любителям старины
Сталося те увечері, коли сонце сідало за стріхою пана сотника. Хутір був невеличкий, тому кожен мав чути, як баба Явдоха зачіняла худобу в сараї, потім дала їсти собаці та пішла до хати.
Давай, читач, заглянемо у вікно тієї хати та й подивимось: що се там таке діється? Хоча добрим людям і не слід сього робити, та в нас вибору іншого не має: в хату нас з тобою не гукають, та і їсти теж не дають….Отож, що ми там бачимо?
На лавці сидить дід, схиливши сиву чуприну до грудей. Сидить собі та й дивиться, як баба Явдоха шурпається коло печі. Та як же ж гарно в неї це виходить! Але сумно дідові…. Балакають, бачили татар поблизу перевоза…Та чи то чутки, чи найсправді – не відомо. Ото сидить дід, обіпершись ліктем край столу та й міркує. Подивиться на шаблю, що висить на стіні, та й згадає як колись гасав з товариством по степу та байракам, та я к рубав тією шаблею басурманів…А як згадає, то і засумує.
Тим часом Явдоха поставила на стіл горщик з вечерею і сама сіла поруч із дідом.
- Вулик треба ладнати, - мовила вона.
Дід мовчить.
- Васько Клюква меду вже збирати почав, а в нас на дворі наче баба метлою не ходила, - зітхала вона.
А дід тільки того й зна, що вуса мовчки деребенить.
- Та чого ти не їси? – не стерпіла Явдоха. – Юшка стине!
Подививсь дід на вечерю, ложкою дерев’яною побовтав в горщику, та й питає наче в самого себе:
- Навіщо оце мені так сумовати? Сало єсть, та й цибуля…а так наче чогось і не хвата… - та зирк на Явдоху.
А Явдоха мов і не чує тих його слів, та й знову за своє:
- Остап Мельник вже млина майструє, і садочок в нього до ладу, і пасіка, і в стайні все гаразд…
Аж ось дід як гримне кулаком по столу:
- Та чи ти сказилася? Чи тебе собака дурний покусав, шо ти репетуєш, яко та квочка з переляку? – та заспокоївшись, додав: - А неси лучче наливки, бо щось моторошно мені, як тому котові без сала.
Зітхнула Явдоха та дістала з полички глечик. Перекинув дід чарку:
- Оце так добре, – каже, та й заспівав:
«Добре сонечко сіяло, як козак гуляв по степу…»
Раптом наче як щось затупотіло біля хати. А чиї-то воно коні? Ось і в сінях щось гримнуло…Дід Петро (так його звали) вхопив зі стени шаблю, та й дивиться і не второпає, що то за чоловік лізе до них у хату.
Тим часом у світлиці з’являється товстий козак в сірих кармазинах та в красному жупані. Ввійшов – і до образа – перехрестивсь. Потім розправив довгі вуса та й каже:
- Добривечір, добродій та добродійка!
- Тю, так се ж Гуска! – як крикне дід Петро. – А йди до мене, поросяче пузо, дай я тебе обніму, чортяка ти отакий, - та й сам назустріч із шаблею до гостя.
Та як почали вони обніматися та мотузити один одного по ребрах! Явдоха аж очі заплющила від жаху такого! Вітали один одного так справно, що і келепів не треба було.... Та все вигукували «ой, добре»…
Нарешті, наобнімалися, націлувалися, що ледве вусами на позачіплювалися, а дід Петро каже гостеві:
- А сідай, Тарасе, повечеряємо. Бачу, здалека їдеш, зголоднів, мабуть, - та до Явдохи:
- Та це ж Тарас! А хіба не впізнала? – а сам аж світиться.
- Чом не впізнала? – каже Явдоха. – Бачу, що Тарасе…..
- А як впізнала, так чого ж ти стоїш, як свічка в церкві? Збирай скоріше на стіл, та ще й наливки самої луччеї…
Діда Петра тепер і не впізнати! Тільки-но сидів сумний, як той чорт у казані, а тепер он як виблискує радістю! Щеб пак! Стільки раптом всього пригадалося! Багато років не бачились козаки, постаріли обидва добряче, вже і до землі хилитися почали… А як побачив дід Петро старого свого товариша Тараса Гуску – так де та сила сама і взялася?! Та воно і не диво: багато чого могли б вони розповісти Явдосі про свое життя-буття на Січі, та багато про що і промовчали б.
Дивиться дід Петро на Тараса, а сльози, прокляті, так і ллються….Випили вони з глечика враз і вдруге….
- Як ти оце до хати утрапив, що собака тебе не зайняв? – дивується дід Петро, розглядаючи Тараса.
- А хіба не бачиш, що і в мене шабля теліпається? Хто ж оце мене займе?
- Га-га-га! – зареготав дід Петро, та й луснув себе по лобові: - А й справді: що в нас собака зовсім дурний на запорожця гавкати?!... А де ж ти отаких кармазинів дістав? – сміється дід Петро, дивлячись на сині кармазини, хоч вони вже не сині, а сірі, бо усі в пилюці. – Я зроду таких не бачив!
- Та хіба козаку ніде погуляти? – відповіда йому Тарас. – Як зустрів кого в полі, так чого б оце і не привітатися?
- Га-га-га! – регоче дід Петро. – А давай же, Тарасе, вип’ємо!
- А давай!
А тим часом Явдоха наготувала такої вечері, що й сам цар би облизався. Як побачив дід Петро повну миску вареників та ще й пампушки з медом і молоком, - усміхнувся, та й знов до Тараса:
- Як, оце ти гадаєш, братику, невже нам до вподоби вареники наливкою запивати? – та не чекаючи, що йому відповість Тарас, поліз гримати до комори. Трохи перегодя з’явився з діжкою горілки, та як схопиться:
- А чого ж ти сам у хату зайшов? Чи ти сам, без братиків, до мене завітав?
- Чого б це козак сам гуляв? – сміється Тарас.
- Так де ж хлопці? Щось я не второпаю… - дід Петро у вікно вже почав визирати.
- Хлопці до монастиря поїхали, а я до тебе завернув, дай думаю, подивлюся як Свиня товариства цурається…
- Ой, добре, добре, Тарасе зробив, що завернув. Ну, та нічого… Я тепер з тобою поїду….
Як почула Явдоха ті слова, так і сіла. Добре, що скриня поруч стояла…
А дід Петро тим часом міркує:
- Твоя правда, Тарасе. Добряче я гниздюком сидів, треба й справу козацьку не забувати, - і знов почав гостя шанувати.
- Радісно мені ці слова чути. Їхав до тебе та й гадав – кого зустріну: козака чи, може, пана-гниздюка? - потім каже Явдосі: - Сідай поруч з нами, шановна Явдохо, хочу подякувати тобі за смачні страви.
«Що це?» - подумав дід Петро, - «куди це козак з Низу повертає?»
Підвівся Гуска на ноги з чаркою в руках і сказав ось що:
- Добрих синів виховали ви, батько й мати. Добрих козаків подарували землі козацькій. Це кажу я, не будь хто, а Тарас Гуска, колишній ясаул Війська славного Запорізського. Дай же, Боже, вам здоров’я на довгії лїта, - і перехелив чарку, вуса не змочивши.
- Та ви б, пане Тарасе, вареничків скуштували, - підвелася Явдоха, коли почула про синів. А серце материнське так і затремтіло: невже звістка яка про них є?
- А, повідай мені, Тарасе, що там в світі робиться? – дід Петро від частого зазирання в глечик знов почав сумом обиратись. – Бо я крім ставка пана Клюкви та пасіки сусіда, нехай йому цур, нічого не бачу. Забув, як і пороги шумлять…
- Та що ж мені казати, коли я крім Великого лугу так само як і ти отут, вже років з десять нічого не бачив…
- Як се?
- А отак!
- А хіба старшина на походи вже не ласа? Та що в Січі за порядки такі настали?
- В останній раз, а було це коли батько Дорош був ще живий, навідалися було до Криму, так тому вже років з десять буде, як не більше. С тих пір по плавнях сидимо, заверни мій чуб наліво, - лаявся Тарас.
- Осе так дива! – протягнув дід Петро, поглядаючи то на Явдоху, що сиділа як на голках, то на Тараса.
Відчував він, що не просто так завітав до нього козак з-за порогів. Є в нього якесь діло. Та Гуска був би сам не свій, як би зразу виклав усе, як перекупки викладають соняхи на базарі. Ні, це не про нього балачки. Полюбляв він потягнути, як то кажуть, кота за хвоста; кружляв він як той сліпець по-під тином, та все не потрапляв у хвіртку. Можливо, Тараса саме через те і прозвали Гускою, що тягнув усе, як тягне гуска шию. Знав це дід Петро та й чекав мовчки, поки Тарас розповідав про люд всякий, що бовтається в Січі, про ляхів та жидів - що як раків на весні, та все по шинках правлять. А Явдоха і собі чекала – можливо козак розповість дещо про її синів. Та все марно.
Довго ще балакали Петро і Тарас про те та про інше. Потім підвелись та поплентались з хати. Тарас сказав, що ночуватиме на дворі, під рядном із зірок. Тож дід Петро ще й глечика встиг підхопити з собою - щоб комашня не чіпала.
Позлазили обидва на воза з травою, що стояв під яблунею біля хати, подаставали люльки з кишень та довго ще гомоніли.
З часом стихли їх голоси і в хуторі настала тиха малоросійська ніч.
Сталося те увечері, коли сонце сідало за стріхою пана сотника. Хутір був невеличкий, тому кожен мав чути, як баба Явдоха зачіняла худобу в сараї, потім дала їсти собаці та пішла до хати.
Давай, читач, заглянемо у вікно тієї хати та й подивимось: що се там таке діється? Хоча добрим людям і не слід сього робити, та в нас вибору іншого не має: в хату нас з тобою не гукають, та і їсти теж не дають….Отож, що ми там бачимо?
На лавці сидить дід, схиливши сиву чуприну до грудей. Сидить собі та й дивиться, як баба Явдоха шурпається коло печі. Та як же ж гарно в неї це виходить! Але сумно дідові…. Балакають, бачили татар поблизу перевоза…Та чи то чутки, чи найсправді – не відомо. Ото сидить дід, обіпершись ліктем край столу та й міркує. Подивиться на шаблю, що висить на стіні, та й згадає як колись гасав з товариством по степу та байракам, та я к рубав тією шаблею басурманів…А як згадає, то і засумує.
Тим часом Явдоха поставила на стіл горщик з вечерею і сама сіла поруч із дідом.
- Вулик треба ладнати, - мовила вона.
Дід мовчить.
- Васько Клюква меду вже збирати почав, а в нас на дворі наче баба метлою не ходила, - зітхала вона.
А дід тільки того й зна, що вуса мовчки деребенить.
- Та чого ти не їси? – не стерпіла Явдоха. – Юшка стине!
Подививсь дід на вечерю, ложкою дерев’яною побовтав в горщику, та й питає наче в самого себе:
- Навіщо оце мені так сумовати? Сало єсть, та й цибуля…а так наче чогось і не хвата… - та зирк на Явдоху.
А Явдоха мов і не чує тих його слів, та й знову за своє:
- Остап Мельник вже млина майструє, і садочок в нього до ладу, і пасіка, і в стайні все гаразд…
Аж ось дід як гримне кулаком по столу:
- Та чи ти сказилася? Чи тебе собака дурний покусав, шо ти репетуєш, яко та квочка з переляку? – та заспокоївшись, додав: - А неси лучче наливки, бо щось моторошно мені, як тому котові без сала.
Зітхнула Явдоха та дістала з полички глечик. Перекинув дід чарку:
- Оце так добре, – каже, та й заспівав:
«Добре сонечко сіяло, як козак гуляв по степу…»
Раптом наче як щось затупотіло біля хати. А чиї-то воно коні? Ось і в сінях щось гримнуло…Дід Петро (так його звали) вхопив зі стени шаблю, та й дивиться і не второпає, що то за чоловік лізе до них у хату.
Тим часом у світлиці з’являється товстий козак в сірих кармазинах та в красному жупані. Ввійшов – і до образа – перехрестивсь. Потім розправив довгі вуса та й каже:
- Добривечір, добродій та добродійка!
- Тю, так се ж Гуска! – як крикне дід Петро. – А йди до мене, поросяче пузо, дай я тебе обніму, чортяка ти отакий, - та й сам назустріч із шаблею до гостя.
Та як почали вони обніматися та мотузити один одного по ребрах! Явдоха аж очі заплющила від жаху такого! Вітали один одного так справно, що і келепів не треба було.... Та все вигукували «ой, добре»…
Нарешті, наобнімалися, націлувалися, що ледве вусами на позачіплювалися, а дід Петро каже гостеві:
- А сідай, Тарасе, повечеряємо. Бачу, здалека їдеш, зголоднів, мабуть, - та до Явдохи:
- Та це ж Тарас! А хіба не впізнала? – а сам аж світиться.
- Чом не впізнала? – каже Явдоха. – Бачу, що Тарасе…..
- А як впізнала, так чого ж ти стоїш, як свічка в церкві? Збирай скоріше на стіл, та ще й наливки самої луччеї…
Діда Петра тепер і не впізнати! Тільки-но сидів сумний, як той чорт у казані, а тепер он як виблискує радістю! Щеб пак! Стільки раптом всього пригадалося! Багато років не бачились козаки, постаріли обидва добряче, вже і до землі хилитися почали… А як побачив дід Петро старого свого товариша Тараса Гуску – так де та сила сама і взялася?! Та воно і не диво: багато чого могли б вони розповісти Явдосі про свое життя-буття на Січі, та багато про що і промовчали б.
Дивиться дід Петро на Тараса, а сльози, прокляті, так і ллються….Випили вони з глечика враз і вдруге….
- Як ти оце до хати утрапив, що собака тебе не зайняв? – дивується дід Петро, розглядаючи Тараса.
- А хіба не бачиш, що і в мене шабля теліпається? Хто ж оце мене займе?
- Га-га-га! – зареготав дід Петро, та й луснув себе по лобові: - А й справді: що в нас собака зовсім дурний на запорожця гавкати?!... А де ж ти отаких кармазинів дістав? – сміється дід Петро, дивлячись на сині кармазини, хоч вони вже не сині, а сірі, бо усі в пилюці. – Я зроду таких не бачив!
- Та хіба козаку ніде погуляти? – відповіда йому Тарас. – Як зустрів кого в полі, так чого б оце і не привітатися?
- Га-га-га! – регоче дід Петро. – А давай же, Тарасе, вип’ємо!
- А давай!
А тим часом Явдоха наготувала такої вечері, що й сам цар би облизався. Як побачив дід Петро повну миску вареників та ще й пампушки з медом і молоком, - усміхнувся, та й знов до Тараса:
- Як, оце ти гадаєш, братику, невже нам до вподоби вареники наливкою запивати? – та не чекаючи, що йому відповість Тарас, поліз гримати до комори. Трохи перегодя з’явився з діжкою горілки, та як схопиться:
- А чого ж ти сам у хату зайшов? Чи ти сам, без братиків, до мене завітав?
- Чого б це козак сам гуляв? – сміється Тарас.
- Так де ж хлопці? Щось я не второпаю… - дід Петро у вікно вже почав визирати.
- Хлопці до монастиря поїхали, а я до тебе завернув, дай думаю, подивлюся як Свиня товариства цурається…
- Ой, добре, добре, Тарасе зробив, що завернув. Ну, та нічого… Я тепер з тобою поїду….
Як почула Явдоха ті слова, так і сіла. Добре, що скриня поруч стояла…
А дід Петро тим часом міркує:
- Твоя правда, Тарасе. Добряче я гниздюком сидів, треба й справу козацьку не забувати, - і знов почав гостя шанувати.
- Радісно мені ці слова чути. Їхав до тебе та й гадав – кого зустріну: козака чи, може, пана-гниздюка? - потім каже Явдосі: - Сідай поруч з нами, шановна Явдохо, хочу подякувати тобі за смачні страви.
«Що це?» - подумав дід Петро, - «куди це козак з Низу повертає?»
Підвівся Гуска на ноги з чаркою в руках і сказав ось що:
- Добрих синів виховали ви, батько й мати. Добрих козаків подарували землі козацькій. Це кажу я, не будь хто, а Тарас Гуска, колишній ясаул Війська славного Запорізського. Дай же, Боже, вам здоров’я на довгії лїта, - і перехелив чарку, вуса не змочивши.
- Та ви б, пане Тарасе, вареничків скуштували, - підвелася Явдоха, коли почула про синів. А серце материнське так і затремтіло: невже звістка яка про них є?
- А, повідай мені, Тарасе, що там в світі робиться? – дід Петро від частого зазирання в глечик знов почав сумом обиратись. – Бо я крім ставка пана Клюкви та пасіки сусіда, нехай йому цур, нічого не бачу. Забув, як і пороги шумлять…
- Та що ж мені казати, коли я крім Великого лугу так само як і ти отут, вже років з десять нічого не бачив…
- Як се?
- А отак!
- А хіба старшина на походи вже не ласа? Та що в Січі за порядки такі настали?
- В останній раз, а було це коли батько Дорош був ще живий, навідалися було до Криму, так тому вже років з десять буде, як не більше. С тих пір по плавнях сидимо, заверни мій чуб наліво, - лаявся Тарас.
- Осе так дива! – протягнув дід Петро, поглядаючи то на Явдоху, що сиділа як на голках, то на Тараса.
Відчував він, що не просто так завітав до нього козак з-за порогів. Є в нього якесь діло. Та Гуска був би сам не свій, як би зразу виклав усе, як перекупки викладають соняхи на базарі. Ні, це не про нього балачки. Полюбляв він потягнути, як то кажуть, кота за хвоста; кружляв він як той сліпець по-під тином, та все не потрапляв у хвіртку. Можливо, Тараса саме через те і прозвали Гускою, що тягнув усе, як тягне гуска шию. Знав це дід Петро та й чекав мовчки, поки Тарас розповідав про люд всякий, що бовтається в Січі, про ляхів та жидів - що як раків на весні, та все по шинках правлять. А Явдоха і собі чекала – можливо козак розповість дещо про її синів. Та все марно.
Довго ще балакали Петро і Тарас про те та про інше. Потім підвелись та поплентались з хати. Тарас сказав, що ночуватиме на дворі, під рядном із зірок. Тож дід Петро ще й глечика встиг підхопити з собою - щоб комашня не чіпала.
Позлазили обидва на воза з травою, що стояв під яблунею біля хати, подаставали люльки з кишень та довго ще гомоніли.
З часом стихли їх голоси і в хуторі настала тиха малоросійська ніч.
Останнє редагування:
