ЄС у світі кривдників
Автор: Філіпп де Лара
Чому для Європи настав час змінювати свої пріоритети
«Будівництво Європи у світі кривдників» («Faire l’Europe dans un monde de brutes», 2017) — так називається книжка Енріко Летти й Себастьяна Маяра, що торік вийшла друком у Франції. Летта був прем’єр-міністром Італії у 2013–2014 роках, а нині — президент французького аналітичного центру Інститут Жака Делора, що спеціалізується на європейських справах. Назва видання добре передає нинішню ситуацію в ЄС і самосприйняття європейців. Сьогодні Європа опинилася на роздоріжжі між крахом і перезавантаженням. У ЄС безлад: на тлі Brexit очікується серйозна криза центрального управління та наростає напруженість між «ліберальними» й «неліберальними» країнами-членами. Ба більше, громадяни й лідери ЄС раптом усвідомили, що треба регулювати й убезпечувати кордони та що їх оточують вороже налаштовані партнери й навіть вороги. Те, що очевидно для істориків і східноєвропейських країн, зокрема для українців і прибалтів, «європейський порядок» не помічав.
Європейцям запаморочила голову віра в модель, засновану на вільному ринку, захисті прав людини, добробуті й поступовій інтеграції правових систем. Приязні сусіди можуть хіба що заздрити: у майбутньому, а може, і скоро, решта світу мріятиме про такі самі цінності й організацію управління. Конфлікти національних інтересів і культур, що й казати про війни, зникли з ментальної мапи ЄС. Не все гаразд навіть із дискурсом про європейські цінності, бо йшлося про ті, які хотів і мав би сповідувати будь-хто за здорового глузду, а не про боротьбу за них — таку, у яку вступили українці 2014-го. Саме тому ЄС не зрозумів, яка біда трапилася з Україною, і неадекватно відреагував на російську агресію. Війна всередині Європи, війна за її безпеку й цілісність (адже саме це відбувається в Україні) була чимось неможливим, за логікою європейців. Саме тому рівень європейської підтримки України нижчий, ніж належить, а ЄС готовий будь-якої миті відступити, особливо коли йдеться про санкції проти Росії.
Та є й добра новина: зі зростанням небезпеки збільшується й усвідомлення того, що відбувається. Лідери ЄС уже не можуть ігнорувати той факт, що живуть у світі кривдників, і змушені вживати відповідних заходів. Розплющити очі допомогли Трамп і Путін. Деякі всезнайки досі заперечують російську загрозу, а еліта ще не до кінця усвідомила, що треба серйозно сприймати невдоволення середнього класу й малозабезпечених прошарків населення через згубні наслідки глобалізації, замість того, щоб нехтувати ними, називаючи такі настрої «популістськими». Невдоволення (а не обурення) спрямоване передусім проти ЄС («Це все Брюссель!»), ніж проти влади країн-членів.
Найсерйозніша загроза підточує ЄС ізсередини. З одного боку, корисні ідіоти тішаться невдачам ЄС, бо гадають, що «суверенним» державам житиметься краще — свідомо чи несвідомо вони служать агентами Росії. Із другого боку, постмодерністські ліберали переконані, що глобалізація та орієнтована на фінанси економіка сприяють усім, що національна ідентичність — це зло, що вихід у тому, щоб забезпечити більше «прав», більше мультикультуралізму, більше «відкритості» (а отже, самоненависть). Донедавна бюрократичний апарат Брюсселя здебільшого підтримував останніх — чи принаймні складалося таке враження. Та маємо всі підстави очікувати кардинальних змін в іншому напрямку. Лідери ЄС (президент, Європейська комісія, Європейський центральний банк) та країн-членів усвідомлюють, що ставка на права та ринок ЄС — тепер шлях у нікуди. Популізм різноманітного штибу поширився в усіх країнах, зростає російська загроза, Трамп пішов у наступ на ліберальний світовий порядок. У світі кривдників ЄС не має іншого вибору: треба діяти як жорстка сила в регіоні, зосереджуючись радше на стратегічних інтересах, ніж на цінностях, й активно шукаючи компроміси у відносинах між країнами-членами. (Не варто сподіватися на одностайну домовленість, якої спонтанно досягнуть «почесні гості», попередньо нейтралізувавши «паршивих овечок», тобто Польщу, Австрію, Угорщину.)
Хто ж наважується так діяти? Наразі політичні сили й населення ЄС вагаються між тверезим реалізмом та інфантильним радикалізмом: відчайдушні консерватори, які віддають перевагу Путіну замість свободи в ім’я «християнських цінностей» і боротьби проти «гомосексуального декадансу»; популісти; радикали, які кричать, що не існує людської гідності без захисту прав тварин, права на вибір сексуальної орієнтації, права учнів учити вчителів тощо. Ідеологічна ескалація — такі нині настрої серед західноєвропейців. Хоча галас навколо «цінностей» може сигналізувати поступове повернення до раціональної політики. Окрім дедалі більшого усвідомлення російської загрози (хоч про повне казати зарано), рушійною силою нової європейської мудрості, хоч як парадоксально, є Об’єднане Королівство. Британці болісно переживають крах ілюзій Brexit. Вони все це розуміють і таким чином підштовхують європейців до думки, що у світі кривдників не подбаєш про національні інтереси й добробут без європейського щита. Проте це має бути саме щит, а не позбавлений ґрунту бюрократичний апарат казкового краю без кордонів і ворогів.
У книжці, зазначеній на початку, Летта пише про «дебрюсселізацію» ЄС, тобто про перегляд відносин між ЄС і країнами-членами, переключення європейської політики з повсякденного регулювання на стратегічні турботи: безпеку, оборону й енергетику, а також утвердження беззаперечних цінностей, як-от гідність жінок, ліберальна освіта й світська держава, замість прийняття будь-якого «розумного пристосування» мусульман та інших меншин. Таким був (і, сподіватимемося, лишається) проект Емманюеля Макрона з перезавантаження ЄС. На це орієнтується Об’єднане Королівство; Іспанія рухається в тому ж напрямку, та й багато полісімейкерів у Брюсселі та Франкфурті (тобто в Європейському центральному банку). Нехай і тимчасові компроміси, яких із легкої руки Трампа нещодавно досягли країни — члени ЄС у справах імміграції, НАТО й, можливо, торгівлі, свідчать про політичні зрушення чи принаймні перспективу зрушень.
Наразі великою проблемою ЄС слід вважати не так «паршивих овечок», як Німеччину: поступливість німців росіянам через «Північний потік-2» і надміру обережна монетарна політика паралізують ЄС. Серед німецьких політичних лідерів серйозний розкол навколо багатьох питань, зокрема й цих, тож від німецької політики можна очікувати чого завгодно — і хорошого, і поганого. Наразі, гадаю, маємо підстави сподіватися, що в ЄС за таких обставин здоровий глузд візьме гору над ідеологіями. Перепрошую, якщо здається, ніби в мене заїло платівку, але мушу наголосити знову: Україна — ключ до майбутнього Європи, поле бою нашої свободи й процвітання, а також країна, яка може допомогти європейцям зрозуміти самих себе.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
