Мата Харі з Краматорська
Родина Анастасії Васіної — своєрідний взірець стабільності, бо чотири покоління живе не просто в одному місті, у Краматорську, а навіть в одному будинку.
Після війни починали з кімнати в комуналці, потім змінили три квартири, але будинок не зрадили. І кому ж, як не корінним містянам, було зручніше ставати «очима» українських військових, коли навесні 2014-го солдати країни-агресора змушували «відійти за поребрик»...
«Зараз уже, мабуть, немає сенсу приховувати, що я була в підпіллі. Бо в кожному місті Донеччини тоді діяли такі групи, на які спиралася, зокрема, військова розвідка», — зізнається Анастасія. І як у багатьох, хто пережив окупацію, спогади викликають дуже сильні емоції: «12 квітня 2014 року з подругою пішли до міського відділка міліції, бо казали, що Слов’янськ захопили, а про Краматорськ нічого точно не знали. Приходимо, а там уже будують барикади. Ми до виконкому, а звідти теж виносять столи, стільці, ввімкнули гучну музику про «славян» та «побєду». Я тоді взяла із собою фотоапарат, але дістати не наважилася. Додому з подругою йшли мовчки. Нас терзало відчуття безсилля, бо ти нічого сам не можеш зробити».
Звісно, тоді майже всі постійно сиділи в соц*мережах, щоб розуміти, що й де відбувається. А Анастасія, сміючись, згадує, що в перші дні шукала квартиру. Чомусь у Чопі: так хотілося поїхати від усього цього якомога далі. Але згодом побачила, що є багато тих, хто хоче боротися з окупантами. Люди об’єднувалися в інтернеті, старалися допомогти військовим, які тоді тримали оборону на аеродромі в Краматорську.
«Було дуже небезпечно комусь довіряти: тоді активно діяли провокатори. Але в тій ситуації заради допомоги мені довелося спілкуватися з незнайомими людьми із вигаданими іменами, без фотографій у соцмережах. Ось тоді я назвалася Мата Харі, бо мені дали 30–40 хв, щоб почистити акаунти від своїх фото. Так на мене вийшов хлопець, який тільки перед початком війни підписав контракт та опинився на аеродромі. Дуже сумнівалася, чи не зрадник. Але ми тоді швидко навчилися перевіряти людей. Інформацію надавали різноманітну: військові не розуміли, що відбувалося, їм були потрібні очі навколо. Одного разу, наприклад, отримала дані, що якісь чергові російські ЗМІ взяли таксі й поїхали на аеродром. Переказала військовим, щоб вони були готові. Потім була інформація, що тих «журналістів» затримали зі зброєю. А ще навчилися бути невидимими в рідному місті, дуже обережно пересуватися вулицями, намагаючись не привертати увагу».
Батьки Насті спочатку не здогадувалися, чим їхня Мата Харі займалася вночі за комп’ютером. Мама навіть сварилася, мовляв, чого не спиться. Але коли дізналися, її підтримали, бо погляди на те, що відбувалося, збігалися. Якось її батька затримав патруль на «чорному воронку» із запитанням: чому не воюєш за наш Донбас? Тоді чоловік якось викрутився, розповідаючи про те, що його допомога потрібна літнім людям та дітям удома. І справді, тоді довелося зі звичайного підвалу їхнього будинку робити бомбосховище, майструвати ліжка, проводити світло. І допомагати ховатися в ньому всім своїм сусідкам, які були переважно літнього віку. А одразу після звільнення міста батько Насті надав усі документи у військкомат. Через місяць його вже зустрічали в Харкові, бо з Краматорська тоді ще не мобілізували. Наприкінці серпня 2014 року він був у 92-й бригаді, яка вже мала перші великі втрати.
«Їх тоді кілька було з Краматорська, тому збирали на війну всім активом міста. Каску, наприклад, везли аж з Ізраїлю. Намагалися хоч чимось захистити бійців. А через рік підписав контракт до закінчення особливого стану. Вдома готувалися зустрічати після демобілізації, але він сказав: ні, війна ще не скінчилася», — згадує Анастасія Васіна.
Краматорчанин Васін служив чотири роки, таким чином відповівши на запитання бойовиків, чому не йшов захищати Донбас. Зараз він підписує контракт, щоб служити на місцевому аеродромі, бо важко повернутися з війни різко. І так вийшло, що вдома дуже потрібна його чоловіча рука.
У жовтні буде рік, як у їхній родині з’явився Ілля. Йому одинадцять, і він п’яте покоління, що мешкає в тому будинку. Ще з 2014-го в Насті була підопічна, яка разом із хлопцями-двійнятами з інвалідністю жила в Миколаївці, що під Слов’янськом. Коли там велися активні бойові дії, жінку з дітьми вивезли в Безіменне, що на Азовському морі. Тоді волонтери допомагали таким родинам, що не мали змоги потурбуватися про себе самостійно. Але туди теж сунула війна. І вона знову наздогнала Тетяну з Іллею та Данилом. Задля їхнього порятунку тоді була розроблена ціла операція. Після звільнення родина повернулася додому. Анастасія інколи перетиналася з ними, бо з усіх волонтерів жила найближче. Але восени 2017-го в Тетяни стався інсульт. Далися взнаки ті «перегони» під кулями, коли мати рятувала своїх хлопців. Коли жінка померла, стало зрозуміло, що діти особливо нікому не потрібні. У батька інша родина, там є діти, з хлопцями всі ці роки він не дуже підтримував спілкування. І якщо з Данилом якось вирішилося — на момент смерті матері він навчався в харківському спеціальному закладі для дітей із вадами слуху, тож батько на вихідні та канікули міг просто брати його до себе, то з Іллею було не все так просто і з перших днів Настя стала опікуватися його долею. «Коли Таня потрапила в лікарню, Ілля був у школі. Школа викликала соціального працівника, його відвезли в притулок. Мама була ще при свідомості, але їй не казали, де дитина. Ми всі разом насилу знайшли, у який притулок відправили. Хлопчик чотири дні взагалі не знав, що відбувається, бо навіть виховательки не сказали, що сталося з матір’ю. Коли я його побачила, у мене серце зайшлося. Ілля стояв без жодних емоцій. Здавалося, йому було байдуже, що з ним буде далі», — розповідає Анастасія.
Вона сподівалася взяти доручення в матері, щоб забрати хлопчика з притулку, бо дуже боялася, що ця система його зламає. Але не встигла. Тетяна померла. Згодом родичі забрали хлопчика до себе. Але через дев’ять днів зателефонували й запитали, чи не відмовляється вона від наміру взяти до себе. Рішення приймали швидко всією сім’єю: «так» і все. Через те що опіку можна оформити тільки на двох близнят, а Данилові краще навчатися в спеціалізованому закладі, Васіни знай*шли спосіб: Іллю батько передав на виховання згідно з договором, який склала юристка в Харкові. «Так хлопчик став нашим. Спочатку було важко, дитина перебувала в стресовій ситуації. Він не ходив до школи, не знав, де і з ким житиме. Перше досягнення було, коли вперше заплакав, бо не дозволяв собі навіть цього. Потім ми почули його сміх. Були й гульки — для соціалізації йому в школу дозволили носити сенсорний телефон. Довелося забрати, бо зайшло далеко. Зараз у нас усе добре, мене він називає Настя. Але, здається, до кінця ще не почувається як удома. У кожного з нас були моменти відчаю, але тепер ми всі разом», — каже Мата Харі.
Сама Настя деякий час займалася гуманітарним розмінуванням — пошуком та очищенням територій від наслідків війни. Це можуть бути як міни, так і патрони, кулі, осколки. Каже, адреналін, що лишився після окупації, шукав вихід. Спробувала піти в патрульну поліцію, але завалила останній екзамен. Шукала роботу, яка була б пов’язана з активними діями, бажано з війною. Спочатку британська організація HALO Trust, що займається розмінуванням територій, де йшли бойові дії, не брала на роботу жінок, але, тільки-но вони заявили про свої наміри, Анастасія подала резюме. А вже через день вирушила на навчальне поле. Працювали по всій Донецькій та Луганській областях, найдовше на Карачуні. «Страшно? Та ні. Ті, кому страшно або важко, йдуть одразу. Це ж вахтовий метод, спека або холод у полі. А сама методика гуманітарного розмінування передбачає, щоб цим займалися цивільні. Ми ж детонації чи знешкодження не проводимо. Тільки пошук, а потім уже підключаються військові та ДСНС. Жодного трагічного випадку під час гуманітарного розмінування в Україні не було», — пояснює Мата Харі, яка тепер перетворилася на сапера.
А ще це велика робота з населенням: і дорослими, і дітьми. У школах, на підприємствах, у селах, особливо в тих, що близько до лінії фронту. Там, де є лісосмуги, які ще ніхто не перевіряв, а люди йдуть по хмиз і нерідко підриваються. Роботи ще багато, бо за квадратурою засміченої території ми лідируємо у світі. І конфлікт ще не завершений. Тепер Настя хоче налагоджувати таку роботу на волонтерських засадах в українських організаціях, бо вважає, що ця проблема в нас дуже надовго. Якщо досі розміновують території, які вже чотири роки без бойових дій, то що казати про ті, де ще йде війна. Тому зайвими знання про це цивільному населенню не будуть.
Єлизавета Гончарова
Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі
