Статус:
Offline
Реєстрація: 20.07.2006
Повідом.: 1214
Реєстрація: 20.07.2006
Повідом.: 1214
Деякі аспекти мовної історичної інерції.
Для того, щоб предметно розібратись в сучасній мовній ситуації в Україні нам не уникнути досить глибокого екскурсу в історію, в часи до-християнської Руси.
В союзі слов*янських племен, об*єднаному Києвом, існувало певне мовне розмаїття, яке проте не виходило за рамки діалектичних розбіжностей. Існувала автентична писемність, хоча вона помітно відставала в своєму розвитку від існуючих на той момент систем грецького письма, латини. Приблизно в ці часи активне християнське місіонерство досягає свого апогею. Разом з християнством його апологети приносили народам і нову писемність, яка справляла потужний вплив на мовну ситуацію. При чому колишні римські колонії більше піддалися впливу латинізації ( романізації), не підкорені германські території були лиш затронуті. Але в цілому латина залишалася незрозумілою мовою для простого народу, і мала обмежені сфери застосування. Інакше склалося на сході. Православ*я поширювалось за принципом: своя держава - своя церква. Церковні ієрархи були більш залежні від світських правителів. Отже служіння релігійного культу незрозумілою мовою вносило дисгармонію в системі держава-церква. Це гальмувало розповсюдження християнства.
Відповідь знайшли в перекладі на слов*янську мову церковних текстів, з застосуванням грецького алфавіту грунтовно адаптованого до слов*янської фонетики. Отже в Київ християнство прийшло озброєне багатим літературним наробком у вигляді чисельних рукописів. На відміну від латини, церковно-слов*янська мова була всеж таки зрозуміла й простим неофітам, тому що базувалась на слов*янських коренях, отже була цілком сприйнятною не тільки для обрядових, але й комунікативних потреб. Вивчення її долучало до досить розвинутого понятійного апарату успадкованого від філософів сердземноморських цивілізацій і доведенного до завершенності схоластами.
В той же час, місцеві мови, в частині що виходили за комунікативні рамки, були тісно пов*язані з витісненими язицькими культами і не викликали ентузіазму у християнських переписувачів, щодо писемної фіксації.
Християнські ченці, відповідно перебрали у вигнаних волхвів просвітницькі функції зробивши церковно-слов*янську також і мовою освіти та науки ( більше богослов*я).
З цього часу починається змагання статусів мов. Відбулося розділення сфер вживання.
Вже тоді володіння церковно-слов*янською мовою було атрибутом освічченості. І в той же час створювало ефект відчуженності від народу. Особливо це стало виразно помітно в часи коли на Україну ( яка перебрала на себе руський спадок) посунула московська адміністрація зі своїм служивим людом та дворянством. Вона вже давно адаптувала церковно-слов*янську до державних потреб відкинувши мови тубільних етносів.
Ця мова остаточно вгніздилася в різних адміністративних установах, стала мовою не тільки духовенства а й численого служивого люду. Отже склалася цікава картина - двомовність освіченого українця, поруч з одномовністю московського слуги.
Для простого народу це мало такий вигляд, як мова панівного класу і мова пригнобленого люду. Таке сприйняття дуже тонко відслідковується в творах нашого славетного земляка Квітки-Основ*яненка. Звичайно володіння найбільш культурною частиною українського суспільства обома мовами врешті завершилося виведенням руської мови на літературний рівень, але вже під новим брендом "малоруської" або української. Втомившись воювати з руською традицією москалі просто перебрали на себе права на книжну мову, тим більше, що на той час вона нарешті добралась до всіх російських закутків.
Століття існування обох мов в Україні створило два взаємопов*язаних культурних пласти.
Але особливості співіснування обох мов викликали до життя й таке національне збочення як хохлізм. Тобто за браком власної культури і почуття гідності ( в умовах тотального придушення цих якостей) слабаки знехтувавши своїм національним корінням почали примазуватись до чужої культури, намагаючись таким чином підвищити свій статус. А щоб позбавитись докорів сумління ці люди створюють певне моральне середовище, в якому починають жити вже нові покоління, безпосредньо не причетних до трансформацій Сіроштанів у Сєроштанових. Батьківська зрада висить над поколінням потомків як прокляття, тільки відновивши наші природні зв*язки з Космосом ми зможемо здобути належне нам, нашу долю.
Для того, щоб предметно розібратись в сучасній мовній ситуації в Україні нам не уникнути досить глибокого екскурсу в історію, в часи до-християнської Руси.
В союзі слов*янських племен, об*єднаному Києвом, існувало певне мовне розмаїття, яке проте не виходило за рамки діалектичних розбіжностей. Існувала автентична писемність, хоча вона помітно відставала в своєму розвитку від існуючих на той момент систем грецького письма, латини. Приблизно в ці часи активне християнське місіонерство досягає свого апогею. Разом з християнством його апологети приносили народам і нову писемність, яка справляла потужний вплив на мовну ситуацію. При чому колишні римські колонії більше піддалися впливу латинізації ( романізації), не підкорені германські території були лиш затронуті. Але в цілому латина залишалася незрозумілою мовою для простого народу, і мала обмежені сфери застосування. Інакше склалося на сході. Православ*я поширювалось за принципом: своя держава - своя церква. Церковні ієрархи були більш залежні від світських правителів. Отже служіння релігійного культу незрозумілою мовою вносило дисгармонію в системі держава-церква. Це гальмувало розповсюдження християнства.
Відповідь знайшли в перекладі на слов*янську мову церковних текстів, з застосуванням грецького алфавіту грунтовно адаптованого до слов*янської фонетики. Отже в Київ християнство прийшло озброєне багатим літературним наробком у вигляді чисельних рукописів. На відміну від латини, церковно-слов*янська мова була всеж таки зрозуміла й простим неофітам, тому що базувалась на слов*янських коренях, отже була цілком сприйнятною не тільки для обрядових, але й комунікативних потреб. Вивчення її долучало до досить розвинутого понятійного апарату успадкованого від філософів сердземноморських цивілізацій і доведенного до завершенності схоластами.
В той же час, місцеві мови, в частині що виходили за комунікативні рамки, були тісно пов*язані з витісненими язицькими культами і не викликали ентузіазму у християнських переписувачів, щодо писемної фіксації.
Християнські ченці, відповідно перебрали у вигнаних волхвів просвітницькі функції зробивши церковно-слов*янську також і мовою освіти та науки ( більше богослов*я).
З цього часу починається змагання статусів мов. Відбулося розділення сфер вживання.
Вже тоді володіння церковно-слов*янською мовою було атрибутом освічченості. І в той же час створювало ефект відчуженності від народу. Особливо це стало виразно помітно в часи коли на Україну ( яка перебрала на себе руський спадок) посунула московська адміністрація зі своїм служивим людом та дворянством. Вона вже давно адаптувала церковно-слов*янську до державних потреб відкинувши мови тубільних етносів.
Ця мова остаточно вгніздилася в різних адміністративних установах, стала мовою не тільки духовенства а й численого служивого люду. Отже склалася цікава картина - двомовність освіченого українця, поруч з одномовністю московського слуги.
Для простого народу це мало такий вигляд, як мова панівного класу і мова пригнобленого люду. Таке сприйняття дуже тонко відслідковується в творах нашого славетного земляка Квітки-Основ*яненка. Звичайно володіння найбільш культурною частиною українського суспільства обома мовами врешті завершилося виведенням руської мови на літературний рівень, але вже під новим брендом "малоруської" або української. Втомившись воювати з руською традицією москалі просто перебрали на себе права на книжну мову, тим більше, що на той час вона нарешті добралась до всіх російських закутків.
Століття існування обох мов в Україні створило два взаємопов*язаних культурних пласти.
Але особливості співіснування обох мов викликали до життя й таке національне збочення як хохлізм. Тобто за браком власної культури і почуття гідності ( в умовах тотального придушення цих якостей) слабаки знехтувавши своїм національним корінням почали примазуватись до чужої культури, намагаючись таким чином підвищити свій статус. А щоб позбавитись докорів сумління ці люди створюють певне моральне середовище, в якому починають жити вже нові покоління, безпосредньо не причетних до трансформацій Сіроштанів у Сєроштанових. Батьківська зрада висить над поколінням потомків як прокляття, тільки відновивши наші природні зв*язки з Космосом ми зможемо здобути належне нам, нашу долю.
