як не кацапи, то австріяки, мадяри, німці...хто тільки не намагався забрати Україну собі, бажано без українців! Хто лиш не намагався асимілювати українців, позбавити їх ідентичності!
А потім розказують, що бач, народ тупий. Та народ зацькований, його історична пам"ять - це пам"ять про пригнобленя, грабунки, масові вбивства, етнічні чистки й геноцид. Який ще народ у всьому світі настільки зазнав стільки утисків, горя, смерті - просто за свою приналежність до своєї нації?
А українці при цім ще й вижили, зберігши свою культуру й ідентичність.
І оці хлопчики під Крутами. Яким було байдуже на уряд, що чубиться й продає Україну, на "мнясо", уставшеє ат вайни, на дорослих, які чекали своєї вигоди у вигляді реформ. Їм боліла Україна - і вони перемогли.
Але Україну все одно було втрачено.
І зараз, коли на лінії розмежування Україна - і та сама орда, відбувається те саме.
І на цей раз, маю надію, ми не втратимо Україну.
Хоча, дивлячись на те, що відбувається в суспільстві, я не знаю, як не зневіритися.