Ми обираємо певну людину, чи щось усередині нас вибирає певну людину, щоб дарувати їй свої чуйність і увагу, і щоб проявляти себе через цю людину. Для цієї людини. Ми реалізуємося як особистості через інших людей - даючи їм те, що маємо. У цьому контексті ми щасливі, якщо віднайшли об'єкт, який приймає наші дарунки. Ми дивуємося, наскільки ми ємні, скільки всього в нас міститься, скільки всього ми можемо дати і наскільки можемо збільшитися, розтягнутися і вирости, щоб дати об'єкту нашого бажання ще більше. Ми маємо бути вдячні тим, кому даємо, і не чекати нічого натомість. Що більше ти даєш - то більше ти людина.
Утім, з часом нам стає недостатньо вдячної усмішки. Ми вже хочемо не просто бути поруч, ми хочемо суттєвішої подяки. Нам здається, що ми маємо право вимагати взаємності. Ми віддавали людині щось, не запитуючи, чи дійсно воно їй потрібне. Вона нічого нам не обіцяла і тепер не має розплачуватися за те, чого не просила. Спочатку ми ображаємося. Нас точать ревнощі, образа, гнів. Ми починаємо ненавидіти того, кого так любили. От тут і вичерпується увесь наш ресурс. Тут і настає межа нас як особистості. Потенціал самовідданості вичерпано. Тепер нас роз'їдає травмоване его. Наш об'єкт гадки не мав щодо своєї ролі в нашому житті, він нічого не зробив для того, щоб стати нашою зіркою - ми самі його вибрали. То в чому ж провина цієї людини, якщо вона не відчуває до нас того, що ми відчуваємо до неї? Вона, так само як і ми, хоче бути щасливою, але її щастя не з нами, хай скільки б скарбів витягли ми зі своєї душі і кинули їй до ніг. Тут варто лише пробачити й відпустити. Що більше ти пробачаєш - то більше ти людина.
КІРА МАЛКО "НИЖЧЕ".
#цитата_дня
Книга про жизнь официантки на пассажирском лайнере, если шо. [emoji41]
Ее читаю сейчас.
Я тобі рекомендую) Реально захоплює з першої сторинки, авторський стиль особливо зачепив)
