Дочка моя написала сочинение, думаю, как раз в тему:
Незабаром Україна відмітить шістдесят восьму річницю перемоги у Великій Вітчизняній війні. Знову усі начеплять на груди георгіївські стрічки, прив’яжуть їх до автівок, а то й просто до джинсів… Знову політики пригадають, якою важливою була для нас ця перемога, будуть пишатися своїми дідами, які воювали, зварять кашу у польовій кухні, пустять по головному майдану раритетну реконструйовану техніку часів другої світової, може наллють ветеранам «бойові сто грам» горілки, зроблять якісь подарунки, та… забудуть про них ще на один рік.
Дев’ятого травня увесь день будуть показувати кінострічки про війну. Про великий подвиг солдата. Можливо, навіть покажуть «Стомлені сонцем 2» Микити Міхалкова. Як на мене, це не найкращій його фільм, але мене вразив один епізод: як мобілізоване мирне населення з палками в руках іде на штурм цитаделі. Ті, хто вивчав історію, затверджену ЦК КПРС, можуть сказати, що це неправда, блеф, вигаданий страждаючим на зіркову хворобу автором. Вони можуть це сказати, адже їх так вчили… От тільки ті псевдо вчителі не можуть викреслити з історії спогади населення про ті жахливі події та тіла в братських могилах, тіла без розпізнавальних знаків та «медальйонів смерті», які відшукують зараз археологи та пошуковці.
Згідно даних, під час першого визволення Харкова, в лютому 43-го з визволених сіл, містечок та самого Харкова було призвано до лав червоної армії близько 200 тисяч новобранців. Враховуючи те, що операція «Зірка» проводилася дуже стрімко, за просуванням основної сили військ не встигали обози з боєприпасами, обмундируванням та харчами.
-1-
І от така 200 тисячна армія йшла на ворога голіруч, ледве не взуті в постоли під шквальний вогонь ворога, прямо на танки. Йшла, бо командирами було наказано здобути зброю в бою. Та ще ці командири казали про перемогу любою ціною, та ті, хто йшов на смерть, про це не думали. Вони думали про дула кулеметів, направлених їм у спину. І добре було, коли в живих залишався один солдат, чи два. Із усього батальйону. Із однієї атаки. Їх кидали в атаку першими, як «гарматне м’ясо», щоб засікти вогневі точки супротивника та виманити в тих якомога більше снарядів.
Звісно ж, зі сторони командирів РСЧА йшов холодний розрахунок: навіщо давати людині зброю та амуніцію, коли вона загине в першому ж бою? Та й тодішня ідеологія не дозволяла гідно ставитися до людей, які перебували в на окупаційній території. Про них навіть пам’ять майже стерта. Їхні сім’ї не отримають пенсії за загиблого, та й недовга їхня війна позначиться в історії як «помощь жітєлєй окрєстних сьол» навіть їхня смерть позначалася як «потєрі гражданского насєлєнія» .
Але не тільки про це болить. Болить за мільйони загиблих, які, напевно, могли повернутися додому, якби не дурість командирів та хворобливі амбіції бездарного головнокомандуючого. І от хотілося б, щоб цієї річниці великої перемоги, ми не наділяли його надуманими досягненнями, а вшанували пам’ять загиблих. В тому числі і одноразовим солдатам – «чорносвіточникам» , справжнім героям, що йшли на смерть голіруч, які є з байдужістю списаними у небуття.
"
