Світ фотографії вабив Іваницького: вчорашній гімназист іде в учні до німецького фотографа Ю.Глентцнера. Через деякий час Іваницький викупив у наставника ательє. На цій фотографії зрозуміло чому – він перевершив вчителя: кожна жінка на його фотографіях світилася якимсь таємничим світлом. Ну й котики, знову ж таки
Одна з найкращих робіт Олексія Іваницького. Онука Ірина.
Автопортрет з онучкою Христиною.
Часом фотограф залишав ательє, коли на вулиці відбувалося щось незвичайне: наприклад, Харків перетворювався на Венецію. Вулиця Рибна. Називалася так не тому, що тут інколи риби плавали, а через рибний ринок, який знаходився неподалік.
Ательє Іваницького знаходилося у самому центрі міста – на початку Московської вулиці. У Харкові Московська вулиця вела на Ростов, Сумська – на Москву, Катеринославська – на Київ. Попри ці складнощі, дорогу до ательє майстра знаходили звідусіль. На знімку ліворуч – будинок із вивіскою фотографа.
Славетний дослідник Слобожанщини етнограф Микола Сумцов також охоче позував у ательє на Московській. З Університету було йти пішки рівно 5 хвилин.
До Іваницького харківська інтелігенція ходила родинами. На фото – Наталя і Оля Багалій. Їх батько, майбутній ректор Харківського університету, міський голова та один з засновників Української Академії Наук Дмитро Багалій часом звертався до майстра не тільки для того, щоб сфотографувати дітей: саме роботами Іваницького ілюстрована фундаментальна "Історія Харкова за 250 років його існування"...
...Одна з тих ілюстрацій. Східна частина міста – Захарківська слобода, там, неподалік Михайлівської церкви мешкала родина фотографа.Між іншим, Іваницький ілюстрував не тільки книжки Багалія, а й Яворницького. У 1884 році Дмитро Яворницький, Сергій Васильківський та Олексій Іваницький здійснили поїздку "по запорізьким попелищам". Але книжка "Дніпровські пороги" побачила світ тільки у 1928 року- після смерті і без зазначення імені автора фотографій.
Антон Павлович Чехов. У ті часи, коли він ще й не знав, що він – поет! Ялта, 1902 р.
Справжню загальноімперську славу Іваницькому принесла серія фотографій катастрофи в Борках, під Харковом 17 жовтня 1888 року.
Під уламками поїзду загинула 21 людина, але чудесно врятувався імператор із родиною. Іваницький був на місці подій вже наступного ранку, коли уламки іще навіть не почали розбирати.
Серія фотографій була нагороджена Золотою медаллю Всеросійської фотовиставки. Імператор Алєксандр ІІІ на знак вдячності подарував фотографу невеличку ділянку у курортній місцині в Гайдарах, неподалік Харкова, а Ніколай ІІ у десяті роковини трагедії – коштовний перстень із сапфіром та діамантами.
Ліворуч – "дитячий" вагон, у якому їхали найменші діти царя. Праворуч – імператорська спальня, яка протаранила усі попередні і спричинила найбільші руйнування. У цьому вагоні були відключені гальма, щоб їх виск не заважав царю.
Інколи Іваницькому замовляли зйомку промислових об’єктів. На початку ХХ століття Харків бурхливо розвивався. У ті роки харківська канатна фабрика забезпечувала своєю продукцією майже весь близькосхідний ринок.
Сільська ідилія. Хата будівельників, які будували особняк Іваницького на подарованій царем дачі у Гайдарах.
Жіночий портрет завжди залишався улюбленим жанром майстра. Ім’я красуні лишилося невідомим. На відміну від імені автора книжки, яку вона тримає в руках: Жан Рамо не тільки написав роман "ЯН", але й був колегою Іваницького – прекрасним гасконським фотографом.
Деякі шедеври Іваницького дещо постраждали, але не втратили своєї неповторності.Нажаль, більша частина фотоархіву Іваницького була конфіскована НКВД під час арешту його сина Олександра у 1930 році. Решта, скоріш за все, згоріла під час пожежі будинку у 1943 році.
Шедеври Іваницького, наприклад, як цей портрет Нати Гургенової із братом Іосіфом, організатори виставки збирали по домашнім архівам, приватним і музейним колекціям. Ця виставка – результат майже десятилітніх розшуків.
Світ Олексія Михайловича Іваницького. У сірій сукні – дружина майстра, Анастасія Василівна, внучка останнього Кошового отамана Задунайської Січі Осипа Гладкого, поруч – діти Вадим і Зінаїда з супругами, а за її спиною – молодша донька Ніна. Родина спостерігає, як син Олександр грає у солдатики.Під час війни, у 1919 році Олексій Михайлович поїде у Крим, щоб забрати дружину і доньку Ніну з лікування у Кореїзі. Більше про нього, ані Ніна, ані Анастасія Василівна ніколи нічого не чули.
