Статус:
Offline
Реєстрація: 12.10.2014
Повідом.: 7145
Реєстрація: 12.10.2014
Повідом.: 7145
В Україні йде війна і там гинуть наші хлопчики...
Лікар-доброволець Першого Добровольчого мобільного шпиталю Олександр Гагаєв вже понад п"ять років їзде на передову рятувати наших бійців. І таких багато, бо вони бачать, що медиків та шпиталів ЗСУ замало.
Цей нарис - бувальщина і бачив все це він сам. Інколи Олександр записує... для нас, для нащадків, для тих, хто спокійно живе в мирних містах. Я не знаю, чи скотиться у вас сльоза, прочитавши це, а в мене сльози ллються і не можу їх зупинити.
Дзвінок
«Ось тут його речі. Документи, карточка банківська, ще шось, та мобілка. Будете відвозити в морг, так комусь передасте під роспис, щоб не пропали», - сказав чоловік в однострої, розвернувся і пішов.
За ним в темряву вийшли чергова група, яка мала перегрузити загиблого.
На столі залишився лежати файлик, заліплений скотчем. Чорна «Нокія» з кнопочками лежала поверх документів і тускло висвічувала синіми цифрами час. День добігав кінця.
« «Двохсоті» мішки закінчуються», - промовив молодик в білій футболці, який щойно повернувся в приміщення.
Напружена пауза зависла в повітрі.
«А хто він? Як звали?...», - прозвучав тихо дівочий голос.
«Он файлік відкрий, та почитай, якщо хочеш», - так же тихо відповів хтось.
Декілька груп медиків-добровольців звично сиділи біля пічки. Вони завжди так сиділи, коли в них не було роботи. Це була і гостинна, і їдальня, і місце для загального відпочинку, і склад всьго, що було необхідним для роботи.
Сьогодні роботи було мало. Хтось курив, сидячи в кріслі, хтось слухав музику у навушниках.
На столі, як радіоточки, бубнили рації… В мереживі дротів спочивали мобілки, отримуючи потік електронів для підзарядки…
«Ей, братва, чий телефон дзвонить?»
«Ну блін, або хтось зараз візьме трубку, або я викину той надоїдливий телефон! Шо, впадло взяти трубу?! Ну нахуй нам всім слухати цю бридку поліфонію?!»
«Хто хазяїн цього………….»
На столі у файліку кричав та вібрував чорний кнопочний телефон…
Всі, хто був у кімнаті, одночасно підійшли до чорного пластикового прямокутника і стали колом навкруги волаючого пристрою… Всі стояли, як паралізовані і ступіло дивились на телефон бійця, який щойно загинув.
Екран сяяв всіма кольорами райдуги, а по центру великими літерами було написано «МАМА»…
Телефон замовк.
«Станція відбила», - на видоху напівпошепки промовив хтось.
Але через секунду телефон знову ожив, вчерогове погрузивши в ступор всіх оточуючих.
Знов замовк, та знову виклик.
«Мама… Вона відчуває свою дитину… Хтось може взяти трубку?...», - несміливо і трохи з жахом промовила дівчина.
«Ні, тільки не я…»
«Я не можу…»
«Ти шо, гониш! Як це можна сказати МАМІ?!»
«Ні, ні, ні… Ні!»
Молоді хлопці та дівчата, що добровільно приїхали на цю війну за покликом серця, які кожен день бачать смерть та каліцтва, які кожен день ризикують життям, виносячи з під обстрілів поранених, які потім, після надання допомоги, самі стають пацієнтами після легких осколкових та контузій, стояли і не могли зробити кроку до телефона. Це було так, наче між ними та телефоном стояла висока потужна стіна.
Несамовитий «танок» телефону у файлику продовжувався вже біля десяти хвилин. Він підстрибував і бився екраном об тонкий пластик файлику, так, наче як пташка, що рветься на волю через прозоре скло. Десь там, далеко від фронту, так само бились об невідомість душа та серце МАТЕРІ…
Черговий дзвінок був дуже коротким: телефон нервово пискнув, блимнув екраном і потух.
«Батарейка сіла», - промовив хтось із хлопців.
Ще декілька хвилин всі стояли колом навколо померлого телефону, дивлячись скрізь ного, кудись в невідомість. З багатьох очей по щокам текли тонкі сльози…"
Александр Гагаев.
https://www.facebook.com/medevak/?_...zeB6cTmTojv72NkzJTEs1spq2VX18&fref=nf&__xts__[0]=68.ARAk7YPHSe94tVPRR1qm_weGtPaiIDQDfhxjKupZkTaeCAj0a9gfg1kcOlhWKNCmNMITBAQMTB5DjG6541IVzsq7IqGCX2eM1gW7TfeEOE5datFhNaQFAnclrpYa52F6B_4a9JI69jv6_0p0qPoN0vkJ-XcDKxblXemDe8pZUkToMjCWymyc8HejhfTyEhnv4-vWXTqAMaNbWWCiGCPA03Nuxx-YPoCdFvmWd-zyZ6-akXx40VScrvshg5k43CjBGepjCgb0PiRdQ3BoITnMcjuPSaEZk4tRnb9W2XLu28Hs94dMfSKg8HqLTQh98-YjeO9ReUWWQytMYo0dLod--26Jk56Rn-9905GhTKvjZ3d3qbq8KA
Лікар-доброволець Першого Добровольчого мобільного шпиталю Олександр Гагаєв вже понад п"ять років їзде на передову рятувати наших бійців. І таких багато, бо вони бачать, що медиків та шпиталів ЗСУ замало.
Цей нарис - бувальщина і бачив все це він сам. Інколи Олександр записує... для нас, для нащадків, для тих, хто спокійно живе в мирних містах. Я не знаю, чи скотиться у вас сльоза, прочитавши це, а в мене сльози ллються і не можу їх зупинити.
Дзвінок
«Ось тут його речі. Документи, карточка банківська, ще шось, та мобілка. Будете відвозити в морг, так комусь передасте під роспис, щоб не пропали», - сказав чоловік в однострої, розвернувся і пішов.
За ним в темряву вийшли чергова група, яка мала перегрузити загиблого.
На столі залишився лежати файлик, заліплений скотчем. Чорна «Нокія» з кнопочками лежала поверх документів і тускло висвічувала синіми цифрами час. День добігав кінця.
« «Двохсоті» мішки закінчуються», - промовив молодик в білій футболці, який щойно повернувся в приміщення.
Напружена пауза зависла в повітрі.
«А хто він? Як звали?...», - прозвучав тихо дівочий голос.
«Он файлік відкрий, та почитай, якщо хочеш», - так же тихо відповів хтось.
Декілька груп медиків-добровольців звично сиділи біля пічки. Вони завжди так сиділи, коли в них не було роботи. Це була і гостинна, і їдальня, і місце для загального відпочинку, і склад всьго, що було необхідним для роботи.
Сьогодні роботи було мало. Хтось курив, сидячи в кріслі, хтось слухав музику у навушниках.
На столі, як радіоточки, бубнили рації… В мереживі дротів спочивали мобілки, отримуючи потік електронів для підзарядки…
«Ей, братва, чий телефон дзвонить?»
«Ну блін, або хтось зараз візьме трубку, або я викину той надоїдливий телефон! Шо, впадло взяти трубу?! Ну нахуй нам всім слухати цю бридку поліфонію?!»
«Хто хазяїн цього………….»
На столі у файліку кричав та вібрував чорний кнопочний телефон…
Всі, хто був у кімнаті, одночасно підійшли до чорного пластикового прямокутника і стали колом навкруги волаючого пристрою… Всі стояли, як паралізовані і ступіло дивились на телефон бійця, який щойно загинув.
Екран сяяв всіма кольорами райдуги, а по центру великими літерами було написано «МАМА»…
Телефон замовк.
«Станція відбила», - на видоху напівпошепки промовив хтось.
Але через секунду телефон знову ожив, вчерогове погрузивши в ступор всіх оточуючих.
Знов замовк, та знову виклик.
«Мама… Вона відчуває свою дитину… Хтось може взяти трубку?...», - несміливо і трохи з жахом промовила дівчина.
«Ні, тільки не я…»
«Я не можу…»
«Ти шо, гониш! Як це можна сказати МАМІ?!»
«Ні, ні, ні… Ні!»
Молоді хлопці та дівчата, що добровільно приїхали на цю війну за покликом серця, які кожен день бачать смерть та каліцтва, які кожен день ризикують життям, виносячи з під обстрілів поранених, які потім, після надання допомоги, самі стають пацієнтами після легких осколкових та контузій, стояли і не могли зробити кроку до телефона. Це було так, наче між ними та телефоном стояла висока потужна стіна.
Несамовитий «танок» телефону у файлику продовжувався вже біля десяти хвилин. Він підстрибував і бився екраном об тонкий пластик файлику, так, наче як пташка, що рветься на волю через прозоре скло. Десь там, далеко від фронту, так само бились об невідомість душа та серце МАТЕРІ…
Черговий дзвінок був дуже коротким: телефон нервово пискнув, блимнув екраном і потух.
«Батарейка сіла», - промовив хтось із хлопців.
Ще декілька хвилин всі стояли колом навколо померлого телефону, дивлячись скрізь ного, кудись в невідомість. З багатьох очей по щокам текли тонкі сльози…"
Александр Гагаев.
https://www.facebook.com/medevak/?_...zeB6cTmTojv72NkzJTEs1spq2VX18&fref=nf&__xts__[0]=68.ARAk7YPHSe94tVPRR1qm_weGtPaiIDQDfhxjKupZkTaeCAj0a9gfg1kcOlhWKNCmNMITBAQMTB5DjG6541IVzsq7IqGCX2eM1gW7TfeEOE5datFhNaQFAnclrpYa52F6B_4a9JI69jv6_0p0qPoN0vkJ-XcDKxblXemDe8pZUkToMjCWymyc8HejhfTyEhnv4-vWXTqAMaNbWWCiGCPA03Nuxx-YPoCdFvmWd-zyZ6-akXx40VScrvshg5k43CjBGepjCgb0PiRdQ3BoITnMcjuPSaEZk4tRnb9W2XLu28Hs94dMfSKg8HqLTQh98-YjeO9ReUWWQytMYo0dLod--26Jk56Rn-9905GhTKvjZ3d3qbq8KA
