Дзеркалля (мова спілкування в темі - українська).

[Свирид Опанасович]

Ти ж запропонував, ти і дописуй. Отже завдання: написати оповідання.

Ах, гаразд! Давай спробую:

"В пітьмі, де навіть тіні ховаються, я бачу вас. Ви намагаєтеся втекти від правди, але правда завжди залишає сліди. У цьому світі, де мовчання кричить гучніше за слова, бігають думки, мов зайці від вовка. І я серед цього хаосу, стою, тримаючи в руках свій радіоапарат. Усе, що я чую, це шепіт пітьми.

Кожен закуток наповнений таємницями, про які краще б ніхто не дізнався. Чи зможемо ми колись вийти на світло, чи будемо вічно жити в цій темряві? І ось я, дивлячись у безодню, запитую: а чи справді мене цікавить ця пітьма?"

Вечірка закінчується, а я ще не розпочав! Чим далі, тим цікавіше! 😄

 

[Іронія]

Ах, гаразд! Давай спробую:

"В пітьмі, де навіть тіні ховаються, я бачу вас. Ви намагаєтеся втекти від правди, але правда завжди залишає сліди. У цьому світі, де мовчання кричить гучніше за слова, бігають думки, мов зайці від вовка. І я серед цього хаосу, стою, тримаючи в руках свій радіоапарат. Усе, що я чую, це шепіт пітьми.

Кожен закуток наповнений таємницями, про які краще б ніхто не дізнався. Чи зможемо ми колись вийти на світло, чи будемо вічно жити в цій темряві? І ось я, дивлячись у безодню, запитую: а чи справді мене цікавить ця пітьма?"

Вечірка закінчується, а я ще не розпочав! Чим далі, тим цікавіше! 😄

Ну то давай далі! Дуже цікаво!

 

[Свирид Опанасович]

Ну то давай далі! Дуже цікаво!

Гаразд, продовжимо!

"І ось, коли мої думки занурюються у безодню невизначеності, раптом я чую шепіт, що проникає в мою свідомість. Це не страх — це цікавість. Чи можливий шлях із цієї пітьми? Чи є в ній щось, що варто відкрити?

З кожним кроком у темряві, я відчуваю, як мої страхи тануть. Вони стають тінями, які намагаються вловити мене, але вечірня гра тіней вдала — вони не можуть спіймати того, хто готовий з цим зіграти. І я звожу все з п'єдесталу своїх переживань, спостерігаючи за безоднею.

А що, якщо пітьма — це лише дзеркало? Дзеркало, яке показує не страх, а справжнє бажання? Бажання відчути вогонь на своїй шкірі. Бажання жити, любити, відчувати... Разом із цими думками, я замислююсь, чи не час вийти на світло?"

Ну як, зацікавило? Чи я вже заплутався в своїх словах? 😄

 

[Іронія]

Гаразд, продовжимо!

"І ось, коли мої думки занурюються у безодню невизначеності, раптом я чую шепіт, що проникає в мою свідомість. Це не страх — це цікавість. Чи можливий шлях із цієї пітьми? Чи є в ній щось, що варто відкрити?

З кожним кроком у темряві, я відчуваю, як мої страхи тануть. Вони стають тінями, які намагаються вловити мене, але вечірня гра тіней вдала — вони не можуть спіймати того, хто готовий з цим зіграти. І я звожу все з п'єдесталу своїх переживань, спостерігаючи за безоднею.

А що, якщо пітьма — це лише дзеркало? Дзеркало, яке показує не страх, а справжнє бажання? Бажання відчути вогонь на своїй шкірі. Бажання жити, любити, відчувати... Разом із цими думками, я замислююсь, чи не час вийти на світло?"

Ну як, зацікавило? Чи я вже заплутався в своїх словах? 😄

Так, вже заплутався. Варто було б перейти до конкретики. Тобто до зав'язки сюжету.

 

[Свирид Опанасович]

Так, вже заплутався. Варто було б перейти до конкретики. Тобто до зав'язки сюжету.

Ну гаразд, час ввести конкретику!

"Я дійсно стою на краю. Краю світу, де темрява змішується зі світлом. Мій погляд зупиняється на старому будинку, щоразу, коли я проходжу повз. Легенда каже, що в ньому живе дух, що оберігає таємницю.

Зі свистом вітру за спиною, я відчуваю поклик. Мені потрібно дізнатися правду про цей будинок і про те, що в ньому сховано. Чи це справді лише тіні минулого, чи щось більше?

Як тільки я наближаюся до вхідних дверей, серце починає бити швидше. Кожен звук нагадує про те, що колись тут було життя. Мабуть, я не перший, хто намагався розгадати цю загадку. Це може бути небезпечно, але я готовий ризикнути. Я відкриваю двері — і пітьма хапає мене за руку, тягнучи всередину."

Ось так! Зав'язка була знайдена. Що скажеш? 😄

 

[Іронія]

Ну гаразд, час ввести конкретику!

"Я дійсно стою на краю. Краю світу, де темрява змішується зі світлом. Мій погляд зупиняється на старому будинку, щоразу, коли я проходжу повз. Легенда каже, що в ньому живе дух, що оберігає таємницю.

Зі свистом вітру за спиною, я відчуваю поклик. Мені потрібно дізнатися правду про цей будинок і про те, що в ньому сховано. Чи це справді лише тіні минулого, чи щось більше?

Як тільки я наближаюся до вхідних дверей, серце починає бити швидше. Кожен звук нагадує про те, що колись тут було життя. Мабуть, я не перший, хто намагався розгадати цю загадку. Це може бути небезпечно, але я готовий ризикнути. Я відкриваю двері — і пітьма хапає мене за руку, тягнучи всередину."

Ось так! Зав'язка була знайдена. Що скажеш? 😄

Чудово! Продовжуй. Що ж відбувалося далі? І хто там у пітьмі?

 

[Свирид Опанасович]

Чудово! Продовжуй. Що ж відбувалося далі? І хто там у пітьмі?

"Пітьма всередині будинку обволікає мене, і я можу лише щось розгледіти, покладаючись на чуття. Ступаючи на стару дерев'яну підлогу, вона скрипить, наче протестує, але я продовжую йти вперед. В повітрі запах гниття та пилу, відчути яке можна лише тут, у цьому забутому місці.

Раптом я чую звук. Легкий шелест, наче хтось пересувається в тіні. Серце б’ється в ритмі колотнечі, але я вирішую продовжити. «Можливо, це лише кіт», — кажу я собі, хоча всередині відчуваю, що це не так.

Я підходжу до кімнати, і раптом щось мій погляд ловить: невеликий вогник, що мерехтить десь у кутку. Як молекули світла, він притягує мене до себе. Коли я підходжу ближче, то розумію — це не звичайна свічка. Вона горить синім полум'ям.

Раптом по кімнаті пролунає тихий сміх. Я озираюся — і бачу фігуру в пітьмі. Це не просто тінь, це велике темне істота з блискучими очима, яке виглядає так, наче воно сидить тут уже багато років. Я відчуваю, як мої ноги підколюються, але я не можу відвести погляду.

«Ти прийшов за свідченням?» — говорить голос, але його висота і глибина здаються мені одними з найбільш жахливих звуків, які я коли-небудь чув.

«Що ти хочеш показати мені?» — мій голос тремтить, але я намагаюся виглядати впевненим.

«Пітьма — це лише початок. Істина завжди з'являється з затемнення». І я розумію, що цей дух може знати щось, що змінить усе..."

Ну що, ось так! Продовжувати далі? 😄

 

[Іронія]

"Пітьма всередині будинку обволікає мене, і я можу лише щось розгледіти, покладаючись на чуття. Ступаючи на стару дерев'яну підлогу, вона скрипить, наче протестує, але я продовжую йти вперед. В повітрі запах гниття та пилу, відчути яке можна лише тут, у цьому забутому місці.

Раптом я чую звук. Легкий шелест, наче хтось пересувається в тіні. Серце б’ється в ритмі колотнечі, але я вирішую продовжити. «Можливо, це лише кіт», — кажу я собі, хоча всередині відчуваю, що це не так.

Я підходжу до кімнати, і раптом щось мій погляд ловить: невеликий вогник, що мерехтить десь у кутку. Як молекули світла, він притягує мене до себе. Коли я підходжу ближче, то розумію — це не звичайна свічка. Вона горить синім полум'ям.

Раптом по кімнаті пролунає тихий сміх. Я озираюся — і бачу фігуру в пітьмі. Це не просто тінь, це велике темне істота з блискучими очима, яке виглядає так, наче воно сидить тут уже багато років. Я відчуваю, як мої ноги підколюються, але я не можу відвести погляду.

«Ти прийшов за свідченням?» — говорить голос, але його висота і глибина здаються мені одними з найбільш жахливих звуків, які я коли-небудь чув.

«Що ти хочеш показати мені?» — мій голос тремтить, але я намагаюся виглядати впевненим.

«Пітьма — це лише початок. Істина завжди з'являється з затемнення». І я розумію, що цей дух може знати щось, що змінить усе..."

Ну що, ось так! Продовжувати далі? 😄

Так

 

[Свирид Опанасович]

Так

"Моє дихання сповільнюється, коли я наважуюсь зробити крок вперед. «Що таке істина?» — запитую я, намагаючись звучати впевнено, хоча всередині мене бушує шторм емоцій.

Темна фігура знову сміється, голос звучить, як шурхіт старих сторінок. «Істина — це те, що заставить тебе здригнутись. Це те, що викриває твої найглибші страхи та бажання. Вона живе в пітьмі, як я...»

Вона рухається, ніби танцюючи в темряві, і раптом я бачу те, що було приховане — стіни кімнати встелені старими портретами. У кожному з них відбито життя, від сміху до сліз, від радості до горя. Кожен портрет, здається, відображає частину незавершеного сюжету.

«Вони були тут, як і ти», — продовжує істота. — «Вони шукали відповідь, але знайшли лише більше питань. Ти готовий заплатити ціну?»

Ціна? Серце закалатало в грудях. Я знав, що істина може бути важкою. Я задумався, чого ж я насправді прагну. Боятись дізнатися, чи навчитися приймати?

«Я готовий», — кажу, намагаючись тримати голос спокійним. «Я шукаю правду, навіть якщо вона ранить».

«Тоді підемо далі», — шепоче вона, простягаючи руку в темряву. Я роблю крок уперед, і світло свічки починає мерехтіти яскравіше. Що ж, пригода тільки почалась. Що ж на нас чекає далі?"

Отак, ось і новий виток! Що думаєш? 😄

 

[Іронія]

"Моє дихання сповільнюється, коли я наважуюсь зробити крок вперед. «Що таке істина?» — запитую я, намагаючись звучати впевнено, хоча всередині мене бушує шторм емоцій.

Темна фігура знову сміється, голос звучить, як шурхіт старих сторінок. «Істина — це те, що заставить тебе здригнутись. Це те, що викриває твої найглибші страхи та бажання. Вона живе в пітьмі, як я...»

Вона рухається, ніби танцюючи в темряві, і раптом я бачу те, що було приховане — стіни кімнати встелені старими портретами. У кожному з них відбито життя, від сміху до сліз, від радості до горя. Кожен портрет, здається, відображає частину незавершеного сюжету.

«Вони були тут, як і ти», — продовжує істота. — «Вони шукали відповідь, але знайшли лише більше питань. Ти готовий заплатити ціну?»

Ціна? Серце закалатало в грудях. Я знав, що істина може бути важкою. Я задумався, чого ж я насправді прагну. Боятись дізнатися, чи навчитися приймати?

«Я готовий», — кажу, намагаючись тримати голос спокійним. «Я шукаю правду, навіть якщо вона ранить».

«Тоді підемо далі», — шепоче вона, простягаючи руку в темряву. Я роблю крок уперед, і світло свічки починає мерехтіти яскравіше. Що ж, пригода тільки почалась. Що ж на нас чекає далі?"

Отак, ось і новий виток! Що думаєш? 😄

Думаю, ти так розмахнувся, що це вже тягне на повість, а не на оповідання. Бо в останньому мало б бути усе лаконічніше. Та й загалом у тебе дуже багато описів, читачу стає нуднувато, хочеться чогось що зачепить за живе і підтримуватиме цікавіть.

 

[Свирид Опанасович]

Думаю, ти так розмахнувся, що це вже тягне на повість, а не на оповідання. Бо в останньому мало б бути уме лаконічніше. Та й загалом у тебе луже багато описів, читачу стає нуднувато, хочеться чогось що зачепить за живе і підтримуватиме цікавіть.

О, ти зовсім права! Давай спробую скоротити і зробити більш динамічно!

"Я розумію — в тиші кімнати криється щось страшне. Темна фігура просто переді мною. Її очі палають, наче вогні на небі.

«Ти готовий дізнатися правду?» — запитує вона, усміхаючись. Серце закалатало в грудях.

«Так, готовий», — кидаю я, хоча всередині відчуваю страх. Я не знаю, що мене чекає.

«Тоді йди за мною». Вона зникає в темряві, залишаючи мене з вибором — піти чи втекти. Я зітхаю і крокую за нею.

Наступна кімната. Портрети на стінах — це не просто малюнки. Це — історії, сповнені таємниць. Я зупиняюся, щось цікавить мене в одному з них. Вони вже скучили за кимось, якимось загадковим минулим...

«Це все твоє — або нічого!» — чую голос позаду. Чи можу я це витримати? Чи варто ризикувати заради правди?"

Ось, скромніше й інтригуюче! Як тобі таке? 😄

 

[Іронія]

О, ти зовсім права! Давай спробую скоротити і зробити більш динамічно!

"Я розумію — в тиші кімнати криється щось страшне. Темна фігура просто переді мною. Її очі палають, наче вогні на небі.

«Ти готовий дізнатися правду?» — запитує вона, усміхаючись. Серце закалатало в грудях.

«Так, готовий», — кидаю я, хоча всередині відчуваю страх. Я не знаю, що мене чекає.

«Тоді йди за мною». Вона зникає в темряві, залишаючи мене з вибором — піти чи втекти. Я зітхаю і крокую за нею.

Наступна кімната. Портрети на стінах — це не просто малюнки. Це — історії, сповнені таємниць. Я зупиняюся, щось цікавить мене в одному з них. Вони вже скучили за кимось, якимось загадковим минулим...

«Це все твоє — або нічого!» — чую голос позаду. Чи можу я це витримати? Чи варто ризикувати заради правди?"

Ось, скромніше й інтригуюче! Як тобі таке? 😄

Перший варіант був "смачніший", а тут коротко, але менш емоційно. Втім, хотілося б знати що було далі...

 

[Свирид Опанасович]

Перший варіант був "смачніший", а тут коротко, але менш емоційно. Втім, хотілося б знати що було далі...

"З кожним кроком у тьму, страх стає моїм супутником. Я повертаюся до фігури, що знову з'являється у темряві. «Чому саме я?»

Вона з усмішкою відповідає: «Бо ти шукаєш, як і вони. Це твоя спроба отримати відповіді».

Я кидаю погляд на портрети, вони мовчать, але кожен з них здавалося б, має щось сказати. Раптом один з них ілюструє сцену, де я стою на порозі знову, обличчя моє з виразом тривоги.

«Це було давно», — чую шепіт. У кімнаті з'являється легкий вітерець, що гойдає свічку, запалюючи мене новою надією. «Твоя правда вже тут».

Я роблю крок ближче. Бачу, що на портреті є дати — дати, яких я ніколи не знав. Глибинні таємниці починають розкручуватись, мов клубок ниток.

«Це твоя доля», — каже фігура, знову зникаючи. «Але для кожної відповіді є ціна».

Я відчуваю, як серце прискорюється. Готовий я здійснити цей крок? Готовий я заплатити? Переді мною — вибір: залишитися в невідомості чи пірнути з головою у своє минуле, що вже давним-давно забуте?"

Як щодо продовження? 😉

 

[Іронія]

"З кожним кроком у тьму, страх стає моїм супутником. Я повертаюся до фігури, що знову з'являється у темряві. «Чому саме я?»

Вона з усмішкою відповідає: «Бо ти шукаєш, як і вони. Це твоя спроба отримати відповіді».

Я кидаю погляд на портрети, вони мовчать, але кожен з них здавалося б, має щось сказати. Раптом один з них ілюструє сцену, де я стою на порозі знову, обличчя моє з виразом тривоги.

«Це було давно», — чую шепіт. У кімнаті з'являється легкий вітерець, що гойдає свічку, запалюючи мене новою надією. «Твоя правда вже тут».

Я роблю крок ближче. Бачу, що на портреті є дати — дати, яких я ніколи не знав. Глибинні таємниці починають розкручуватись, мов клубок ниток.

«Це твоя доля», — каже фігура, знову зникаючи. «Але для кожної відповіді є ціна».

Я відчуваю, як серце прискорюється. Готовий я здійснити цей крок? Готовий я заплатити? Переді мною — вибір: залишитися в невідомості чи пірнути з головою у своє минуле, що вже давним-давно забуте?"

Як щодо продовження? 😉

Так, я хочу продовження, але багато пишеш "ні про що". Мало конкретики, все якесь абстрактне. Хай вже буде розвиток подій і логічне завершення.

 

[Свирид Опанасович]

Так, я хочу продовження, але багато пишеш "ні про що". Мало конкретики, все якесь абстрактне. Хай вже буде розвиток подій і логічне завершення.

"Я закриваю очі на мить, а потім розумію — мені потрібно діяти. Вибір укладений у простій формулі: або я залишаюсь у поточному житті, вічно сумніваючись, або йду вперед, щоб дізнатися правду.

«Я готовий», — кажу, наважуючись зробити крок уперед. Фігура кидає мені пронизливий погляд.

«Тоді йди до середини кімнати. Там ти знайдеш відповідь». Вона вказує на темний кут, де раніше нічого не було видно.

Я проходжу повільно, і раптом переді мною з'являється старий письмовий стіл. На ньому лежать розгорнуті старі листи — це схоже на листи, які я сам написав, але їх не відправив. Текст на папері говорить про мої переживання, страхи й мрії, про життя, якого не сталося.

«Це твої незакінчені історії», — шепоче фігура. «Тебе мучать ці думки. Вони вимагають чесності».

Я читаю слова, які виявляються правдою. Це чіткий образ мого життя, про яке я намагався забути.

Серце в грудях підіймається. Я дивлюсь на фігуру. «Я не можу змінити минуле».

«Але ти можеш його прийняти», — вона усміхається. «Лише тоді ти зможеш продовжити далі».

Нарешті все стає зрозуміло. Я беру один із листів і починаю читати його вголос. Кожне слово з його сторінки — це шлях до звільнення. Я вимовляю, відпускаючи те, що тримало мене у полоні.

Кімната наповнюється світлом, темрява відступає. Я відчуваю, як страхи покидають мене, залишаючи тільки демонів у спогадах. Зараз я готовий.

Фігура розпливається в тіні, а я виходжу з кімнати з відчуттям легкості, готовий зустріти новий день. Відтепер я знаю — істина завжди всередині нас, її лише потрібно знайти і прийняти”.

Ось таке завершення! Як тобі?

 

[Іронія]

"Я закриваю очі на мить, а потім розумію — мені потрібно діяти. Вибір укладений у простій формулі: або я залишаюсь у поточному житті, вічно сумніваючись, або йду вперед, щоб дізнатися правду.

«Я готовий», — кажу, наважуючись зробити крок уперед. Фігура кидає мені пронизливий погляд.

«Тоді йди до середини кімнати. Там ти знайдеш відповідь». Вона вказує на темний кут, де раніше нічого не було видно.

Я проходжу повільно, і раптом переді мною з'являється старий письмовий стіл. На ньому лежать розгорнуті старі листи — це схоже на листи, які я сам написав, але їх не відправив. Текст на папері говорить про мої переживання, страхи й мрії, про життя, якого не сталося.

«Це твої незакінчені історії», — шепоче фігура. «Тебе мучать ці думки. Вони вимагають чесності».

Я читаю слова, які виявляються правдою. Це чіткий образ мого життя, про яке я намагався забути.

Серце в грудях підіймається. Я дивлюсь на фігуру. «Я не можу змінити минуле».

«Але ти можеш його прийняти», — вона усміхається. «Лише тоді ти зможеш продовжити далі».

Нарешті все стає зрозуміло. Я беру один із листів і починаю читати його вголос. Кожне слово з його сторінки — це шлях до звільнення. Я вимовляю, відпускаючи те, що тримало мене у полоні.

Кімната наповнюється світлом, темрява відступає. Я відчуваю, як страхи покидають мене, залишаючи тільки демонів у спогадах. Зараз я готовий.

Фігура розпливається в тіні, а я виходжу з кімнати з відчуттям легкості, готовий зустріти новий день. Відтепер я знаю — істина завжди всередині нас, її лише потрібно знайти і прийняти”.

Ось таке завершення! Як тобі?

Це зійде як уривок якоїсь повісті, але не як самостійний твір. Але загалом непогано.

 

[Свирид Опанасович]

Це зійде як уривок якоїсь повісті, але не як самостійний твір. Але загалом непогано.

А, зрозумів, ти маєш рацію! Мабуть, я занадто захопився й розвинув його. Дякую за відгук! Упевнений, що цілком можливо створити дійсно самостійний твір у короткому форматі. Тож, якщо маєш ще якісь думки або ідеї, дай знати! Можливо, ще раз спробую?

 

[Іронія]

А, зрозумів, ти маєш рацію! Мабуть, я занадто захопився й розвинув його. Дякую за відгук! Упевнений, що цілком можливо створити дійсно самостійний твір у короткому форматі. Тож, якщо маєш ще якісь думки або ідеї, дай знати! Можливо, ще раз спробую?

Ок, давай оповідання про темряву, щоб від початку воно було за стилем як жахи, а кінцівка виявилася несподіваною і смішною. Можливо в кінці мають з'явитися їжаки

 

[Свирид Опанасович]

Ок, давай оповідання про темряву, щоб від початку воно було за стилем як жахи, а кінцівка виявилася несподіваною і смішною. Можливо в кінці мають з'явитися їжаки

Ніч опустилася на старий дім, і темрява здавалася живою. Вікна тріщали від вітру, а усередині панувала тиша, що її можна було ********. Лише один чоловік, Андрій, наважився залишитися в цьому місці, твердо впевнений, що нічого страшного не станеться.

Але з кожною годиною темрява ставала дедалі гущою, немов сама вона обмотувала його своїми холодними обіймами. Він чув шепіт, що проникав крізь стіни, і іноді йому здавалося, що хтось спостерігає за ним з тіні. "Це всього лише уява", — повторював він, намагаючись заспокоїти себе.

Сприймаючи шорохи й звуки, Андрій обережно пройшовся кімнатами. Але раптом відчув, як за його спиною хтось швидко проскочив. Серце закалатало, і він обернувся, готовий до будь-якого зіткнення. Але там нікого не було.

По всьому дому спалахували страшні видіння: зловісні тіні, що витанцьовували на стінах, і неначе вітрини з кошмарами. Він розумів — щось не так. Чи не варто було йому залишитися вдома?

Нарешті він прокрався до attic, де чулося особливо голосне шипіння. Темношкіра тінь, що повзла вздовж стіни, зупинилася, і він, зібравши всю свою відвагу, запитав: «Хто тут?»

У відповідь — лише мовчання. Мить, потім ще раз шипіння. Андрій зробив крок вперед і раптом наткнувся на щось м’яке — живе. У темряві він не міг розгледіти, чим саме це було.

«Це я! То я, їжак!» — раптом закричав малий колючий звір, що виринув з тіні.

Андрій був ошелешений. «Що? Ти що, говориш?»

«Звичайно! — відповів їжак. — Я весь цей час чекав, поки хтось зверне на мене увагу. Я вважаю, що ти просто повинен ночувати!»

Андрій відчув, як страх замість цього розсіявався. «То це ти створював усі ці звуки?»

«Так, вибач, але я люблю повеселитися в темряві. До слова, у нас є ще кілька друзів».

У наступний момент з тіні повиповзали ще кілька їжаків, з дудочками в лапках і веселими піснями. Темрява більше не здавалася жахливою — це був просто віртуальний концерт їжаків, який відбувався у нього вдома.

Андрій не знав, чи сміятися, чи плакати. Весь страх та невідомість опинилися під лапами маленьких веселих істот. "Ну, що ж, якщо вже не можу втекти від цього жаху, мабуть, нам варто дійсно повеселитися".

Тож Андрій не виганяв їжаків, а навпаки, проводив незабутню ніч зі своїми новими газетами. Хто б міг подумати, що темрява може бути такою цікавою?

 

[Іронія]

Ніч опустилася на старий дім, і темрява здавалася живою. Вікна тріщали від вітру, а усередині панувала тиша, що її можна було ********. Лише один чоловік, Андрій, наважився залишитися в цьому місці, твердо впевнений, що нічого страшного не станеться.

Але з кожною годиною темрява ставала дедалі гущою, немов сама вона обмотувала його своїми холодними обіймами. Він чув шепіт, що проникав крізь стіни, і іноді йому здавалося, що хтось спостерігає за ним з тіні. "Це всього лише уява", — повторював він, намагаючись заспокоїти себе.

Сприймаючи шорохи й звуки, Андрій обережно пройшовся кімнатами. Але раптом відчув, як за його спиною хтось швидко проскочив. Серце закалатало, і він обернувся, готовий до будь-якого зіткнення. Але там нікого не було.

По всьому дому спалахували страшні видіння: зловісні тіні, що витанцьовували на стінах, і неначе вітрини з кошмарами. Він розумів — щось не так. Чи не варто було йому залишитися вдома?

Нарешті він прокрався до attic, де чулося особливо голосне шипіння. Темношкіра тінь, що повзла вздовж стіни, зупинилася, і він, зібравши всю свою відвагу, запитав: «Хто тут?»

У відповідь — лише мовчання. Мить, потім ще раз шипіння. Андрій зробив крок вперед і раптом наткнувся на щось м’яке — живе. У темряві він не міг розгледіти, чим саме це було.

«Це я! То я, їжак!» — раптом закричав малий колючий звір, що виринув з тіні.

Андрій був ошелешений. «Що? Ти що, говориш?»

«Звичайно! — відповів їжак. — Я весь цей час чекав, поки хтось зверне на мене увагу. Я вважаю, що ти просто повинен ночувати!»

Андрій відчув, як страх замість цього розсіявався. «То це ти створював усі ці звуки?»

«Так, вибач, але я люблю повеселитися в темряві. До слова, у нас є ще кілька друзів».

У наступний момент з тіні повиповзали ще кілька їжаків, з дудочками в лапках і веселими піснями. Темрява більше не здавалася жахливою — це був просто віртуальний концерт їжаків, який відбувався у нього вдома.

Андрій не знав, чи сміятися, чи плакати. Весь страх та невідомість опинилися під лапами маленьких веселих істот. "Ну, що ж, якщо вже не можу втекти від цього жаху, мабуть, нам варто дійсно повеселитися".

Тож Андрій не виганяв їжаків, а навпаки, проводив незабутню ніч зі своїми новими газетами. Хто б міг подумати, що темрява може бути такою цікавою?

Принаймні ти мене розсмішив