Пат. Просто пат
Сподобалася стаття від Монтян. Посилання видалено
Пат. Просто пат
Наш політикум дійшов до закономірного фіналу – патової ситуації, коли рулити країною, як раніше – не виходить, а по-новому – ніхто не вміє і вчитись не збирається. І справа навіть не в тому, що практично не працює парламент, оскільки від цього майже нікому, крім суддів (у суттєвої частини яких закінчилися повноваження), та їхніх «клієнтів» – ні холодно, ні жарко. Жодні перевибори нездатні це змінити. Вибір між сортами лайна – саме таким вибором і залишиться, навіть якщо від декількох з цих сортів відокремити по кавалку та зробити ще один сорт-«купаж» (хай пробачать мене за таку аналогію Балоган Анлімітед зі своїм «…ЄЦом» та його гартляді
). Деякі з українських політиканів навіть про це здогадуються. Вони починають розуміти, що справжньою причиною пату є повна відірваність політиків та партій від електорату, тобто відсутність в країні партій як таких. Саме партій, а не Товариств з неОбмеженою безВідповідальністю «ПР», «БЮТ», «БНУНС» і т.п.
Незважаючи на те, що парламент не працює, політики від цього не дуже-то і страждають, бо життя «на місцях» вирує, а дерибан не припиняється ні на хвилину. Депутати місцевих рад, обрані за партійними списками, натхненно привласнюють майно своїх територіальних громад. До виборців зі скрипом, але все ж таки доходить прописна істина, що їхній добробут залежить перш за все від місцевих «слуг народних», а не від топ-політиканів з тілівізора. А хто такі ці місцеві? «Смотрящіє» від керівництва ТОВ, не більше – підтверджує Бродський, не вірити якому саме в цьому конкретному питанні немає жодних підстав. Члени територіальних громад фактично віддають себе на поталу відкупникам, які придбали у керівництва ТОВ місце у виборчому списку за попередню оплату або за відсоток від награбованого. Їхнє право грабувати «підшефну територію» в цілому ґрунтується на діючому законодавстві, що дозволяє, зокрема, безоплатну роздачу земель, а якщо навіть при таких умовах не виходить «за законом» - практично завжди приходять на допомогу суди, які «за долю малую» залюбки легітимізують будь-який бєспрєдєл та дерибан. А в цей час - топ-політикани виконують ролі клоунів у виставі «Операція «Прикриття», відволікаючи увагу громадськості від дійсно нагальних місцевих проблем. Роблять вони це на постійній основі на різноманітних шоу - як в парламенті чи уряді, так і на передачах на кшталт «Свободи Слова».
Персональний склад та партійна приналежність місцевих дерибанщиків (з повною розкладкою по регіонах) не складає жодного секрету. За бажання можна навіть систематизувати роздерибанене, і я не здивуюсь, якщо хтось цим вже активно займається, аби мати повний «розклад» в масштабах країни. Справа в тому, що завдяки жорсткому адміністративно-територіальному поділу України – вона нагадує зіставлені разом скляні банки, в яких живуть сколопендри, причому в кожній банці – свої. Кожна маленька банка означає окремий район, а кожна велика – окрему область. В кожній «банці» є свій суд, прокуратура, міліція, податкова, місцева рада, райдержадміністрація чи облдержадміністрація та т.і., в яких працюють «кращі люди нашого Урюпинська».
«Кращі люди» рулять своїми урюпинськами в силу своїх особистих якостей – жадібності, агресивності, конфліктності, освітнього рівня. Рулять зазвичай спадково, тобто займається цим вузьке коло родичів, кумів та друзів-подільників, з часів «совка», і потрапити у це вузьке коло новим людям надзвичайно важко. Рівень «сірості» цих «рулящих Урюпинськами» важко навіть уявити – це люди, які присмокталися, як кліщі, до якоїсь маленької посади, з якої викинути їх та замінити на когось ефективнішого практично неможливо – бо зв’язки, традиції, кумівство… Я зрозуміла цей прикрий феномен ще в 1990 році, коли закінчувала перший курс юрфаку Московського держуніверситету. Вирішувалося питання про проходження мною практики в прокуратурі. Начальник курсу попрохав всіх «провінціалів» привезти папірці-«згоди» з наших районних прокуратур про те, що там не заперечують проти проходженя нами практики в цих «конторах». Я чесно обійшла всіх трьох районних прокурорів Херсона, аби отримати таку «бомашку», але всі троє мені відмовили. Двоє – безмотивно, а третій, у якого я, мабуть, викликала якусь симпатію – чесно пояснив, що боїться, аби його не змусили після закінчення мною універу взятии мене на роботу на тій підставі, що я, мовляв, вже проходила у нього практику. Оскільки сама думка про те, що мене можна запідозрити в бажанні присвятити своє життя роботі в якійсь районній прокуратурі якогось Херсона - викликала у мене напад неконтрольованого реготу, цей прокурор вирішив поспілкуватись зі мною детальніше та розповів мені дещо, взявши попередньо чесне слово, що я ніколи і нікому не скажу, що він зі мною про це розмовляв.
Оскільки пройшло вже майже двадцять років, моє чесне слово втратило свою актуальність за давністю
- тим більше, оприлюднювати його ім’я я не збираюся. Прокурор виявився мужиком на диво розумним та адекватним. Уважно вислухавши захоплені розповіді про мої дослідження в теорії права та бажання спеціалізуватись саме в цьому, попрохавши екстраполювати деякі мої постулати на практичні баги діючого тоді законодавства та задовольнившись відповідями, він відверто повідав мені про «прозу життя».
Ця «проза» полягала в тому, що він, як прокурор одного з трьох районів обласного центру – лише маленький елемент великої управлінської системи Радянського Союзу, і рівень його самостійності навіть в таких питаннях, як взяти на практику дівча-першокурсницю – прямує до нуля. Бо кожен район – це маленьке замкнене кубельце людей, пов’язаних між собою безліччю формальних та неформальних зв’язків, і поява в цьому кубельці навіть такого незначного створіння, як студентка-практикантка, може викликати незаплановане розбалансування. «Бо ти – ніхто, сказав мені він, - і взялася нізвідки. Ти – ніхто, тому що твої батьки – ніхто, у яких немає ніяких зв’язків». «Мої батьки – не ніхто. У них – вища освіта і розумні діти», - заперечила я. «Так, безумовно. Але вони – ніхто не в загальнолюдському сенсі, вони – ніхто для нашої номенклатури. Я маю враховувати мільйон факторів в своїй кадровій політиці, і для тебе навіть гіпотетичної вакансії у мене немає. Хто знає, що може статись, якщо ти пропрацюєш у нас навіть три тижні? А раптом ти за цей час випадково дізнаєшся щось таке, чого ти ні за яких умов не повинна знати? Виїдеш на якийсь злочин, який потім потрібно буде «заминати»? Не вбивати ж тебе, аби ти не розпатякала про нього у своїй Москві? Чи просто тобі спаде на думку трахнутись з кимось з моїх прокурорів чи слідчих, і піде любов-морков з усіма супутніми факторами? Ні, я не можу так ризикувати – мені ще довго до пенсії!»
Якщо хтось думає, що в цій системі з тих часів хоч щось змінилося, то жорстоко помиляється… Саме ця система працює десятиріччями, чужих людей, здуру імплантованих на посаду «зверху», зустрічають не просто в штики, а з порогу саджають на вили, підставляють та дуже швидко здихуються. Тим же з місцевих, хто вилетів через якісь причини з рідного кубельця – немає дороги назад (крім вкрай нечисленних випадків, коли знаходиться «крута підписка» зверху), і немає дороги «по горизонталі», бо в сусідніх «скляних банках» вистачає своїх, місцевих сколопендр. «По вертикалі» ж, як неважко здогадатись, йдуть одиниці – зараз, наприклад, уродженці Хоружівки абощо. Ось таке у нас місцеве самоврядування – замість справжнього, з дійсно кращими людьми-депутатами, обраними на чесних виборах з метою витрачати на благо територіальної громади місцеві податки…
Зрозуміло, що на злам цієї глибоко збоченої, застарілої системи місцевого менеджменту підуть навіть не роки – десятиріччя! Тим більше, що «верхи» роблять все, аби законсервувати таку систему назавжди, а «низи» – навіть не усвідомлюють масштабів проблеми.
Ступінь бардаку в українських політичних ТОВ залежить виключно від менеджерських здібностей та ступеню (не)адекватності їхніх лідерів з найближчим оточенням. Але ж суть проблеми в тому, що країною не можуть, не повинні, не мають права керувати ТОВ, оскільки це – не лише антиконституційно (на що, в принципі, і політики, і, на жаль, суспільство - готові наплювати) – це АНТИПРИРОДНЬО. Тому що ТОВ не можуть керувати державою в інтересах всього суспільства чи хоча б суттєвої його частини – вони можуть ним керувати виключно у власних фінансових інтересах, як і личить кожному пристойному ТОВ, що прагне комерційної успішності.
Тому ніякі переформатування партій, фракцій чи коаліцій нездатні усунути цю системну ваду – відірваність партій від народу та повну узурпацію ними влади в країні. Ситуація ускладнюється тим, що нині ТОВ, на відміну від, наприклад, злочинного режиму Кучми та «азарівщини», займаються виключно дерибаном бюджету та землі, практично не чіпаючи потенційно соціально найактивнішу частину суспільства – дрібний та середній бізнес. Так, бувають «точкові наїзди», але в цілому – бізнес заспокоївся, попустився та перетворився з рушійної сили Майдану на звичайнісіньких «бариг» (не ображайтесь на мене, мої «комерційні» друзі, бо це – правда, а на правду ображатись безглуздо). Вони спокійно собі «косять бабло», нєвозбранно витрачають його, демонструючи сплеск споживацької активності, але - практично не цікавляться при цьому політикою, чи то навіть вважають дурним тоном нею цікавитись – «адже все одно нічого не змінити, і клоунів із цирку не прогнати».
Ішодєлать, запитаєте ви? Рецепт «лікування» насправді настільки простий, наскільки тільки можуть бути простими рецепти в подібних ситуаціях. Адже всі велосипеди давно вже винайдені, і все, що потрібно – застосувати принципи, уникаючи сліпого копіювання «конструкції» в деталях, та адаптувати їх до місцевих умов.
Наприклад, в США ніхто нікого не змушує ходити на вибори, не складає безглуздих виборчих списків через міськради та не заморчується створенням “реєстру виборців”. Хочеш голосувати – прийди, зареєструйся та отримай свою картку виборця. Не хочеш – не реєструйся, і тоді ніхто навіть не здогадуватиметься про твоє існування як електоральної одиниці. Уявляєте, які неймовірні можливісті для різноманітних фальсифікацій зникли б, якщо б Україні було запроваджено таку просту та логічну систему? А тому ми продовжуватимемо щовиборний цирк з “мертвими душами”, переплутаними адресами та неправильно перекладеними з російської на українську прізвищами, сотнями тисяч “внутрішніх” та “зовнішніх” мігрантів, позбавлених права голосу, бо якщо все буде чисто та прозоро – це вже будуть якісь “неукраїнські” вибори!
Реєструючись як виборець, американець може вказати, прихильником якої партії (республіканської чи демократичної) він є, або ж – жодної (“none”). Всі ці дані є абсолютно відкритими та доступними для партійних функціонерів, які завдяки цьому мають можливість залучати до різноманітних виборчих кампаній лише тих, хто сам під це “підписався”, не відволікаючи свій та чужий час і ресурси вхолосту. То лі дєло – вщент засипані різнькольоровою агітаційною макулатурою урни для сміття! ККД такої агітації – практично рівний нулю, але… треба ж «піднімати» вітчизняну поліграфічну промисловість хоча б раз на кілька років!
Кожен соціально активний американець має можливості, обмежені виключно його особистими здібностями та бажанням – бути залученим до політики. Все чесно – якщо у тебе багато прибічників, ти матимеш велику підтримку, вплив та авторитет, а якщо мало – вибачай. Українська ситуація, коли один (лідер з печаткою) – геній, а всі інші – дурні, які у випадку конфлікту з лідером чи його оточенням йдуть або геть з політики, або – в іуди - в нормальних країнах з реальною внутрішньопартійною демократією «знизу доверху» виключена в принципі. Тому що будь-які спроби обмежити внутрішньопартійну демократію негайно призведуть до втрати прихильності власного електорату, а конкуренти ж нє дрємлють, і завжди готові прийняти в свої обійми чужих розчарованих прихильників!
Чому таке є «у них», і немає «у нас»? А тому, що «у них» політика – це управлінська функція, під час якої можна хіба трішки подерібанити, в основному – шляхом отримання незначних (у відсотковому співвідношенні до України, звичайно) «відкатів» за якісь будівельні підряди чи інші державні замовлення. І це – при тому, що спробуй ще провернути ці оборудки так, аби тебе не попалили політичні конкуренти чи журналісти – як не на самих «відкатах», так на «підвищеному рівні споживання» в порівнянні з офіційними, задекларованими доходами. Якщо попалять - згноять! А «у нас» політика - це практично виключно засіб дерибану, під час якого чиновники знехотя мінімально займаються управлінськими справами, і цього менеджменту вистачає виключно на те, аби державна система остаточно не пішла врознос.
Але «у них» так добре не тому, що вони – такі розумні чи такі чесні. Просто в так званих «країнах розвинутої демократії» вся власність давно вже формалізована та кадастрізована, і всі реєстри та кадастри є відкритими та загальнодоступними. Зрозуміло, що за таких обставин дерибанити вже нічого. І тому ті, хто має схильність до привласнення чужого майна, йдуть перш за все в страховий бізнес, на біржі та т.і., а зовсім не у місцеву владу.
Отже, є аксіомою, що дерибан продовжуватиметься доти, доки критична кількість майна – «заводи, газети, пароходи», а найголовніше – земля, не отримають легальних, і одночасно – ефективних власників. Тому що якщо власники будуть ефективними, але «нелегальними», тобто неформалізованими – колотнеча з майном продовжуватиметься до повної легалізації, а якщо легальними, але неефективними – їх неодмінно спіткає доля жертв побутового чи промислового рейдерства. Зрозуміло, що 100% майна ніколи не буде у власності одночасно легальних та ефективних власників, бо люди розоряються чи багатіють, отримують спадщину та знаходять скарби… але питання, повторююсь – в КРИТИЧНІЙ КІЛЬКОСТІ такого майна. Я не економіст, аби дати точний відсоток, який для потрібен для цієї критичності, але загальна ідея, думаю - зрозуміла.
Отже, лише тоді, коли країна «природнім шляхом» доповзе до критичної кількості формалізованого майна, масовий похід у владу з безальтернативною метою дерибану призупиниться. Але – не раніше. Тому всі бажаючі якнайшвидше побачити заміщення у владі «чистих» дерибанщиків - управлінцями, повинні всіляко пропагувати ідеї загальної відкритої кадастрізації та реєстризації майна, пояснюючи тим, хто «не вловлює» зв’язку, що відкритість володіння легально набутим майном є найефективнішим запобіжником проти корупції.
Зрозуміло, що жодна з тих партій, що зараз при владі – нічим подібним нізащо не займатиметься, бо бджоли за визначенням нездатні воювати проти меду. Тому надія – виключно на тих, хто при владі ще зовсім не був, або, в крайньому випадку – на тих, хто вже був, вилетів, але дуже хоче повернутись.
Зрозуміло, що «на рівному місці» повноцінна внутрішньопартійна демократія не запровадиться. На моє глибоке переконання, спонукати центральне партійне керівництво до руху в напрямку демократизації може лише зміна існуючої виборчої системи на систему «а-ля Шишкін». Лише під загрозою «пролетіти» в більшості регіонів наші партійні ТОВ можуть впровадити хоча б деякі елементи внутрішньопартійної демократії. Все, що для цього потрібно – це відкритість формування осередків на місцях. Центральні органи партії не повинні чинити тиск та застосовувати силове втручання, навіть якщо місцеві активісти обиратимуть своїми керівниками та делегатами на загальнопартійні з’їзди не тих, кого хотіло б центральне керівництво. Агітація і навіть таємний підкуп місцевих активістів – будь-ласка, це ваші внутрішні проблеми, але фактичні «призначення» місцевих лідерів відійдуть в минуле.
Питання зміни виборчої системи зараз – дійсно питання самозбереження країни як керованої структури. Альтернатива – повне розбалансування державних механізмів з усіма жахливими наслідками, в тому числі – і для тих, хто зараз чинить активний спротив системним реформам. Бо загинути під уламками одряхлілого державного механізму може кожен – причому абсолютно несподівано, на рівному місці, як то кажуть. Але кого ж коли вчив чужий досвід? «Це може статись з Вітренко, Медведчуком, Морозом – але не зі мною» - заспокоює себе кожен український політик.
Заспокоюйте, хлопці, заспокоюйте…
----
знаю що не формат для цього форуму, але ...
Сподобалася стаття від Монтян. Посилання видалено
Пат. Просто пат
Наш політикум дійшов до закономірного фіналу – патової ситуації, коли рулити країною, як раніше – не виходить, а по-новому – ніхто не вміє і вчитись не збирається. І справа навіть не в тому, що практично не працює парламент, оскільки від цього майже нікому, крім суддів (у суттєвої частини яких закінчилися повноваження), та їхніх «клієнтів» – ні холодно, ні жарко. Жодні перевибори нездатні це змінити. Вибір між сортами лайна – саме таким вибором і залишиться, навіть якщо від декількох з цих сортів відокремити по кавалку та зробити ще один сорт-«купаж» (хай пробачать мене за таку аналогію Балоган Анлімітед зі своїм «…ЄЦом» та його гартляді
). Деякі з українських політиканів навіть про це здогадуються. Вони починають розуміти, що справжньою причиною пату є повна відірваність політиків та партій від електорату, тобто відсутність в країні партій як таких. Саме партій, а не Товариств з неОбмеженою безВідповідальністю «ПР», «БЮТ», «БНУНС» і т.п.Незважаючи на те, що парламент не працює, політики від цього не дуже-то і страждають, бо життя «на місцях» вирує, а дерибан не припиняється ні на хвилину. Депутати місцевих рад, обрані за партійними списками, натхненно привласнюють майно своїх територіальних громад. До виборців зі скрипом, але все ж таки доходить прописна істина, що їхній добробут залежить перш за все від місцевих «слуг народних», а не від топ-політиканів з тілівізора. А хто такі ці місцеві? «Смотрящіє» від керівництва ТОВ, не більше – підтверджує Бродський, не вірити якому саме в цьому конкретному питанні немає жодних підстав. Члени територіальних громад фактично віддають себе на поталу відкупникам, які придбали у керівництва ТОВ місце у виборчому списку за попередню оплату або за відсоток від награбованого. Їхнє право грабувати «підшефну територію» в цілому ґрунтується на діючому законодавстві, що дозволяє, зокрема, безоплатну роздачу земель, а якщо навіть при таких умовах не виходить «за законом» - практично завжди приходять на допомогу суди, які «за долю малую» залюбки легітимізують будь-який бєспрєдєл та дерибан. А в цей час - топ-політикани виконують ролі клоунів у виставі «Операція «Прикриття», відволікаючи увагу громадськості від дійсно нагальних місцевих проблем. Роблять вони це на постійній основі на різноманітних шоу - як в парламенті чи уряді, так і на передачах на кшталт «Свободи Слова».
Персональний склад та партійна приналежність місцевих дерибанщиків (з повною розкладкою по регіонах) не складає жодного секрету. За бажання можна навіть систематизувати роздерибанене, і я не здивуюсь, якщо хтось цим вже активно займається, аби мати повний «розклад» в масштабах країни. Справа в тому, що завдяки жорсткому адміністративно-територіальному поділу України – вона нагадує зіставлені разом скляні банки, в яких живуть сколопендри, причому в кожній банці – свої. Кожна маленька банка означає окремий район, а кожна велика – окрему область. В кожній «банці» є свій суд, прокуратура, міліція, податкова, місцева рада, райдержадміністрація чи облдержадміністрація та т.і., в яких працюють «кращі люди нашого Урюпинська».
«Кращі люди» рулять своїми урюпинськами в силу своїх особистих якостей – жадібності, агресивності, конфліктності, освітнього рівня. Рулять зазвичай спадково, тобто займається цим вузьке коло родичів, кумів та друзів-подільників, з часів «совка», і потрапити у це вузьке коло новим людям надзвичайно важко. Рівень «сірості» цих «рулящих Урюпинськами» важко навіть уявити – це люди, які присмокталися, як кліщі, до якоїсь маленької посади, з якої викинути їх та замінити на когось ефективнішого практично неможливо – бо зв’язки, традиції, кумівство… Я зрозуміла цей прикрий феномен ще в 1990 році, коли закінчувала перший курс юрфаку Московського держуніверситету. Вирішувалося питання про проходження мною практики в прокуратурі. Начальник курсу попрохав всіх «провінціалів» привезти папірці-«згоди» з наших районних прокуратур про те, що там не заперечують проти проходженя нами практики в цих «конторах». Я чесно обійшла всіх трьох районних прокурорів Херсона, аби отримати таку «бомашку», але всі троє мені відмовили. Двоє – безмотивно, а третій, у якого я, мабуть, викликала якусь симпатію – чесно пояснив, що боїться, аби його не змусили після закінчення мною універу взятии мене на роботу на тій підставі, що я, мовляв, вже проходила у нього практику. Оскільки сама думка про те, що мене можна запідозрити в бажанні присвятити своє життя роботі в якійсь районній прокуратурі якогось Херсона - викликала у мене напад неконтрольованого реготу, цей прокурор вирішив поспілкуватись зі мною детальніше та розповів мені дещо, взявши попередньо чесне слово, що я ніколи і нікому не скажу, що він зі мною про це розмовляв.
Оскільки пройшло вже майже двадцять років, моє чесне слово втратило свою актуальність за давністю
- тим більше, оприлюднювати його ім’я я не збираюся. Прокурор виявився мужиком на диво розумним та адекватним. Уважно вислухавши захоплені розповіді про мої дослідження в теорії права та бажання спеціалізуватись саме в цьому, попрохавши екстраполювати деякі мої постулати на практичні баги діючого тоді законодавства та задовольнившись відповідями, він відверто повідав мені про «прозу життя».Ця «проза» полягала в тому, що він, як прокурор одного з трьох районів обласного центру – лише маленький елемент великої управлінської системи Радянського Союзу, і рівень його самостійності навіть в таких питаннях, як взяти на практику дівча-першокурсницю – прямує до нуля. Бо кожен район – це маленьке замкнене кубельце людей, пов’язаних між собою безліччю формальних та неформальних зв’язків, і поява в цьому кубельці навіть такого незначного створіння, як студентка-практикантка, може викликати незаплановане розбалансування. «Бо ти – ніхто, сказав мені він, - і взялася нізвідки. Ти – ніхто, тому що твої батьки – ніхто, у яких немає ніяких зв’язків». «Мої батьки – не ніхто. У них – вища освіта і розумні діти», - заперечила я. «Так, безумовно. Але вони – ніхто не в загальнолюдському сенсі, вони – ніхто для нашої номенклатури. Я маю враховувати мільйон факторів в своїй кадровій політиці, і для тебе навіть гіпотетичної вакансії у мене немає. Хто знає, що може статись, якщо ти пропрацюєш у нас навіть три тижні? А раптом ти за цей час випадково дізнаєшся щось таке, чого ти ні за яких умов не повинна знати? Виїдеш на якийсь злочин, який потім потрібно буде «заминати»? Не вбивати ж тебе, аби ти не розпатякала про нього у своїй Москві? Чи просто тобі спаде на думку трахнутись з кимось з моїх прокурорів чи слідчих, і піде любов-морков з усіма супутніми факторами? Ні, я не можу так ризикувати – мені ще довго до пенсії!»
Якщо хтось думає, що в цій системі з тих часів хоч щось змінилося, то жорстоко помиляється… Саме ця система працює десятиріччями, чужих людей, здуру імплантованих на посаду «зверху», зустрічають не просто в штики, а з порогу саджають на вили, підставляють та дуже швидко здихуються. Тим же з місцевих, хто вилетів через якісь причини з рідного кубельця – немає дороги назад (крім вкрай нечисленних випадків, коли знаходиться «крута підписка» зверху), і немає дороги «по горизонталі», бо в сусідніх «скляних банках» вистачає своїх, місцевих сколопендр. «По вертикалі» ж, як неважко здогадатись, йдуть одиниці – зараз, наприклад, уродженці Хоружівки абощо. Ось таке у нас місцеве самоврядування – замість справжнього, з дійсно кращими людьми-депутатами, обраними на чесних виборах з метою витрачати на благо територіальної громади місцеві податки…
Зрозуміло, що на злам цієї глибоко збоченої, застарілої системи місцевого менеджменту підуть навіть не роки – десятиріччя! Тим більше, що «верхи» роблять все, аби законсервувати таку систему назавжди, а «низи» – навіть не усвідомлюють масштабів проблеми.
Ступінь бардаку в українських політичних ТОВ залежить виключно від менеджерських здібностей та ступеню (не)адекватності їхніх лідерів з найближчим оточенням. Але ж суть проблеми в тому, що країною не можуть, не повинні, не мають права керувати ТОВ, оскільки це – не лише антиконституційно (на що, в принципі, і політики, і, на жаль, суспільство - готові наплювати) – це АНТИПРИРОДНЬО. Тому що ТОВ не можуть керувати державою в інтересах всього суспільства чи хоча б суттєвої його частини – вони можуть ним керувати виключно у власних фінансових інтересах, як і личить кожному пристойному ТОВ, що прагне комерційної успішності.
Тому ніякі переформатування партій, фракцій чи коаліцій нездатні усунути цю системну ваду – відірваність партій від народу та повну узурпацію ними влади в країні. Ситуація ускладнюється тим, що нині ТОВ, на відміну від, наприклад, злочинного режиму Кучми та «азарівщини», займаються виключно дерибаном бюджету та землі, практично не чіпаючи потенційно соціально найактивнішу частину суспільства – дрібний та середній бізнес. Так, бувають «точкові наїзди», але в цілому – бізнес заспокоївся, попустився та перетворився з рушійної сили Майдану на звичайнісіньких «бариг» (не ображайтесь на мене, мої «комерційні» друзі, бо це – правда, а на правду ображатись безглуздо). Вони спокійно собі «косять бабло», нєвозбранно витрачають його, демонструючи сплеск споживацької активності, але - практично не цікавляться при цьому політикою, чи то навіть вважають дурним тоном нею цікавитись – «адже все одно нічого не змінити, і клоунів із цирку не прогнати».
Ішодєлать, запитаєте ви? Рецепт «лікування» насправді настільки простий, наскільки тільки можуть бути простими рецепти в подібних ситуаціях. Адже всі велосипеди давно вже винайдені, і все, що потрібно – застосувати принципи, уникаючи сліпого копіювання «конструкції» в деталях, та адаптувати їх до місцевих умов.
Наприклад, в США ніхто нікого не змушує ходити на вибори, не складає безглуздих виборчих списків через міськради та не заморчується створенням “реєстру виборців”. Хочеш голосувати – прийди, зареєструйся та отримай свою картку виборця. Не хочеш – не реєструйся, і тоді ніхто навіть не здогадуватиметься про твоє існування як електоральної одиниці. Уявляєте, які неймовірні можливісті для різноманітних фальсифікацій зникли б, якщо б Україні було запроваджено таку просту та логічну систему? А тому ми продовжуватимемо щовиборний цирк з “мертвими душами”, переплутаними адресами та неправильно перекладеними з російської на українську прізвищами, сотнями тисяч “внутрішніх” та “зовнішніх” мігрантів, позбавлених права голосу, бо якщо все буде чисто та прозоро – це вже будуть якісь “неукраїнські” вибори!
Реєструючись як виборець, американець може вказати, прихильником якої партії (республіканської чи демократичної) він є, або ж – жодної (“none”). Всі ці дані є абсолютно відкритими та доступними для партійних функціонерів, які завдяки цьому мають можливість залучати до різноманітних виборчих кампаній лише тих, хто сам під це “підписався”, не відволікаючи свій та чужий час і ресурси вхолосту. То лі дєло – вщент засипані різнькольоровою агітаційною макулатурою урни для сміття! ККД такої агітації – практично рівний нулю, але… треба ж «піднімати» вітчизняну поліграфічну промисловість хоча б раз на кілька років!
Кожен соціально активний американець має можливості, обмежені виключно його особистими здібностями та бажанням – бути залученим до політики. Все чесно – якщо у тебе багато прибічників, ти матимеш велику підтримку, вплив та авторитет, а якщо мало – вибачай. Українська ситуація, коли один (лідер з печаткою) – геній, а всі інші – дурні, які у випадку конфлікту з лідером чи його оточенням йдуть або геть з політики, або – в іуди - в нормальних країнах з реальною внутрішньопартійною демократією «знизу доверху» виключена в принципі. Тому що будь-які спроби обмежити внутрішньопартійну демократію негайно призведуть до втрати прихильності власного електорату, а конкуренти ж нє дрємлють, і завжди готові прийняти в свої обійми чужих розчарованих прихильників!
Чому таке є «у них», і немає «у нас»? А тому, що «у них» політика – це управлінська функція, під час якої можна хіба трішки подерібанити, в основному – шляхом отримання незначних (у відсотковому співвідношенні до України, звичайно) «відкатів» за якісь будівельні підряди чи інші державні замовлення. І це – при тому, що спробуй ще провернути ці оборудки так, аби тебе не попалили політичні конкуренти чи журналісти – як не на самих «відкатах», так на «підвищеному рівні споживання» в порівнянні з офіційними, задекларованими доходами. Якщо попалять - згноять! А «у нас» політика - це практично виключно засіб дерибану, під час якого чиновники знехотя мінімально займаються управлінськими справами, і цього менеджменту вистачає виключно на те, аби державна система остаточно не пішла врознос.
Але «у них» так добре не тому, що вони – такі розумні чи такі чесні. Просто в так званих «країнах розвинутої демократії» вся власність давно вже формалізована та кадастрізована, і всі реєстри та кадастри є відкритими та загальнодоступними. Зрозуміло, що за таких обставин дерибанити вже нічого. І тому ті, хто має схильність до привласнення чужого майна, йдуть перш за все в страховий бізнес, на біржі та т.і., а зовсім не у місцеву владу.
Отже, є аксіомою, що дерибан продовжуватиметься доти, доки критична кількість майна – «заводи, газети, пароходи», а найголовніше – земля, не отримають легальних, і одночасно – ефективних власників. Тому що якщо власники будуть ефективними, але «нелегальними», тобто неформалізованими – колотнеча з майном продовжуватиметься до повної легалізації, а якщо легальними, але неефективними – їх неодмінно спіткає доля жертв побутового чи промислового рейдерства. Зрозуміло, що 100% майна ніколи не буде у власності одночасно легальних та ефективних власників, бо люди розоряються чи багатіють, отримують спадщину та знаходять скарби… але питання, повторююсь – в КРИТИЧНІЙ КІЛЬКОСТІ такого майна. Я не економіст, аби дати точний відсоток, який для потрібен для цієї критичності, але загальна ідея, думаю - зрозуміла.
Отже, лише тоді, коли країна «природнім шляхом» доповзе до критичної кількості формалізованого майна, масовий похід у владу з безальтернативною метою дерибану призупиниться. Але – не раніше. Тому всі бажаючі якнайшвидше побачити заміщення у владі «чистих» дерибанщиків - управлінцями, повинні всіляко пропагувати ідеї загальної відкритої кадастрізації та реєстризації майна, пояснюючи тим, хто «не вловлює» зв’язку, що відкритість володіння легально набутим майном є найефективнішим запобіжником проти корупції.
Зрозуміло, що жодна з тих партій, що зараз при владі – нічим подібним нізащо не займатиметься, бо бджоли за визначенням нездатні воювати проти меду. Тому надія – виключно на тих, хто при владі ще зовсім не був, або, в крайньому випадку – на тих, хто вже був, вилетів, але дуже хоче повернутись.
Зрозуміло, що «на рівному місці» повноцінна внутрішньопартійна демократія не запровадиться. На моє глибоке переконання, спонукати центральне партійне керівництво до руху в напрямку демократизації може лише зміна існуючої виборчої системи на систему «а-ля Шишкін». Лише під загрозою «пролетіти» в більшості регіонів наші партійні ТОВ можуть впровадити хоча б деякі елементи внутрішньопартійної демократії. Все, що для цього потрібно – це відкритість формування осередків на місцях. Центральні органи партії не повинні чинити тиск та застосовувати силове втручання, навіть якщо місцеві активісти обиратимуть своїми керівниками та делегатами на загальнопартійні з’їзди не тих, кого хотіло б центральне керівництво. Агітація і навіть таємний підкуп місцевих активістів – будь-ласка, це ваші внутрішні проблеми, але фактичні «призначення» місцевих лідерів відійдуть в минуле.
Питання зміни виборчої системи зараз – дійсно питання самозбереження країни як керованої структури. Альтернатива – повне розбалансування державних механізмів з усіма жахливими наслідками, в тому числі – і для тих, хто зараз чинить активний спротив системним реформам. Бо загинути під уламками одряхлілого державного механізму може кожен – причому абсолютно несподівано, на рівному місці, як то кажуть. Але кого ж коли вчив чужий досвід? «Це може статись з Вітренко, Медведчуком, Морозом – але не зі мною» - заспокоює себе кожен український політик.
Заспокоюйте, хлопці, заспокоюйте…
----
знаю що не формат для цього форуму, але ...
Я говорил о литературном стиле.
