Дискримінація національної символіки корінних народів
Дискримінація національної символіки корінних народів Закарпаття
Читаємо кольори прапорів?
Написати ці рядочки спонукало нас повідомлення про оголошений конкурс на "Прапор Закарпаття". Між іншим, створена уже й комісія, яка, не гаючи часу, вже 16 лютого проведе своє засідання по відбору кращих, найбільш оптимальних проектів майбутнього прапору нашого краю. Щодо гербу Закарпаття, то треба віддати належне депутатам обласної Ради перших років незалежної України, які його утвердили відповідає етичним і естетичним почуттям його жителів.
Народні символи
З цього приводу хочеться поділитися власними міркуваннями про те, яким чином створюються народні, національні, державні чи регіональні символи - прапори, геральдичні знаки, знаки сфрагістики та ін. Законом "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що символіка територіальної громади включає її історичні, культурні, соціально-економічні традиції та інші місцеві особливості.
За своєю природою людина активно відгукується на кольорові зорові образи, серед яких гармонії кольорів належить перше місце. Принципи гармонії мають два головні аспекти: а) естетика кольору, а в у гармонії їх реалізується закладена в людині потреба в красі, б) світогляд і світосприймання людей, патріотичне відчуття і задоволення, гордість за щось своє, національне, історично об'єктивне й географічно вмотивоване. Коли йде мова про прапори, то обов'язковою умовою їх кольорової гармонії є здатність викликати естетичну реакцію на побачене, радість зустрічі з довершеним усвідомленням не просто краси, естетики, а і символу певної людської спільноти, знака народу, яким він відрізняється від інших народів. При виді свого прапору людина-патріот опиняється в полоні патріотичного почуття. Глибина і сила такого почуття і переживання є надбанням кожної людини, її духовним багатством.
Чи кожен з нас, хто раптом побачивши синьо-жовтий прапор, здатний відчути прилив радісних естетичних почуттів і пережити гаряче патріотичне почуття? Чи ці кольори пробудять у нас певні історичні асоціації: синьо-жовті прапори , на жаль, зв’язані з кровопролитою у роки громадянської війни в Росії, в діях січових стрілків, оунівців, упівців у 1938 - 1945 роках у на боці гітлерівських фашистів? Пройде ще немало часу, поки ці рани зітруться в нових поколіннях, а тим більше, мирних закарпатців, які не мали до цих кольорів якогось динамічного ставлення. Згадаймо лише відомий вірш Володимира Сосюри "Бій одлунав, жовто-сині знамена...", на якому вчилися історії кілька поколінь радянської доби.
Звичайно, у різних історичних умовах і різному природному середовищі неможливо вивести загальні для всіх закони колірної і світоглядної гармонії. Її закономірності не можуть бути єдиними, канонічними, уніфікованими і обов'язковими для всіх. Тому гармонія кольорів зокрема для державних прапорів, не може бути нав'язана, регламентована загальними правилами. Вибір кольорів і оцінки кольорової гармонії залежить від багатьох умов:
а) географічні і кліматичні умови проживання людей - рельєф, рослинний світ, багатство чи бідність природних кольорів, тобто ознаки, які відомі вчені світу вважали і вважають за головні критерії національної ідентичності;
б) спосіб життя і мислення територіальної спільноти (народу) в цих умовах;
в) історичний розвиток народу;
г) наявність традиційних символів народу.
Для одних народів поєднання жовтого і зеленого кольорів вважається невдалим. Для інших - вдалим і сприятливим. Між тим, можливості гармонійних поєднань кольорів - невичерпні. (див. каталог прапорів світу) Вони можуть бути простими і складними, контрастними, середньо контрастними і неконтрастними у співвідношеннях розміру, пропорцій, яскравості, розміщення.
Історичне
Нинішній синьо-жовтий прапор Української держави, що в законодавчому порядку поширюється і на Закарпаття, не є за походженням ні українським, ні русинським. Його штучно витворили австрійці. За сприяння імператриці Марії Терезії синьо-жовті прапори були передані галичанам, а один - Мукачівській єпархії. Але цей факт жодними архівними документами ще ніхто не підтвердив. Ніде немає згадки також про те, коли користувалася єпархіальна влада цим прапором. Про це не згадують провідні історики краю І.Базилович, М.Лучкай, І.Дулішкович, А.Годинка, Т.Легоцький. Достеменно відомо лише те, що цей прапор ніколи не вивішувався над будовою єпархії, не виставлявся під час державних свят.
Деякі історики "докопуються" до періоду племінної стадії жителів Закарпаття, коли про "традиційні" синьо-жовті кольори мова ще не могла йти. А вплив українського елементу з Київської Русі, Галичини, Волині, Поділля на складання кольористики треба поставити під величезний сумнів. Міф про колишнє перебування Закарпаття в складі племінної Київської Русі давно розвіяний і жодним історичним чи археологічним документом не підтверджений. Тут - лише єдиний "аргумент": бажання нинішніх кон’юктурних істориків видати бажане за дійсне, за всяку ціну довести, що Закарпаття "ісконно українська земля" і тим самим утвердити себе в одежі "вченого", б’ючи поклони невкипілим націоналістам, які не знають ні історії, ні культури нашого краю і не хочуть знати. У "Нарисах історії Закарпаття" зазначено, що "достовірних даних про цей період історії Закарпаття немає" (с.49) І далі: "Історія Закарпаття Х-ХІ ст. практично не досліджена. Відсутність джерел не дозволяє визначити форми і ступінь його взаємовідносин з Київською Руссю"(с.5О). То для чого вигадувати міфи? З цього приводу Олександр Міцюк ясніше ясного пише, що "гірське лісове пасмо по схилах Карпат в середньовіччі було границею Угорщини. Спочатку воно, розділяючи сусідні держави, не належало ні до однієї з них, зоставалося нічиїм (res nullius)... До кінця династії Арпадовичів (1301) те пасмо, по різних місцях різної ширини, становило природну державну границю" (Нариси з соціально-господарської історії Угорської нині, Підкарпатської Русі, Т.І: До другої чверти XVI в. С.21)". В той час Карпатські гори були непроходимими і "вплив і зв'язок через гори і віддаленість тяжко було підтримувати" (Міцюк, с.23), а "від доби короля Степана Св. угорські королі уважалися необмеженими зверхниками цілої території держави" (с.23) Яка мова могла бути в той час про перебування Закарпаття в складі Київської Русі?
Посилання на І.Кондратовича мало переконуюче, бо свою історію він видав у 1924 році, коли тут уже на повну силу розгорталася занесена із-за меж краю пропаганда українськості ідеологами галицьких українофілоів І.Панькевичем, Аліцкєвичем, В.Пачовським, В.Бірчаком та ін. І.Кондратович, не підтвердивши свою думку жодним історичним документом, говорить зовсім непереконливо: "Истинна (?) правда, що синьо-жовтий прапор от часов князя Романа Великого прапором быв и галицьких Русинов. Але мы з тим прапором не больше общего мали сьме, як то наша Карпатська Русь в оден час за сорок роков (яких конкретно?) принадлежала власти галицьких князов".
Під синьо-жовтими прапорами діяла дивізія СС "Галичина", всі націоналістичні об'єднання ОУН, УПА, УЦК, УДК (Українські допомогові комітети та ін.) на чолі з своїми, відданими німцям, С.Бандерою, Р.Шухевичем, Я.Стецьком, Мельником, Т.Бульбою-Боровцем, М.Лебедем, Д.Клячківським, В.Куком, В.Кубійоичем та ін., котрі по суті діяли не як українці, а як найманці фашизму для запровадження нових порядків у Європі. У "Акті 30 червня 1941 року" ОУН Бандери чітко проголошено програму дій цієї організації: "Новоповстаюча Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Великою Німеччиною, що під кермом свойого Вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі і світі". Від рук ОУН-УПА мученицькою смертю у 1941-1943 роках впало щонайменше 120 тис. поляків, а в 1941-1945 роках понад 80 тис. українців. То є гірка правда! Отже, поєднання синіх і жовтих кольорів не характерне для Закарпаття. Вони не підтверджені ні архівними документами, ні в наукових працях провідних істориків краю.
Іншим міфом смакують нинішні псевдоісторики про 40 тис., а то навіть 60 тис. новосельців, яких нібито привів на Закарпаття Ф.Корятович, і ними заселив 300 осель (сіл).
Ні для кого не є секретом що під синьо-жовтими прапорами відбувались події, які аж ніяк не відповідають реальним політичним настроям закарпатців. Навпаки, все робилось для того, щоб зрадити національні інтереси корінного населення Закарпаття - русинів, віддати під фашистсько-гітлерівську владу. Про це красномовно свідчать визнання лідерів Карпатської України. Ось вони:
1) С.Клочурак визнав, що прийняв активну участь в складанні меморандуму про приєднання Карпатської України до Словаччини під протекторатом фашистської Німеччини з метою не допустити вступу радянських військ на територію Закарпатської України. Як політичний секретар в уряді А.Волошина приймав участь у засіданні Віденського арбітражу 2 листопада 1938 року, на якому його учасники: міністр іноземних справ Німеччини Ріббентроп і міністр іноземних справ фашистської Італії Чіано "вирішили" відібрати міста Ужгород, Мукачево та Берегово з метою послабити позиції Чехії на Підкарпатській Русі (Словаччина на той час уже відділилася від Чехії).
2) Ю.Перевузник визнавав, що був автором меморандуму, направленого міністру іноземних справ Німеччини Ріббентропу. Цей документ був за своїм змістом ворожим актом проти Радянського Союзу. Автор був головою націоналістичної організації УНО; а 15 березня 1939 року на засіданні Сойму при формуванні уряду увійшов до його складу міністром внутрішніх справ.
3) М. Долинай визнав, що у бесіді з А.Волошином той показав йому пакет листа, адресованого Гітлеру, у якому пропонувалось створити Українську монархічну державу на базі території краю проголошеної зайдами "Карпатської України" і Радянської України, захопленої німцями після 22 червня 1941 року. То ж дії названих вище "патріотів" підтвердили їх же співучасники Ю.Бращайко, Ф.Ревай, А.Ворон.
Не є несподіваним і те, що діячі "Карпатської України" опинилися під насильством фашиствуючи "військовиків" з сусідньої Галичини - Кульчицького, Дрозда, Шухевича, Курмановича, Шпильки, Петра Чорного, Волянського, Тернавського та ін. Це вони винуваті у смерті десятків хлопчиків, яких виставили під кулі угорської регулярної армії у березні 1939 року, а самі "замели сліди" і повтікали, окрім Колодзінського, який загинув разом з русинськими дітьми. Вони відчували, що авантюра закінчиться провалом. Про це свідчить спогад одного з них - Теофіла Томоруга, уродженця Буковини, який теж побував у Закарпатті як "один з провідників будителів українського народу на Підкарпатті і висловив у своїх спогадах не дуже втішну перспективу їхнього "будительства". Він зокрема пише: "16 березня 1939 року (якщо не милюся) засідав наш перший сойм Карпатської Україи (так, помилився, бо Сойм відбувався 15 березня в Хусті). Всюди були повивішувані синьо-жовті прапори. Ціле місто топилося в тих сонячних красках. Все ж на серці було тяжко, в кожного панувала якась непевність і туга, повітря було наповнене чимось задушливим". (Карп.край, с.63).
Наш земляк, доктор історичних наук А.Пушкаш у книзі "Цивилизация или варварство. Закарпатье: 1918-1945" наводить зізнання представників майже 5-ти тисячної української еміграції в Берліні, що в карпато-українську авантюру їх втягнула "німецька сторона". Загинуло до 2 тис. українців із-за Карпат. То ж треба набратися цинізму, щоб будучи в Підкарпатській Русі на становищі чужоземців. які одержали тут притулок, самозванно сунутися до столиць Європейських держав, виставлячии т.зв. "українське питання", підміняючи вирішення долі підкарпатських русинів.
Природнє
Прапор Закарпаття (Підкарпаття) має відповідати геополітичному положенню нашого краю як центру Європи, активної контактної зони з усіма слов’янськими народами та іншими європейським народами. В кольорах прапора Підкарпаття (синій, білий, червоний) виражений естетичний ідеал корінного населення. Цей прапор знаходиться в історичних музеях держав Європи, де у свій час з офіційним візитом побував президент Чехословаччини Т.Масарик і залишав у подарунок прапори і герби Чехії, Словаччини та Підкарпатської Русі як складових частин Чехословацької республіки.
Під синьо-біло-червоним трикольором у різних конфігураціях чи розстановці формувалися слов’янські держави Чехія, Словаччина, Росія, а також Словенія, Сербія, Хорватія, Чорногорія, Македонія, Боснія-Герцеговина в складі колишньої Югославії. Ці кольори втілювали ідею слов'янської єдності, про яку мріяв і Т.Шевченко, коли говорив про ті часи, коли всі слов'янські ріки зіллються в одне слов'янське море.
Закарпатці, зокрема русини – переважна більшість, мають своє прочитання синьо-біло-червого три кольорів.
1. Синій колір справляє враження свіжості Духа і тіла, працелюбності. Це - колір глибокого неба. Це - перспективне зображення панорами Карпатських гір при їх виді з далеких низин. Це - колір підкарпатського надвечір'я і літнього світанку, колір води, колір мрій і сподівань на краще, колір холодного розсудку.
2. Білий колір - традиційна миролюбність, толерантність, спокій, моральна і фізична чистота. Це - природній пацифізм (русини ніколи не вели загарбницьких війн, не були революціонерами, на східному фронті війни "стріляли в повітря", а не в слов'ян-росіян, українців, білорусів і інших національностей - учасників Великої Вітчизняної війни.
3. Червоний - асоціація всього життєвого, гарного, красивого. Це символ, що активізує людину, впливає на підвищення загального тонусу, це прояв здоров’я людини. Ні одна народна вишивка не обходиться без червоного і темно-синього кольору.
Синьо-біло-червоний прапор найбільше відповідає менталітету закарпатця, є тим фактором, який найчастіше запам’ятовується гостям краю -миролюбність, гостинність, доброзичливість, терпеливість, толерантність його жителів. Його кольори живуть в серцях і пам'яті кожного закарпатця. Прапор Підкарпатської Русі при колишніх державно-політичних режимах піднімався нарівні з державним прапором, а "Гімн підкарпатських русинів" на всіх торжествах виконувався після чехословацького чи угорського. Русинська діаспора світу и нині визнає синьо-біло-червоний прапор за свій, національний. Не зайвим буде зауважити, що полюбляли синьо-біло-червоні кольори й інші європейські держави - Франція, Люксембург, Нідерланди, Швеція, а біло-червоні кольори знаходимо у більшості країн світу.
Висловлені нами думки враховують переконання багатьох людей, котрих "пече" нинішній стан нашої історичної землі, культури її жителів, майбутнє краю.
М.Алмашій Голова Закарпатського обласного
науково-культурологічного товариства
ім. А.Духновича
М. Шарга Голова правління Закарпатської
обласної організації Товариства
"Знання" України
Дискримінація національної символіки корінних народів Закарпаття
Читаємо кольори прапорів?
Написати ці рядочки спонукало нас повідомлення про оголошений конкурс на "Прапор Закарпаття". Між іншим, створена уже й комісія, яка, не гаючи часу, вже 16 лютого проведе своє засідання по відбору кращих, найбільш оптимальних проектів майбутнього прапору нашого краю. Щодо гербу Закарпаття, то треба віддати належне депутатам обласної Ради перших років незалежної України, які його утвердили відповідає етичним і естетичним почуттям його жителів.
Народні символи
З цього приводу хочеться поділитися власними міркуваннями про те, яким чином створюються народні, національні, державні чи регіональні символи - прапори, геральдичні знаки, знаки сфрагістики та ін. Законом "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що символіка територіальної громади включає її історичні, культурні, соціально-економічні традиції та інші місцеві особливості.
За своєю природою людина активно відгукується на кольорові зорові образи, серед яких гармонії кольорів належить перше місце. Принципи гармонії мають два головні аспекти: а) естетика кольору, а в у гармонії їх реалізується закладена в людині потреба в красі, б) світогляд і світосприймання людей, патріотичне відчуття і задоволення, гордість за щось своє, національне, історично об'єктивне й географічно вмотивоване. Коли йде мова про прапори, то обов'язковою умовою їх кольорової гармонії є здатність викликати естетичну реакцію на побачене, радість зустрічі з довершеним усвідомленням не просто краси, естетики, а і символу певної людської спільноти, знака народу, яким він відрізняється від інших народів. При виді свого прапору людина-патріот опиняється в полоні патріотичного почуття. Глибина і сила такого почуття і переживання є надбанням кожної людини, її духовним багатством.
Чи кожен з нас, хто раптом побачивши синьо-жовтий прапор, здатний відчути прилив радісних естетичних почуттів і пережити гаряче патріотичне почуття? Чи ці кольори пробудять у нас певні історичні асоціації: синьо-жовті прапори , на жаль, зв’язані з кровопролитою у роки громадянської війни в Росії, в діях січових стрілків, оунівців, упівців у 1938 - 1945 роках у на боці гітлерівських фашистів? Пройде ще немало часу, поки ці рани зітруться в нових поколіннях, а тим більше, мирних закарпатців, які не мали до цих кольорів якогось динамічного ставлення. Згадаймо лише відомий вірш Володимира Сосюри "Бій одлунав, жовто-сині знамена...", на якому вчилися історії кілька поколінь радянської доби.
Звичайно, у різних історичних умовах і різному природному середовищі неможливо вивести загальні для всіх закони колірної і світоглядної гармонії. Її закономірності не можуть бути єдиними, канонічними, уніфікованими і обов'язковими для всіх. Тому гармонія кольорів зокрема для державних прапорів, не може бути нав'язана, регламентована загальними правилами. Вибір кольорів і оцінки кольорової гармонії залежить від багатьох умов:
а) географічні і кліматичні умови проживання людей - рельєф, рослинний світ, багатство чи бідність природних кольорів, тобто ознаки, які відомі вчені світу вважали і вважають за головні критерії національної ідентичності;
б) спосіб життя і мислення територіальної спільноти (народу) в цих умовах;
в) історичний розвиток народу;
г) наявність традиційних символів народу.
Для одних народів поєднання жовтого і зеленого кольорів вважається невдалим. Для інших - вдалим і сприятливим. Між тим, можливості гармонійних поєднань кольорів - невичерпні. (див. каталог прапорів світу) Вони можуть бути простими і складними, контрастними, середньо контрастними і неконтрастними у співвідношеннях розміру, пропорцій, яскравості, розміщення.
Історичне
Нинішній синьо-жовтий прапор Української держави, що в законодавчому порядку поширюється і на Закарпаття, не є за походженням ні українським, ні русинським. Його штучно витворили австрійці. За сприяння імператриці Марії Терезії синьо-жовті прапори були передані галичанам, а один - Мукачівській єпархії. Але цей факт жодними архівними документами ще ніхто не підтвердив. Ніде немає згадки також про те, коли користувалася єпархіальна влада цим прапором. Про це не згадують провідні історики краю І.Базилович, М.Лучкай, І.Дулішкович, А.Годинка, Т.Легоцький. Достеменно відомо лише те, що цей прапор ніколи не вивішувався над будовою єпархії, не виставлявся під час державних свят.
Деякі історики "докопуються" до періоду племінної стадії жителів Закарпаття, коли про "традиційні" синьо-жовті кольори мова ще не могла йти. А вплив українського елементу з Київської Русі, Галичини, Волині, Поділля на складання кольористики треба поставити під величезний сумнів. Міф про колишнє перебування Закарпаття в складі племінної Київської Русі давно розвіяний і жодним історичним чи археологічним документом не підтверджений. Тут - лише єдиний "аргумент": бажання нинішніх кон’юктурних істориків видати бажане за дійсне, за всяку ціну довести, що Закарпаття "ісконно українська земля" і тим самим утвердити себе в одежі "вченого", б’ючи поклони невкипілим націоналістам, які не знають ні історії, ні культури нашого краю і не хочуть знати. У "Нарисах історії Закарпаття" зазначено, що "достовірних даних про цей період історії Закарпаття немає" (с.49) І далі: "Історія Закарпаття Х-ХІ ст. практично не досліджена. Відсутність джерел не дозволяє визначити форми і ступінь його взаємовідносин з Київською Руссю"(с.5О). То для чого вигадувати міфи? З цього приводу Олександр Міцюк ясніше ясного пише, що "гірське лісове пасмо по схилах Карпат в середньовіччі було границею Угорщини. Спочатку воно, розділяючи сусідні держави, не належало ні до однієї з них, зоставалося нічиїм (res nullius)... До кінця династії Арпадовичів (1301) те пасмо, по різних місцях різної ширини, становило природну державну границю" (Нариси з соціально-господарської історії Угорської нині, Підкарпатської Русі, Т.І: До другої чверти XVI в. С.21)". В той час Карпатські гори були непроходимими і "вплив і зв'язок через гори і віддаленість тяжко було підтримувати" (Міцюк, с.23), а "від доби короля Степана Св. угорські королі уважалися необмеженими зверхниками цілої території держави" (с.23) Яка мова могла бути в той час про перебування Закарпаття в складі Київської Русі?
Посилання на І.Кондратовича мало переконуюче, бо свою історію він видав у 1924 році, коли тут уже на повну силу розгорталася занесена із-за меж краю пропаганда українськості ідеологами галицьких українофілоів І.Панькевичем, Аліцкєвичем, В.Пачовським, В.Бірчаком та ін. І.Кондратович, не підтвердивши свою думку жодним історичним документом, говорить зовсім непереконливо: "Истинна (?) правда, що синьо-жовтий прапор от часов князя Романа Великого прапором быв и галицьких Русинов. Але мы з тим прапором не больше общего мали сьме, як то наша Карпатська Русь в оден час за сорок роков (яких конкретно?) принадлежала власти галицьких князов".
Під синьо-жовтими прапорами діяла дивізія СС "Галичина", всі націоналістичні об'єднання ОУН, УПА, УЦК, УДК (Українські допомогові комітети та ін.) на чолі з своїми, відданими німцям, С.Бандерою, Р.Шухевичем, Я.Стецьком, Мельником, Т.Бульбою-Боровцем, М.Лебедем, Д.Клячківським, В.Куком, В.Кубійоичем та ін., котрі по суті діяли не як українці, а як найманці фашизму для запровадження нових порядків у Європі. У "Акті 30 червня 1941 року" ОУН Бандери чітко проголошено програму дій цієї організації: "Новоповстаюча Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Великою Німеччиною, що під кермом свойого Вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі і світі". Від рук ОУН-УПА мученицькою смертю у 1941-1943 роках впало щонайменше 120 тис. поляків, а в 1941-1945 роках понад 80 тис. українців. То є гірка правда! Отже, поєднання синіх і жовтих кольорів не характерне для Закарпаття. Вони не підтверджені ні архівними документами, ні в наукових працях провідних істориків краю.
Іншим міфом смакують нинішні псевдоісторики про 40 тис., а то навіть 60 тис. новосельців, яких нібито привів на Закарпаття Ф.Корятович, і ними заселив 300 осель (сіл).
Ні для кого не є секретом що під синьо-жовтими прапорами відбувались події, які аж ніяк не відповідають реальним політичним настроям закарпатців. Навпаки, все робилось для того, щоб зрадити національні інтереси корінного населення Закарпаття - русинів, віддати під фашистсько-гітлерівську владу. Про це красномовно свідчать визнання лідерів Карпатської України. Ось вони:
1) С.Клочурак визнав, що прийняв активну участь в складанні меморандуму про приєднання Карпатської України до Словаччини під протекторатом фашистської Німеччини з метою не допустити вступу радянських військ на територію Закарпатської України. Як політичний секретар в уряді А.Волошина приймав участь у засіданні Віденського арбітражу 2 листопада 1938 року, на якому його учасники: міністр іноземних справ Німеччини Ріббентроп і міністр іноземних справ фашистської Італії Чіано "вирішили" відібрати міста Ужгород, Мукачево та Берегово з метою послабити позиції Чехії на Підкарпатській Русі (Словаччина на той час уже відділилася від Чехії).
2) Ю.Перевузник визнавав, що був автором меморандуму, направленого міністру іноземних справ Німеччини Ріббентропу. Цей документ був за своїм змістом ворожим актом проти Радянського Союзу. Автор був головою націоналістичної організації УНО; а 15 березня 1939 року на засіданні Сойму при формуванні уряду увійшов до його складу міністром внутрішніх справ.
3) М. Долинай визнав, що у бесіді з А.Волошином той показав йому пакет листа, адресованого Гітлеру, у якому пропонувалось створити Українську монархічну державу на базі території краю проголошеної зайдами "Карпатської України" і Радянської України, захопленої німцями після 22 червня 1941 року. То ж дії названих вище "патріотів" підтвердили їх же співучасники Ю.Бращайко, Ф.Ревай, А.Ворон.
Не є несподіваним і те, що діячі "Карпатської України" опинилися під насильством фашиствуючи "військовиків" з сусідньої Галичини - Кульчицького, Дрозда, Шухевича, Курмановича, Шпильки, Петра Чорного, Волянського, Тернавського та ін. Це вони винуваті у смерті десятків хлопчиків, яких виставили під кулі угорської регулярної армії у березні 1939 року, а самі "замели сліди" і повтікали, окрім Колодзінського, який загинув разом з русинськими дітьми. Вони відчували, що авантюра закінчиться провалом. Про це свідчить спогад одного з них - Теофіла Томоруга, уродженця Буковини, який теж побував у Закарпатті як "один з провідників будителів українського народу на Підкарпатті і висловив у своїх спогадах не дуже втішну перспективу їхнього "будительства". Він зокрема пише: "16 березня 1939 року (якщо не милюся) засідав наш перший сойм Карпатської Україи (так, помилився, бо Сойм відбувався 15 березня в Хусті). Всюди були повивішувані синьо-жовті прапори. Ціле місто топилося в тих сонячних красках. Все ж на серці було тяжко, в кожного панувала якась непевність і туга, повітря було наповнене чимось задушливим". (Карп.край, с.63).
Наш земляк, доктор історичних наук А.Пушкаш у книзі "Цивилизация или варварство. Закарпатье: 1918-1945" наводить зізнання представників майже 5-ти тисячної української еміграції в Берліні, що в карпато-українську авантюру їх втягнула "німецька сторона". Загинуло до 2 тис. українців із-за Карпат. То ж треба набратися цинізму, щоб будучи в Підкарпатській Русі на становищі чужоземців. які одержали тут притулок, самозванно сунутися до столиць Європейських держав, виставлячии т.зв. "українське питання", підміняючи вирішення долі підкарпатських русинів.
Природнє
Прапор Закарпаття (Підкарпаття) має відповідати геополітичному положенню нашого краю як центру Європи, активної контактної зони з усіма слов’янськими народами та іншими європейським народами. В кольорах прапора Підкарпаття (синій, білий, червоний) виражений естетичний ідеал корінного населення. Цей прапор знаходиться в історичних музеях держав Європи, де у свій час з офіційним візитом побував президент Чехословаччини Т.Масарик і залишав у подарунок прапори і герби Чехії, Словаччини та Підкарпатської Русі як складових частин Чехословацької республіки.
Під синьо-біло-червоним трикольором у різних конфігураціях чи розстановці формувалися слов’янські держави Чехія, Словаччина, Росія, а також Словенія, Сербія, Хорватія, Чорногорія, Македонія, Боснія-Герцеговина в складі колишньої Югославії. Ці кольори втілювали ідею слов'янської єдності, про яку мріяв і Т.Шевченко, коли говорив про ті часи, коли всі слов'янські ріки зіллються в одне слов'янське море.
Закарпатці, зокрема русини – переважна більшість, мають своє прочитання синьо-біло-червого три кольорів.
1. Синій колір справляє враження свіжості Духа і тіла, працелюбності. Це - колір глибокого неба. Це - перспективне зображення панорами Карпатських гір при їх виді з далеких низин. Це - колір підкарпатського надвечір'я і літнього світанку, колір води, колір мрій і сподівань на краще, колір холодного розсудку.
2. Білий колір - традиційна миролюбність, толерантність, спокій, моральна і фізична чистота. Це - природній пацифізм (русини ніколи не вели загарбницьких війн, не були революціонерами, на східному фронті війни "стріляли в повітря", а не в слов'ян-росіян, українців, білорусів і інших національностей - учасників Великої Вітчизняної війни.
3. Червоний - асоціація всього життєвого, гарного, красивого. Це символ, що активізує людину, впливає на підвищення загального тонусу, це прояв здоров’я людини. Ні одна народна вишивка не обходиться без червоного і темно-синього кольору.
Синьо-біло-червоний прапор найбільше відповідає менталітету закарпатця, є тим фактором, який найчастіше запам’ятовується гостям краю -миролюбність, гостинність, доброзичливість, терпеливість, толерантність його жителів. Його кольори живуть в серцях і пам'яті кожного закарпатця. Прапор Підкарпатської Русі при колишніх державно-політичних режимах піднімався нарівні з державним прапором, а "Гімн підкарпатських русинів" на всіх торжествах виконувався після чехословацького чи угорського. Русинська діаспора світу и нині визнає синьо-біло-червоний прапор за свій, національний. Не зайвим буде зауважити, що полюбляли синьо-біло-червоні кольори й інші європейські держави - Франція, Люксембург, Нідерланди, Швеція, а біло-червоні кольори знаходимо у більшості країн світу.
Висловлені нами думки враховують переконання багатьох людей, котрих "пече" нинішній стан нашої історичної землі, культури її жителів, майбутнє краю.
М.Алмашій Голова Закарпатського обласного
науково-культурологічного товариства
ім. А.Духновича
М. Шарга Голова правління Закарпатської
обласної організації Товариства
"Знання" України
