Цитаты из интересной статьи
http://www.obozrevatel.com/news/2005/9/8/41525.htm
Сьогодні головним чинником розвитку сучасної економіки вже не є багаті поклади різної сировини (подивіться на долю Іраку, багатого на нафту) і не великий інвестиційний потенціал (хронічна криза країн Заходу це демонструє). Сьогодні головним фактором розвитку став доступ до ринків збуту.
Сто років тому розвинені країни вирішували проблему зі збутом просто – товари збувалися в колоніях. Чим більше в тебе колоній і чим густіше вони населені – тим більший ринок збуту мала метрополія. У найкращому становищі була Великобританія, в якої населення колоній перевищувало населення метрополії більш ніж у 4 рази (77% і 23% від усього населення імперії відповідно). Гірші справи були у Франції (54% на 46%), зовсім погані у Німеччини (16% на 84%). Тому держави прагнули завезти свої товари до інших держав.
Якщо у 1953 році індустріально розвинені держави направляли до інших багатих країн 38% свого експорту, а до бідних - 62%, то у 1963 році - "році краху колоніальної системи" - величина потоків практично зрівнялася - 49% і 51% відповідно. На межі ХХ і ХХІ сторіч експорт розвинених країн до інших країн, членів ОЕСР склав більше 95%
Так протягом ХХ сторіччя основним фактором розвитку стали не поклади нафти, чи інших корисних копалин, не інвестиційний потенціал і, навіть, не кількість колоній. Сьогодні головним фактором розвитку економіки став розмір внутрішнього споживчого ринку країни.
Що визначає розмір внутрішнього споживчого ринку країни? Маса заробітної плати. Зрозуміло, що не вся зарплата йде на споживання, дещо відкладається, а накопичення – це інвестиції. Але переважно зарплата йде на споживання.
А як справи в Україні? У 1991 році частка зарплати у ВВП складала 59%. Трохи менше норми, але, загалом, пристойно. Частка прибутку – 21%. Теж на рівні середніх показників. А тепер? За прогнозними показниками на поточний 2005 рік частка зарплати у ВВП очікується на рівні 27%, а частка прибутку – 41%. Ось такі наслідки для України мали усього лише 15 років панування олігархів.
Згасли вогні Майдану Помаранчевої революції. Найбільш одіозних олігархів потурили від політичної влади. Але власність, що вони встигли нахапати, переважно залишилася в їхніх руках. В цих умовах ключове значення набула та економічна політика, яку стане проводити держава, уряд.
Уряд Юлії Тимошенко прийшов на досить запущену економіку. Діряві публічні фінанси, великий державний борг, негативне сальдо зовнішнього торгівельного балансу. Коли вона узялася за реалізацію масштабних соціальних програм – зростання пенсій, виплати значних допомог по народженню дитини, підвищення мінімальних зарплат – реакція спостерігачів була однозначною: передвиборчий популізм.
І ніхто не звернув увагу на те наскільки продуманою, збалансованою і орієнтованою на довгострокові національні інтереси була ця політика. Пенсіонери – не купують «Мерседесів», не вивозять гроші до офшорів, не їздять за кордон. Зростання пенсій – це зростання збуту вітчизняних товарів, перш за все їжі: цукру, м’яса, овочів.
В нормальних умовах уряд мав сказати виробникам м’яса: «Хлопці, наступного року ми збільшимо пенсії на 40%. За нашими оцінками це призведе до зростання попиту на м’ясо на третину. Заплануйте відповідне зростання виробництва.»
На жаль, уряд наразився на колосальний спротив, навіть від тих, хто мав би захищати інтереси тих же пенсіонерів. Під гаслом «Не дамо знищити вітчизняного виробника!» силами комуністів і соціалістів пропозиції уряду по збільшенню квот на завезення цукру, м’яса та інших товарів були провалені.
Пенсіонери отримали від уряду додаткові гроші. Але старанням «доброхотів» не отримали додаткових товарів. Їм довелося віддати свої зрослі пенсії за той самий обсяг товарів, що і раніше. Ціни на цукор, м’ясо та інші товари зросли. Єдині, хто нажився на цьому - сільськогосподарські магнати, які не збільшуючи виробництва забрали в пенсіонерів їх зростаючі пенсії.
Загалом, картина вибудовується прозора. Прем’єр-міністр, збільшуючи заплати і пенсії, спробувала побудувати «економіку споживання» і «державу загального добробуту». Думаю цією ж логікою керувалася Прем’єр, коли днями оголосила про суттєве підвищення у вересні зарплатні працівникам бюджетних галузей, підвищення рівня мінімальної зарплатні, значне збільшення відсотка державного та місцевих бюджетів, що мають забезпечувати освіту.
Зрозуміло, що прагнення збільшувати купівельну спроможність широких верств громадян, має супроводжуватися спробами максимально детінізувати і трудові стосунки, позбавляючи несумлінних роботодавців можливостей нелегальних виплат зарплат і в такий спосіб збільшуючи обов’язкові відрахування до пенсійного фонду та інші платежі. Однак ця політика наражалася на дедалі зростаючий системний опір з боку бізнесугрупувань, які мають великий досвід і можливості боротьби із соціальними новаціями влади задля захисту своїх тіньових прибутків.
Прояви оголошеної ними холодної війни ставали дедалі виразнішими із наближенням виборів. Тим більш цінною була підтримка уряду з боку профспілок, політичних партій, які поділяють цінності соціальної солідарності, що так яскраво довели свою дієвість на Майдані.
Олігархи та магнати надалі збираються заробляти по схемам часів Кучми і Кравчука, залишаючи людям голодний мінімум “економіки бідності”. І це їм і надалі буде вдаватися допоки у них буде економічна влада підкріплена парламентським лобі. Тому на порядок денний встають три завдання.
Перше – країна повинна знати своїх “героїв”. Хто найголосніше кричить: “Тримай злодія!”? Цукор і м’ясо дорожчали не через політику уряду Тимошенко, а через саботаж її політики, зокрема - парламентом.
І, нарешті, третє, саме головне. Громадяни занадто спокійно дивилися, як сильна жінка одна б’ється за усіх. Усі ті, хто прагнув побудови в Україні “держави загального добробуту”, мали давно перейти від моральної підтримки Юлії Тимошенко до практичної - піднімати хвилю громадянської солідарності у боротьбі з олігархами та будівництві держави загального добробуту.
http://www.obozrevatel.com/news/2005/9/8/41525.htm
Сьогодні головним чинником розвитку сучасної економіки вже не є багаті поклади різної сировини (подивіться на долю Іраку, багатого на нафту) і не великий інвестиційний потенціал (хронічна криза країн Заходу це демонструє). Сьогодні головним фактором розвитку став доступ до ринків збуту.
Сто років тому розвинені країни вирішували проблему зі збутом просто – товари збувалися в колоніях. Чим більше в тебе колоній і чим густіше вони населені – тим більший ринок збуту мала метрополія. У найкращому становищі була Великобританія, в якої населення колоній перевищувало населення метрополії більш ніж у 4 рази (77% і 23% від усього населення імперії відповідно). Гірші справи були у Франції (54% на 46%), зовсім погані у Німеччини (16% на 84%). Тому держави прагнули завезти свої товари до інших держав.
Якщо у 1953 році індустріально розвинені держави направляли до інших багатих країн 38% свого експорту, а до бідних - 62%, то у 1963 році - "році краху колоніальної системи" - величина потоків практично зрівнялася - 49% і 51% відповідно. На межі ХХ і ХХІ сторіч експорт розвинених країн до інших країн, членів ОЕСР склав більше 95%
Так протягом ХХ сторіччя основним фактором розвитку стали не поклади нафти, чи інших корисних копалин, не інвестиційний потенціал і, навіть, не кількість колоній. Сьогодні головним фактором розвитку економіки став розмір внутрішнього споживчого ринку країни.
Що визначає розмір внутрішнього споживчого ринку країни? Маса заробітної плати. Зрозуміло, що не вся зарплата йде на споживання, дещо відкладається, а накопичення – це інвестиції. Але переважно зарплата йде на споживання.
А як справи в Україні? У 1991 році частка зарплати у ВВП складала 59%. Трохи менше норми, але, загалом, пристойно. Частка прибутку – 21%. Теж на рівні середніх показників. А тепер? За прогнозними показниками на поточний 2005 рік частка зарплати у ВВП очікується на рівні 27%, а частка прибутку – 41%. Ось такі наслідки для України мали усього лише 15 років панування олігархів.
Згасли вогні Майдану Помаранчевої революції. Найбільш одіозних олігархів потурили від політичної влади. Але власність, що вони встигли нахапати, переважно залишилася в їхніх руках. В цих умовах ключове значення набула та економічна політика, яку стане проводити держава, уряд.
Уряд Юлії Тимошенко прийшов на досить запущену економіку. Діряві публічні фінанси, великий державний борг, негативне сальдо зовнішнього торгівельного балансу. Коли вона узялася за реалізацію масштабних соціальних програм – зростання пенсій, виплати значних допомог по народженню дитини, підвищення мінімальних зарплат – реакція спостерігачів була однозначною: передвиборчий популізм.
І ніхто не звернув увагу на те наскільки продуманою, збалансованою і орієнтованою на довгострокові національні інтереси була ця політика. Пенсіонери – не купують «Мерседесів», не вивозять гроші до офшорів, не їздять за кордон. Зростання пенсій – це зростання збуту вітчизняних товарів, перш за все їжі: цукру, м’яса, овочів.
В нормальних умовах уряд мав сказати виробникам м’яса: «Хлопці, наступного року ми збільшимо пенсії на 40%. За нашими оцінками це призведе до зростання попиту на м’ясо на третину. Заплануйте відповідне зростання виробництва.»
На жаль, уряд наразився на колосальний спротив, навіть від тих, хто мав би захищати інтереси тих же пенсіонерів. Під гаслом «Не дамо знищити вітчизняного виробника!» силами комуністів і соціалістів пропозиції уряду по збільшенню квот на завезення цукру, м’яса та інших товарів були провалені.
Пенсіонери отримали від уряду додаткові гроші. Але старанням «доброхотів» не отримали додаткових товарів. Їм довелося віддати свої зрослі пенсії за той самий обсяг товарів, що і раніше. Ціни на цукор, м’ясо та інші товари зросли. Єдині, хто нажився на цьому - сільськогосподарські магнати, які не збільшуючи виробництва забрали в пенсіонерів їх зростаючі пенсії.
Загалом, картина вибудовується прозора. Прем’єр-міністр, збільшуючи заплати і пенсії, спробувала побудувати «економіку споживання» і «державу загального добробуту». Думаю цією ж логікою керувалася Прем’єр, коли днями оголосила про суттєве підвищення у вересні зарплатні працівникам бюджетних галузей, підвищення рівня мінімальної зарплатні, значне збільшення відсотка державного та місцевих бюджетів, що мають забезпечувати освіту.
Зрозуміло, що прагнення збільшувати купівельну спроможність широких верств громадян, має супроводжуватися спробами максимально детінізувати і трудові стосунки, позбавляючи несумлінних роботодавців можливостей нелегальних виплат зарплат і в такий спосіб збільшуючи обов’язкові відрахування до пенсійного фонду та інші платежі. Однак ця політика наражалася на дедалі зростаючий системний опір з боку бізнесугрупувань, які мають великий досвід і можливості боротьби із соціальними новаціями влади задля захисту своїх тіньових прибутків.
Прояви оголошеної ними холодної війни ставали дедалі виразнішими із наближенням виборів. Тим більш цінною була підтримка уряду з боку профспілок, політичних партій, які поділяють цінності соціальної солідарності, що так яскраво довели свою дієвість на Майдані.
Олігархи та магнати надалі збираються заробляти по схемам часів Кучми і Кравчука, залишаючи людям голодний мінімум “економіки бідності”. І це їм і надалі буде вдаватися допоки у них буде економічна влада підкріплена парламентським лобі. Тому на порядок денний встають три завдання.
Перше – країна повинна знати своїх “героїв”. Хто найголосніше кричить: “Тримай злодія!”? Цукор і м’ясо дорожчали не через політику уряду Тимошенко, а через саботаж її політики, зокрема - парламентом.
І, нарешті, третє, саме головне. Громадяни занадто спокійно дивилися, як сильна жінка одна б’ється за усіх. Усі ті, хто прагнув побудови в Україні “держави загального добробуту”, мали давно перейти від моральної підтримки Юлії Тимошенко до практичної - піднімати хвилю громадянської солідарності у боротьбі з олігархами та будівництві держави загального добробуту.
