Сучасна українська поезія

[Alex Gris]

Допис від Ирония*

Власні вірші будь ласка пишіть у своїй темі.

Допис від Ирония*

Давайте постити вірші, які вам сподобалися! Свої найкращі - теж можна. Вкузуємо автора обов'язково.
Хотілося б побачити твори не тільки Ліни Костенко та Жадана, а й маловідомих авторів.

Вибачаюсь

[Іронія]

Після бою на рідній землі
Зеленіти природа взялася,
Бо бруньками весна заплелася
На кущі у далекім селі.

І співають веселі птахи
Над засіяним зернями полем.
Розміновані кров'ю та болем
Невідомі є Божі шляхи.

Бригантиною хмара пливе,
Нас втішає, що все буде добре.
Проростає листочок хоробро,
Захищаючи вічно живе.

Постає в повну силу життя
І бинтує поранену душу.
Крапля з ринви пірнає в калюжу.
Рідше чути сирени виття.

За минулим по тихій воді
Утікає лихе наболіле.
Сонце гріє натружене тіло,
Як торік, до війни, як тоді...

© Врублівський Олександр.

[Фьяметта]

І ніч глибока, і не спиться,
Ідуть хвилини, як роки.
Гітара поруч і рушниця
Стоять на відстані руки.
Холодний спальник, фотокартка.
Старий надбитий телефон.
І хор думок, про що не варто
Казати їй... Сирий бетон
Вже майже зовсім не холодний.
І страху більше вже нема.
Ти вириваєш з рук Господніх
Надію завтрашнього дня
Собі і їй. Так небагато...
Та вищої нема мети.
І хай для тебе, мій солдате,
Усі схиляються світи.

©Марічка9

[Фьяметта]

*****
Забери від осені мене
Поверни назад в яскраве літо.
Де буяють мальви дивним цвітом
І нехай те щастя не мине.

Відвоюй мене у днів сумних,
Де дощі з небес течуть крізь сито,
І вітри пророче і сердито
Хочуть геть заполонити сни.

Проведи мене в весняний рай
Де роса бринить на буйних травах,
А проміння лагідне й яскраве,
І ріки казковий водограй.

Укради у сходжених доріг,
Їх у мене досі вже чимало,
Хай зневіра не торкнеться жалом,
Не пусти її на мій поріг.

Не віддай мене лихій зимі
Я ще юна у думках і мріях
Хай на скроні вже лягла завія,
Я не згодна жити у пітьмі

© Любов Іванова

[Іронія]

Допис від Фьяметта

І ніч глибока, і не спиться,

Зараз дуже багато гарних віршів з'явилося, але з більшості я плачу

[Фьяметта]

Допис від Іронія

Зараз дуже багато гарних віршів з'явилося, але з більшості я плачу

Дуже сумні постити не будемо..

[Іронія]

Щось доволі містичне в серці грає струною.
Це моє лінгвістичне, що названо мовою.
Не *******ське - привите, не *****ське - огидне.
Це моє, українське, що у роді залите.
Те, що нищили в батька, калічили в діда...
Та воно все одно пробивалось крізь літа.
Гостра шабля козацька - наша мова містична..
Ти загальнокохана, ти моя, аутентична.

Олександр Кабанов

[Фьяметта]

Літо

Це мереживо тіней на білих полотнах стіни,
на причалах колін, що прибоєм цілунків умиті...
Тут птахами стають безнадій затонулі човни
i зникають на дні відголоски вини... І війни...
Де на мить... Аж на мить... Лиш на мить
зупиняється - Літо...

(с) Nadya Kapi-nos

[Дзюттэ]

Янголятка


Йдуть по небу босоніж маленькі розгублені янголятка,
Піднімаються, наче по сходинках, хмарками вгору до Бога.
Озираються діти самотньо, питають – «Де мамо?», «Де татко?»
Заздрять тим, хто родиною рушив в дорогу.

А на вході до раю - блокпост.
I Архангел – розгублений ротний,
Опустив автомата, і плаче, і руки тремтять, відчиняючи браму.
Рай поринув у дим. Він бере їх за руки, веде їх наосліп, скорботний.
«Мама?.. Янголе, де вона? Ну ж бо, знайди мою маму!»

Що йому відповісти? Бо страшно, і зуби зчепила судома...
Як це, Боже? Чому?! Ми ж тримали цей всесвіт!!! Ми ж начебто варта?!?!
«Тихо, дитятко. Все вже скінчилось. Не бійся. Ти вдома.
Мама прийде... ось-ось. Я вже кличу. Хоч так і не варто…»

Янгол дивиться вниз, скрізь вогонь, захлинається знову від болю -
Що це? Начебто пекло вже вийшло із прірви на землю роззявивши рота...
Що ж ти, Господи, знов в таку ціну даруєш їм волю?
Хто ж її понесе, коли діти їх стукають в наші ворота?

Там чорти начепивши хрести мажуть в руни броню, і горять, але лізуть.
З неба падає полум’я, злива і ГРАД - на любов’ю просочену землю.
Діти дивляться в небо, чекають на тебе… Натомість приходить залізо.
Підкажи… Накажи – і я пекло мечем від людей відокремлю!

Бог зітхнув.
Бог погладив дітей по волоссю, що попелом вкрите.
«Бачиш, янголе, ось і з’ясовано - хто чого вартий, і хто там засвоїв уроки.
Це їх діти, любов їх і сенс - піднялися до неба як квіти.
Як молитва до мене.
Віч на віч.
Без черги.
Без строків.

Я не кину їх, янголе. Надто висока ціна, і зайшло все далеко.
Землю мають тримати живі. Тут в раю вже достатньо дітей і героїв.
...Бачиш, гарна прикмета – і попри війну повернулися в гнізда лелеки.
Що ж. Піду на підмогу. Подай мені піксель і зброю.»

Переляканий світ накладе на стурбованість соту велику печатку .
Діти дивляться в небо, де смерть, наче ворон, літає по колу.
Йдуть по небу босоніж маленькі розгублені янголятка,
А назустріч їм Бог в однострої спускається долу.

© Глiб Бабiч

[Іронія]

Допис від E.N

Коли повернуся додому
І вимою вікна,
Зі скотчем хрест-навхрест,
Я стану іншою зовсім –
Сивою, з уламком щастя -
Застряг у болячому серці,
Прошив думки з почуттями!
Але як додому хотілось
Тривожними, злими ночами.
Я на майдані, під Нікою
Руки свої розкину,
Най місто п’є мою душу,
В обмін за те, що покинула.
Я буду благати прощення,
Ми пов'язані спільною долею,
Місто моє, нескорене!
Ти живе, ти змогло, ти встояло.

© E.N

[Іронія]

Не хотіла сумне постити, але....

Не знаю як правильно підписати автора, у ФБ він Микола Петрович (Луцюк,) у групі з віршиками-пиріжками нік © колюх
Це вірш-пісня, бо автор співає.

Вже скінчились останні набої,
Навіть той, що для себе тримав
Полетів з опустілої зброї,
Лютий ворог іще один впав.

А брати мої тут, вони поруч,
Їм вже досить, уже по війні...
Спочивають праворуч, лівруч,
Лиш не спиться одному мені

Ще не витекла кровонька з рани,
Ще дивлюсь я на сонце крізь дим,
А воно мене журить, що рано
Помирати таким молодим.

Я кажу йому, шкода, так сталось,
Шкода рідну країну й народ,
Та не шкода життя, що віддалось
За спасенну свободу свобод

Не сумуйте, не плачте, кохані,
З кожним днем, з кожним сонцем, повік
Повертатиметься на світанні
Син ваш, батько ваш і чоловік.

Ну а зараз пробачте, я мушу
Відслужити, допоки солдат,
Вдерлись пси, відпущу мою душу,
На них звівши пустий автомат...

© Микола Луцюк